Доки українці не матимуть власної масової культури, не буде справжньої національної ідентичності, вважає фахівець з інформаційної політики Георгій Почепцов

Яке значення кіно, серіалів у формуванні суспільної думки?

– Кіно і серіали, як і масова культура загалом, формують картину світу. Саме цим масова свідомість однієї країни відрізняється від іншої. Це програмування забезпечує однакову реакцію на будь­-що. А вона потрібна політикам. І бізнесу – також, бо таким чином виховує одноріднішого споживача продукту.

Конфліктні ситуації теж потрапляють у модель світу. Була достатня кількість книжок на тему можливої майбутньої війни між Україною та Росією. У фільмах не так часто, але зустрічається Україна як ворожий партнер, до якого можна застосувати силу. Таким способом сусідня нам країна має вже підготовлену свідомість своїх громадян, яким легко пояснити причини та необхідність українсько­-російського протистояння.

Для внутрішнього життя мильні серіали частково виконують функцію відкладеного протесту. Вони охоплюють велику частину населення, хоча вже не таку, як за радянських часів – коли з'явилися перші мексиканські серіали. Люди дивляться таке кіно – і починають жити іншим життям, далеким від реальності. До того ж кіно, як установила сучасна нейронаука, блокує півкулю мозку, що відповідає за логіку й аналіз. Тому й "поглинає" людину під час перегляду.

Як це робиться? Є якась "базисна матриця", на яку нанизують сюжети фільмів, серіалів?

– Для масової культури завжди потрібен ворог і його образ. І його можна побачити, наприклад, навіть у таких передачах, як "Прожекторперісхілтон". У ній у різні періоди сміялися і над Естонією, і над Білоруссю, і над Україною. Так само витримана – в гумористичній по суті передачі! – пропорція появи Медведєва й Путіна: якщо був один, то з'явиться і другий. Та ж пропорція витримується і в новинах. Це запровадив колись ще генсек Леонід Брежнєв. Якось після одного з візитів глави уряду Олексія Косигіна за кордон про нього розповідали довше, ніж про генсека. І це Брежнєву не сподобалося.

Сьогодні пропаганда захована там, де її ніхто не очікує. На телебаченні найголовнішими міфотворцями стали "Файна Юкрайна" чи "95 квартал" для України або "Прожекторперісхілтон" чи "Велика різниця" – для Росії. Інші передачі не можуть так ефективно активізувати міфи в масовій свідомості.

Як це робили за часів протистояння між СРСР та США?

– Ворог був обов'язковим компонентом і в нас, і в них. Джеймс Бонд весь час працював проти людей іншої етнічної належності. Його супротивниками були люди слов'янського або південного походження. Таким чином, відбувалася ідентифікація образу колективного ворога.

Для справжньої героїки потрібні сильні вороги. А в нематеріальній реальності полюс не має тих обмежень, що є в житті. Супермена в коміксах вигадали 1938-­го, а він живий і сьогодні. Супермен і Бетмен у деякі роки були в дев'яти з десяти книжок­-коміксів. А вже потім вони йдуть у кіно й дитячі відеоігри.

Які країни активно використовують кіно й телебачення з цією метою?

– Після 11 вересня 2001-­го адміністрація Буша зустрічалася з продюсерами і режисерами Голлівуда. Якщо до цього кіноагент ЦРУ, наприклад, виступав як запроданець і товаришував із колумбійським наркобароном, то тепер образ змінився: він – патріот і захищає свого президента від заколоту чи змови світових терористів.

Часто кіно використовують і для аполітичних впливів на населення. Наприклад, для зменшення кількості аварій через кермування у стані сп'яніння.

США і Велика Британія найчастіше застосовують системи непрямого впливу на населення. Сила його в тому, що він не викликає спротиву глядача.

А в Україні?

– У нас немає власного кіно. А коли воно і є, то немає глядача. Тому ми не можемо казати про власні результати кіновпливів. Ми тільки об'єкт таких впливів, а не суб'єкт.

Які образи українців малюють світові ­кіноіндустрії?

