Обікрали-таки! Я стою на порозі своєї квартири й дивлюся на висунуті шухляди, розкриті двері шафи, розкидані кімнатою речі.
Зараз 19.32. П"ятниця, 13 серпня. 38 хвилин тому мені подзвонила дружина й тремтячим голосом сказала, що в нас удома хтось був. Мабуть, крадії, бо замок був відкритий. Повернувшись із роботи, вставила ключа у вхідні двері, а він не повертається. Спробувала в другий бік, і замок закрився. А вона точно зачиняла зранку квартиру. Відімкнула двері - побачила розкидані речі. Вийшла й закрила на замок.
Таксі приїхало за 10 хв. Я нічого не сказав водієві, але він так "летів", ніби знав, що треба поспішати. Водієві я дав чайові "за оперативність".
Може, мені привиділося з переляку? - каже моя жінка, яка чекає під під"їздом.
Зараз розберемося, - відказую.
А тепер стою на порозі. Вмикаю світло, відчиняю двері в туалет, ванну, на кухню. Усюди пусто. У кімнаті напівтемрява, і теж нікого.
Дзвоню однокласнику-міліціонеру.
Кого я чую! - гукає він у слухавку, бо ми рідко спілкуємося. А тоді різко серйознішає, коли чує, чого дзвоню. Радить викликати слідчу групу й ні до чого не доторкатися.
Набираю 102. Дуже довго ніхто не відповідає. Нарешті беруть слухавку. Повторювати все доводиться двічі. Із першого разу не записали. Я ні до чого не доторкаюся. Але одразу бачу, що вкрали гроші, ноутбук зі стола й золоті прикраси.
Згадуй, що там у тебе було. Зараз будемо складати заяву, - кажу їхній колишній власниці.
Першим, хвилин за 10 після дзвінка, з"являється дільничний. Так і представляється: "Ваш дільничний". Він увесь стурбований, але по запитаннях відчуваю, що не моїми проблемами. Ретельно записує - хто я, що я, коли пішов, кого підозрюю. Запитує, як зайшли злодії. Пояснюю, що працювали відмичкою й дуже якісно - навіть замок не подряпали.
Це ж добре? - запитую. - Адже такі умільці стоять на обліку в міліції?
Він мовчки дивиться на мене.
Заходять ще п"ятеро - троє чоловіків і двоє жінок. Жоден не представляється. По погонах читаю, що старша жінка - майор. Вона й головна. Молодша - симпатична. Кокетливо зиркає, і каже, що буде знімати відбитки пальців. А тоді кожен по черзі розпитує все те, що я вже розповів дільничному. Терпляче переказую, де працюю, коли йшов із дому, чи бачив підозрілих осіб і як злодії потрапили всередину. Почувши останнє, дівчина-експерт із кімнати гукає, аби я викрутив для неї "серцевину". І пропонує свою викрутку.
У нас же немає іншого замка, як я закрию двері?
Так можна ще купити.
На годиннику дев"ята вечора з хвостиком. На кухні вже стоять двоє сусідок-понятих, яких запитують, чи бачили щось. А експерт устигає перевернути велику банку дорогого крему на килим і засипати його чорним порошком.
Витріть, щоб не розношувалося, - пропонує дружині.
Тим часом решта четверо міліціонерів пишуть. І кожен - те саме. А як щось пропустить чи не встигне, то перепитує після колег, щоб і собі мати.
Моя дружина малює сережки, ланцюжки й браслети. Намагаюся пояснювати, що злодії вочевидь поспішали, бо бачу шнур від ноутбука в коридорі. Також не взяли декілька сотень євро з папки на столі. Але мене не слухають. Усі пишуть про місце проживання, роботи…
Мені потрохи стає весело. Я навіть усміхаюся.
Майор просить підписатися. Починаю читати. Вона здивовано зауважує: невже я думаю, що вони запропонують підписати щось не те?
Робота в мене така, - відмахуюся.
А вона поспішає. Один із її слідчих уже "відписався" й хоче йти. Він на своїй машині, а майорші хочеться поїхати звідси якнайскоріше й з комфортом.
Однак я читаю. Вже третю сторінку. Опис квартири коректний: при вході справа - ванна і туалет, а прямо - кухня. Порядок не порушений. А в кімнаті перевернуто те і се. Читаю й поглядаю на фотоапарат, який принесла експерт і все це вже зняла.
Підписую, віддаю. Керівниця слідчої групи вистрибує, не попрощавшись. Вона навіть не попросила переглянути, чи вкрали ще щось, окрім того, що помітив одразу. Бо вони ж знімали відбитки, і я нічого ще не оглянув. Але тут ще є інші.
Вони дописують, просять підписати. Я читаю й запитую, що про каже стаття 63 Конституції.
