Урок національної єдності

6

Головна небезпека для української державності й соборності йде ззовні, як і 100 років тому

Акт Злуки Української Народної Респуб­ліки й Західноукраїнської Народної Республіки, проголошений 22 січня 1919 року, – одна з найбільш значущих подій української історії ХХ століття, а надто Української революції 1917–1921 років. Тоді на Софійському майдані в Києві урочисто проголосили: "Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України – Галичина, Буковина, Угорська Україна (Закарпаття. – Країна) і Наддніпрянська Велика Україна".

 

Проте наскільки широковідомою стала ця подія, настільки ж маловідомий шлях до неї, а також причини, чому втілити натхненну декларацію в життя не вдалося.

Розділення та об'єднання – надважлива складова української історії. Люблінська унія 1569 року зумовила об'єднання українських земель під владою польської корони. Потім Річ Посполита й Московське царство ділили 1667-го козацьку Україну по Дніпру. Згодом, коли Росія, Пруссія та Австрія пошматували Річ Посполиту в 1772–1795-х, українські землі поділили по Збручу.

За півтора століття в підросійській і підавстрійській частинах України сформувалися різні політико-соціально-правові системи: від рівня грамотності до ширини залізничної колії. Навіть хліб у Російській імперії в ресторанах-трактирах ставили на стіл безкоштовно, натомість в Австро-Угорщині за нього платили окремо.

Та попри велику кількість значних і дрібних відмінностей, упродовж ХІХ століття міцніло розуміння національної єдності. Насамперед це стосувалося невеликої культурно-просвітницької групи інтелігентів.

Скажімо, 1903 року на відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві приїхали мало не всі провідні українські діячі – з обох берегів Збруча набралося заледве два вагони. Як це часто буває в історії, процес набув прискорення з неочікуваних причин. Перша світова війна – досі недоосмислена в українській історії – стала неабияким каталізатором для становлення української ідентичності. Хоч би як, але влітку 1914 року одне проти одного воювали вірнопіддані малороси та русини. Натомість восени 1917-го всі вони у значній мірі усвідомили себе українцями. За якихось три роки відбувся світоглядний перелом. Нарешті наприкінці 1918-го сталася річ немислима ще два роки раніше: уповноважені представники двох частин України зібралися, щоб обговорити умови об'єднання.

Величний пафос Акта Злуки не повинен вводити в оману – переговори були непрості. Галичани одразу руба поставили питання про надання їм у межах єдиної держави широкої автономії. Один із їхніх делегатів заявив: "Губернаторів ви до нас не надсилатимете". Тоді наддніпрянці поставилися до такої позиції з розумінням. У підсумку напрочуд швидко домовилися, що в центральному підпорядкуванні мають бути лише оборона, зовнішня політика й торгівля, залізниця і зв'язок – пошта й телеграф. Ще одна важлива деталь: якщо в УНР тоді йшлося про соціалізацію земельної власності, то галичани наголосили: вони в себе залишать приватну.

Тодішній керівник Директорії УНР Володимир Винниченко навіть зазначив, що невдовзі на таких засадах домовлятимемося з Кримом і Кубанню. І це були не порожні слова.

Злука УНР і ЗУНР дала додатковий імпульс і без того сильним українським настроям на Кубані. Як згадував потім керівник російських білогвардійців, українофоб Антон Денікін, кубанські федералісти з приводу Акта Злуки неабияк тішилися: "Прекрасная сестра своего замученного брата-кубанца возвратилась к своей горячо любимой матери-Украйне". І це в той час, коли УНР денонсувала грамоту гетьмана Скоропадського про федерацію з Росією.

На жаль, ані УНР, ані ЗУНР, ані Кубанська республіка не змогли втілити Злуку в життя, зберегти спільну чи бодай відстояти власну державність.

Проголошення Злуки відбулося в непростих умовах війни на декілька фронтів. Хоча Злука була задекларована та проголошена, але фактично УНР і ЗУНР залишалися окремими союзними державами, суперечності між якими дедалі більше наростали. Галичани головну небезпеку бачили на Заході, тоді як наддніпрянці – на Сході. Зараз у таке складно повірити, але 100 років тому галичани ладні були домовлятися з росіянами – хоч із "білими", хоч із "червоними" – аби тільки не з поляками.

У підсумку наприкінці 1919-го між УНР і ЗУНР стався розрив. Історики досі сперечаються, хто перший поставив під сумнів українську єдність – галичани, ведучи сепаратні переговори з росіянами, чи наддніпрянці, в той самий спосіб домовляючись із поляками, – але отримали те, що отримали.

Остаточно крах Злуки ознаменував Варшавський пакт Петлюри й Пілсудського в квітні 1921-го.

На жаль, все це було. Й не говорити про це, списуючи поразку лише на незліченних зовнішніх ворогів, – неправильно й нечесно. Між іншим, всеохопна історія відносин між УНР і ЗУНР досі не написана. І не дивно – аж надто багато там неприємних моментів. Якось закинув цю тему в компанії істориків і почув у відповідь, що така історія радше сподобається росіянам, ніж українцям. Та все ж – хай і невесела, але чесна – така історія нам украй потрібна для ефективної роботи над помилками.

100 років тому українці заплатили за свої помилки сповна – програли всі. Замість виплеканої власними руками й серцями соборності, восени 1939 року ми отримали сталінське "возз'єднання" з усіма його жахіттями. Та все ж показово, що після багатьох років забуття чимало українських патріотів згадали про славетний Акт Злуки й на початку 1990-го вийшли вшанувати його, утворивши живий Ланцюг єдності, що символічно з'єднав Львів і Київ.

Проте нам треба не лише вшанувати славетне минуле, а й критично його оцінити. Робота над помилками потрібна саме зараз, адже Україна знову постала перед серйозними викликами та зовнішньою загрозою.

Озираючись на події сторічної давнини, важливо зрозуміти: національна єдність – це значною мірою результат не палкого кохання, а складного порозуміння й компромісу. Саме завдяки цьому постала соборність. Саме через те, що в кризових умовах українським політикам цих здатностей забракло – вони не вберегли ні соборності, ні власної крайової державності.

Слід пам'ятати, що в історії бувають моменти, коли стають можливими речі, які напередодні видавалися неймовірними. Але треба знати і про те, що моменти, коли раптом відкриваються такі ось вікна можливостей, нетривалі й ними слід встигнути скористатися. Інакше це зроблять інші на свою користь.

Як і 100 років тому, головна небезпека для української державності й соборності йде ззовні. Проте критично важливо не дати зовнішньому ворогові шансів скористатися нашими внутрішніми суперечностями. І тоді він не зможе нас здолати, а нам натомість може випасти нагода прокласти Ланцюг єдності не лише від Львова до Києва, а й до Луганська та Донецька.

 

 

 

 

 

×