– У минулому нас зображали такими собі індіанцями з оселедцями й у шароварах. Нині маємо образи більш­-менш симпатичних повій і стриптизерок – це в американських чи російських кримінальних серіалах. Але це не найстрашніше. Нас менше повинен цікавити закордонний глядач, коли вмирає наш власний. А значить, він перетвориться на закордонного – в тому плані, що на світ і на себе буде дивитися чужими очима.

Це можна змінити?

– Світова кіноіндустрія реагує на те, що є, тому змінити це буде важко. Наприклад, японці почали скуповувати частку в американській кіноіндустрії, щоб змінити образ японця в американському кіно. Для нас такий хід неможливий.

Багато говорять про інформаційні війни. ­Наведіть приклади останніх.

– Свіжий приклад – російсько­українська "сирна війна", під час якої нападають на заводи, що не використовують у виробництві пальмову олію, хоча їм це приписують. Спочатку запускають у ефір російського чиновника: він збирає конференцію й говорить різкі речі, які підхоплюють ЗМІ. Потім ситуацію коментують десятки експертів, що заплутує справу. А наступним кроком у всій цій історії буде м'яке рейдерство. Прийдуть люди і скажуть: ми вам допоможемо вирішити всі проблеми з доступом до російського ринку.

Інформаційні війни можуть іти й ідуть навіть у відеоіграх.

Як Україні діяти в таких протистояннях?

– Сили на симетричні відповіді ми не маємо. Тому країна може діяти винятково асиметрично, створюючи власну конкурентну продукцію.

Взагалі, ми недооцінюємо розважальну сферу. Ми зациклені на виробництві матеріального продукту, а сила держави полягає у виробництві також і нематеріального. Холодна війна була програна у сфері масової культури, а не в надоях молока та виплавці чавуну. Матеріально СРСР міг ще довго буцатися зі США. Він програв на іншому полі – не витримав напруги розважальної сили масової культури. Нещодавно я прочитав історію про те, як Beatles не пускали в Ізраїль через руйнівну силу їхніх пісень. Масова культура Заходу – уособлена в Beatles – була справжньою небезпекою для радянської людини. А не лише ракетні війська стратегічного призначення.

Подібні заборони ефективні?

– Доки українці не матимуть власної масової культури, не буде справжньої національної ідентичності. Доки не з'явиться свій інтелектуальний продукт, не буде власної еліти. Українська еліта розмовляє винятково мовою грошей, а не інтелекту. Тоді це не еліта, а клас бухгалтерів, які випадково отримали важелі керування державою. Еліта не може не читати книжок, як це є сьогодні в Україні.

Але в нас не читає не лише еліта.

– Так. Занепад освіти, що спостерігаємо тепер і який не пов'язаний із постаттю міністра Табачника, сигналізує початок нової ери. Країна і суспільство, яким не потрібні вчені чи поети, не може називатися справжньою країною. Барди були навіть у примітивних суспільствах. І їх там слухали. Занепад книговидання і книгорозповсюдження демонструє тільки те, що Україна перетворюється на "острів", де не діють закони людства.

Мій власний досвід такий. Естонія, що десь утричі менша за Київ за кількістю населення, за рік розкупила тисячні тиражі двох моїх книжок естонською мовою. А ми не можемо зробити таке, маючи в 30 разів більше населення. Це все не піддається розумінню. Журнал "Фокус" надрукував список 25 найуспішніших українських письменників. 25­-м був названий той, чиїх книжок за рік купили 242!

Чим це загрожує Україні?

– Загрожувати можна лише тому, хто нічого не здатен зробити у відповідь. Нині ми саме в такому стані. Замість книгорозповсюдження ми зайняті засіданнями з приводу цього. Ми любимо обговорювати і констатувати проблему, але не вирішувати її. Засідання ніколи не породжували книжок. Вони є галочкою, а не розв'язанням проблеми.

А наслідки зрозумілі. У результаті Україна почне думати, як сусід. Спочатку щодо міжнародних проблем, а потім – і щодо власних. Будемо любити й обговорювати чужі фільми й чужі романи. І це стосується не лише Росії, а й усієї закордонної продукції. Рим загинув, коли його жителі почали поклонятися не своїм, а чужим богам. Навіть коли чужий контент ми перекладаємо своєю мовою і починаємо вважати його за власну продукцію, він усе одно залишається чужий.

×