вівторок, 13 жовтня 2020 18:31

"Українці не бачать потенціалу одне одного. Цінують лише успіх"

Писання виснажує. Не хотів би все життя займатися лише письменницьким ремеслом, тому намагаюся працювати в інших сферах. Боюсь у 50 років сидіти перед комп'ютером і не знати, що написати.

Коли робота й хобі спаюються в одне, перестаєш отримувати від цього задоволення.

Мені чимало доводилося робити всупереч бажанням і поглядам матері. А з батьком ми завжди багато говорили. У дитинстві казали, що я подібний до нього. Зараз дедалі більше помітні відмінності.

Довкола нас ціла індустрія з мотивації. Але суспільне несвідоме немов шепоче: "Справжнє життя – важке, і мрії не здійснюються". Треба йти за своїм, здійснювати мрії, мислити оптимістично й обмежити спілкування з токсичними людьми – і все вдасться.

Кава чи чай стали надто універсальними. Люблю воду. У кожному куточку планети вона інакша. Іноді потрібен час, щоб звикнути до смаку.

Очікував неймовірних відчуттів, коли ступлю на землю Антарктиди. На станцію прибув уночі. Здалося, потрапив у мегаполіс. Було шумно й світло, багато людей.

Немає кращих чи гірших народів. Але, коли бачимо успішних українців, виникає відчуття, що це сталося мало не всупереч.

Люди часто отруюють мрії тим, що не вірять у можливість їх здійснення.

  Маркіян ПРОХАСЬКО, 28 років, письменник. Народився в Івано-Франківську 2 листопада 1991-го. Батько – письменник Тарас Прохасько, мати – домогосподарка Наталія. Батьки розлучилися, коли мав 8 років. Вивчав історію та журналістику в Українському католицькому університеті. З першого курсу магістратури дописував у друковані та інтернет-видання. 2018-го видав збірку короткої прози ”Нестримна сила води”. Торік місяць прожив на станції ”Академік Вернадський” в Антарктиді, три тижні мандрував на яхті водами Південного океану та через протоку Дрейка. Пише про це книжку. Працює контентрайтером. Любить свіжі овочі та фрукти, печену картоплю, квашену капусту й оселедець узимку. Хоче відвідати всі континенти на Землі. П’ять років не був у кінотеатрах. Живе у Львові. У стосунках
Маркіян ПРОХАСЬКО, 28 років, письменник. Народився в Івано-Франківську 2 листопада 1991-го. Батько – письменник Тарас Прохасько, мати – домогосподарка Наталія. Батьки розлучилися, коли мав 8 років. Вивчав історію та журналістику в Українському католицькому університеті. З першого курсу магістратури дописував у друковані та інтернет-видання. 2018-го видав збірку короткої прози ”Нестримна сила води”. Торік місяць прожив на станції ”Академік Вернадський” в Антарктиді, три тижні мандрував на яхті водами Південного океану та через протоку Дрейка. Пише про це книжку. Працює контентрайтером. Любить свіжі овочі та фрукти, печену картоплю, квашену капусту й оселедець узимку. Хоче відвідати всі континенти на Землі. П’ять років не був у кінотеатрах. Живе у Львові. У стосунках

У радянський час усі мали бути однакові. Працювати й отримувати зарплату. У кого є щось більше – спекулянт чи злодій. Така система думок працює досі. Але багатство – це також наслідок праці.

Американські науковці кажуть, що повоєнне покоління було щасливіше за наше. Вони не мали нічого, їм не було, на що сподіватися, але врешті отримали багато. У нас є все. Та ми не знаємо, що з цим робити.

Щастя кожного разу інакше. Це задоволеність моментом. Коли рух і напрямок, який обираю, влаштовують – я щасливий.

Революції – невід'ємна складова історії будь-якої країни. Хто має владу, часто хоче скористатися нею на свою користь. І отримує опір. У Римі протестували плебеї проти патриціїв. Кріпаки виступали проти панів, піддані – проти королів. Спраглі свободи народи – проти авторитаризму. Так збудувалося демократичне суспільство.