Що маєте право не свідчити проти близьких і тому подібне, - неохоче бурмоче дільничий.
Ясно. Ну, добре. Вони вже мене вморили своїми паперами, але читаю й прошу виправляти помилки - наприклад, замок не був виламаний. Міліціонер кривиться так, наче я став йому на болюче.
Пропоную записати, на скільки грошей украли майна. Він знову кривиться.
Інші крутяться, шарудять паперами, розсипають свій чорний порошок для пошуку відбитків. Нарешті йдуть.
Я беру залізну трубку з балкона й барикадую нею двері, як засувом.
Читаю й прошу виправляти помилки - наприклад, замок не був виламаний. Міліціонер кривиться. Пропоную записати, на скільки грошей украли майна. Він знову кривиться
Кімнатка маленька. На стіні - дві ікони, на столику - фото, де я з дружиною. У вишиванках, дивимося просто у вічі. Вони бачили, у кого крадуть
Оглядаємо з дружиною квартиру. Складаємо речі. Бачимо, що пропав чемоданчик від ноутбука. "Це в нього вони все склали", - думаю.
Сідаю на диван і починаю уявляти. От вони увійшли до квартири. Повисували шухляди, відкрили шафу. Знайшли гроші, золоті прикраси. Узяли чемоданчик, поклали туди ноутбук зі столика й решту всього. Потім шукали зарядний пристрій. Спочатку взяли один, але побачили, що не той. Бо фірма інша. Він - від мого робочого компа. Тоді знайшли, який треба.
Кімнатка маленька. На стіні - дві ікони, на столику - фото, де я з дружиною. У вишиванках, дивимося просто у вічі. Вони бачили, у кого крадуть. Бачили обличчя до обличчя. Бо все, що вкрали, - із шухляди цього столика.
І раптом до мене доходить: злодії вкрали більше, ніж я зрозумів одразу. Бо грошей мені не шкода. Золота - також. За винятком персня, якого подарував дружині на заручини, і бабусиних сережок. Великих, старих, красивих. Такі прикраси при передаванні з покоління в покоління несуть у собі щось більше, ніж просто золото. Але й це не страшно. Ноутбука теж не шкода. Але ж я не копіював із нього інформацію!
Усі записи й матеріали з навчання в університетах - мої і дружини, її робочий архів і мій архів за п"ять років роботи в журналістиці. Усі наші фотографії! І це не все.
Останні три роки я збирав інформацію про свій родовід. Устиг багато розпитати в бабусі за два місяці до її смерті. Їздив у села предків, сканував документи, фотографії. Виявив чимало такого, про що не знав ніхто в родині. Робив відео- та аудіозаписи бабусь і дідуся.
І не зробив копій!
Коли бабуся померла, я зрозумів, що пропав цілий світ, центром якого вона була. Зрозумів, що хату продадуть, що в наше село на Хмельниччині я вже не зможу приїжджати, бо тут немає близьких родичів. Тоді поїхав у село та все знімав на камеру - меблі, кімнати, подвір"я, дороги... Сьогодні там живуть чужі люди.
Коли я таки заснув, мені приснилася бабуся. Її дім у деталях. А вона щось робила на городі.
Сьогодні переглядав, яка музика залишилася в мене в мобільному-комунікаторі. І знайшов недіючий запис розмови з бабусею. Із ним щось сталося, і він перестав запускатися. То я про нього й забув. А тепер акуратно перевірив його властивості - файл великий. Отже, інформація збереглася. На комп"ютер копіюватися не хоче. Тож перегнав запис через Bluetooth на свою робочу Nokia. Це нова модель, повинна "читати" всі формати. Вмикаю - і чую, як бабуся згадує, як ми із сестрою Юлею ще малими в середині 1980-х на літніх канікулах ходили з нею на роботу. Бабуся працювала в кіоску.
Розкажи своїй половинці, як ти гроші вкладав у журнали, а я продавала! Покупець дивиться в журнал "Україна" й до мене: "А ви що, журнали з грішми продаєте?" - розповідає бабуся. - А я: "Як із грішми?" Дивлюся, а там десятка! Ревізію зробили за місяць - 70-80 рублів я винна кіоску! А це вони з Юлею в "прятки" гралися. Потім приїхав зять Коля й у веранді показує ботіночки та й каже: "А се чиї?" Відповідаю: "Русланкові". "Ідіть сюда!" А всередині - пригоршні мєлочі. Всі копійки забрав із кіоску, приніс додому й зсипав у капець. Такий твій Руслан був бандіт!
Я слухаю й сміюся.
Міліціонери як вийшли з квартири, так і не дзвонять. І я їм - теж.
3 
1
Коментарі
3