Світ – живий організм. Йому притаманно змінюватися. І цих змін не треба боятися.

Україна займе своє місце в історії і на карті світу. Внаслідок сучасних подій ограниться, стане яскравою. Але ми не можемо вгадати, яким буде це місце.

Один із найперших спогадів – як батько ввечері в ліжечко поклав іграшкового їжачка. Я не спав, але чомусь прикинувся, що сплю. Намагався не зрадіти завчасно, не видати себе. Мені було 2 роки.

Зараз шлюб – не контракт заради виживання. Тому розлучення – нормальний процес. Важко, коли є діти. Їм потрібно пояснювати, що їхньої вини немає в тому, що батьки розходяться. Мовляв, ми так вирішуємо свої справи, але твоєї провини, сину чи доню, тут немає.

Свобода – це воля, але не сваволя. Треба чинити так, щоб не нашкодити іншим.

Українці не бачать потенціалу одне одного. Помічають лише успіх. І цінують його більше за клопіткий шлях.

Не люблю, коли до приїжджих ставляться як до тих, хто "понаїхали". Так кажуть люди з комплексами, містяни в першому, можливо, другому поколінні. Процес міграції – природний. Несуттєво, звідкіля ти, важливо – хто ти.

Дружба потребує часу й паритету. Схема: "хтось головний, а хтось другорядний" не працює. Тому друзів у мене небагато.

Дітей привчають гнатися за медалями, червоними дипломами й нагородами. А потім розповідають, що вони не знадоб­ляться в житті. Трієчники, мовляв, краще заробляють. Це збиває з власної дороги.

Особистості зараз – найвища суспільна цінність. Але бути індивідуалістом без соціуму неможливо.

Українці часто шукають підстави пишатися: країна – найбільша в Європі, мова – друга наймилозвучніша у світі. Але якщо твоя мати менш красива від іншої жінки, то її не любити, чи що? Любов не потребує раціоналізації.

Великі географічні відкриття, особисті спортивні досягнення – зарубки на жердині історії. Так люди порівнюють свій досвід із попереднім. Фіксують "неспалимі суми" на своєму шляху.

Я вірю в Бога. Та мені імпонує раннє християнство. Тоді віра була чистіша. Без нашарувань конфесій, ритуалів, умовностей, поділів на істинних і неістинних. Розмірковуючи, я часто беру за вихідну точку, що Бога немає. Шукаючи аргументів за і проти, в основному схиляюся до того, що щось усе-таки мусить бути.

У світі немає нічого випадкового. Життя радше виникло із вселенського задуму. Ми віримо в страшилки. Виконуємо масу ритуалів. Але той, хто створив такий прекрасний світ, не може бути таким жорстоким, щоб відправляти у пекло нехрещених дітей. Оце справді мракобісся.

Кожен із нас має бути зацікавлений, щоб усі були щасливі. Тоді люди не робитимуть боляче собі й одне одному.

У двох заповідях любові, де сказано, що головне – любити Бога і любити ближнього, як самого себе, заховано третю. Себе теж треба любити. Якщо не любиш себе, відчуваєш біль, і він заважає любити інших.

Робота – це не завжди про гроші. Це і про любов. Я подорожую, бо люблю цей світ. Хтось працює журналістом, бо любить людей. Хтось працює біологом, бо любить природу. У цих професіях сильно не заробиш. Але жити заради того, щоб назбирати грошей, – це наче бути двигуном, що працює вхолосту.

Людина стає краща, якщо бачить більше. Не знаю, про що дізнався більше під час подорожі до льодового континенту – про Антарктиду чи про самого себе.

Будь-який витвір мистецтва збагачує. Не поділяю перебірливості людей, які цілий вечір роздумують, що переглянути, і в результаті не дивляться нічого. Так і життя може минути. Бо життя – це отакі-от вечори.

Світ надто різноманітний, щоб шукати щось улюблене.

Зараз ви читаєте новину «"Українці не бачать потенціалу одне одного. Цінують лише успіх"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути