Частина ІІ
Падіння царизму в лютому 1917 року для більшості селян стало чимось на зразок провісника кінця світу. Зник цар, помазаник Божий. Захисник селян від безбожного панства, яке само не працювало, однак забирало в них за безцінь плоди їхньої тяжкої праці. Душило податками, гноїло на фронті.
Кінець старого укладу став початком масових захоплень панських помість: раз нема царя, значить можна все. Причому селяни не просто захоплювали землю, але й знищували помістя. І вбивали, дуже жорстоко, їхніх власників разом з сім'ями – щоб раз і назавжди покінчити з цими гніздами розпусти.
Чутки про захоплення земель скоро досягнули фронту. Всупереч тому, що оповідають героїчні історії, солдати на війні хочуть не воювати, а якнайскоріше вернутися додому. Навесні ж 1917 року це бажання для селян в уніформах було особливо гостре: в селах вирішувалося земельне питання, жінки й діти були там самі, без чоловічої допомоги та підтримки.
Самовільне покинення фронту каралося як дезертирство. Але в той час з'явилася легальна можливість: створена у Києві Центральна Рада потребувала власного війська українських солдатів і офіцерів. Селяни-солдати самовільно формували українські полки, щоб організовано вернутися додому. Але перед тим мусили з'ясувати: українці, малороси й хохли – це один і той же чи три різні народи? Від відповіді на це запитання залежало, як бути – формувати один, два чи три полки.
Нові обставини життя змушували селян говорити новою, "національною" мовою. Не просто однією з українських говірок, якою вони й так розмовляли до цього, а політичною мовою, в якій звучали національні терміни. Говорили вони нею, щоправда, слабо й невміло, як і кожна людина, яка починає вивчення нової мови. Скажімо, постанова сільських зборів могла звучати так: "Мати Україна мала територіальну культурну національну автономію Національний Сейм із правом меншості". Зрозуміти таку резолюцію було годі. Важливо, однак, що вона містила нові ключові слова "Україна, автономія, національний сейм".
Сільські євреї не могли зрозуміти, чому їхній сусід "Іван" раптом взявся говорити про якусь там Україну. Напевно, робили висновок вони, він не сповна розуму. Лідер київського Бунду – єврейської соціалістичної партії – Мойсей Рафес розумів це набагато краще: "В Україні, де поміщик – росіянин або поляк, банкір, купець, – найчастіше єврей, які не говорили "хлопською мовою" і не розуміли її, вислів "геть панів" для українських селян міг означати "геть ляхів, геть москалів, геть жидів".
За таких обставин для українських соціалістів не було аж так складно спрямувати селянську енергію в революційне русло. Складніше було направити її в українське революційне русло. Російські більшовики й есери теж обіцяли віддати землю в селянські руки, тож українським соціалістам довелося вступати в жорстку конкуренцію з ними за впливи на селян. Вдавалися до революційної демагогії – неминучої, коли йшлося про потребу протистояти такій же демагогії російських агітаторів. Українські соціалісти, цитуючи Плеханова й Леніна, переконували місцевих селян, що російські соціалісти хочуть виварити їх у капіталістичному казані, зробивши не господарями на власній землі, а пролетаріатом у колективних господарствах. Що, зрештою, виявилося правдою.
У результаті пізньої осені 1917 року на виборах в Установчі збори російські есери й більшовики перемогли по всій колишній Російській імперії, за винятком двох територій – Кавказу й України: там більшість отримали національні соціалісти – вірменські, грузинські, українські. В Україні їхня перемога була більш ніж переконлива – 70% голосів. Це засвідчило: навіть якщо соціалізм переможе всюди, в Україні він матиме національне забарвлення.
Те голосування 1917 року було свого роду передвісником проблем, що Кремль матиме впродовж наступних 100 років з Україною й Кавказом. Зрештою, війна між російськими більшовиками й українськими соціалістами кінця 1917–1918-го була першим у ХХ ст. прикладом протистояння між двома лівими урядами. І ще одним доказом: коли настає момент істини, інтернаціональний соціалізм не витримує спокуси націоналізму.
Більшовики пройшли тоді через Україну, як ніж через масло. Селянський націоналізм спалахував швидко. Проте так само швидко згасав – як тільки селяни дістали бажане: землю. Українські полки з гордими козацькими назвами, діставшись України, розходилися по селах. Селяни з рушницями воліли воювати з такими ж селянами із сусіднього села за спірну межу, аніж захищати українську владу в далекому Києві.
Це створювало серед більшовиків враження, що український націоналізм – це вигадка. Та це враження швидко випаровувалося, як тільки більшовицькі загони бралися за реквізицію хліба. Українське село наїжачувалося зброєю і проганяло червоних комісарів, ласих до праці чужих рук. Більшовикам у 1918–1920 роках довелося відступати з України аж тричі. І щоразу в їхньому тилу горіло полум'я селянських бунтів.
Селяни поводилися так і з іншими загарбниками – з німцями 1918-го, Білою армією 1919-го та поляками 1920 року. Їхня поведінка створювала стійкий образ України як території з норовливим і непередбачуваним населенням. До прикладу: Гітлер вважав усіх слов'ян без винятку расою рабів й "унтерменшів". Однак українців ставив нижче від білорусів – перші, на його думку, не мали жодного поняття обов'язку. Як доказ він наводив "факт", що українці вбили у Києві "найбільшого друга українського народу" маршала Германа фон Ейхгорна – командувача німецькими окупаційними військами в Україні 1918 року. Насправді його позбавив життя російський есер. Але помилку Гітлера легко зрозуміти: на момент убивства Ейхгорна Україну охопила хвиля селянських повстань проти німецької окупації.
З огляду на подальший розвиток подій нас найбільше, однак, цікавить реакція більшовиків. В їхній уяві українські вишневі садки, білі хатки, скрипучі криниці-журавлі, плетені огорожі й інші оспівані в поезії елементи селянської ідилії були нічим іншим, як декораціями, за якими ховалося слизьке тіло українського бандитизму. Як писав один із більшовицьких письменників, під спідницею українських дівчат-красунь сховано обріз і ручну гранату.
Значення українського селянського руху виходило за межі відносин між більшовицькою Росією й Україною. Певною мірою він вирішив долю світової революції. Ані Маркс, ані Ленін не думали, що революція має обмежитися Росією. Відстала Росія повинна була лише розпочати її. Справжнього ж розмаху революція мала набрати тоді, коли перекинеться на промислово розвинутий Захід. Коли 1919 року комуністична революція почалася в Угорщині і в Німеччині, здавалося, що так триватиме далі. Залишалася одна деталь: Червоній армії, щоб роздмухати це полум'я революції, треба було конче з'єднатися з німецькими й угорськими комуністичними військами. Шлях до з'єднання пролягав через Україну. Але на дорозі стало українське селянство, яке змусило більшовиків повертати назад.
Український досвід був травмою для Леніна, Сталіна, Троцького, Раковського й інших більшовицьких лідерів. Усі вони розуміли: з цими селянами треба щось робити. Однак мали різні думки, що саме робити. Частина, на чолі з Леніним, виступали за потребу союзу. Його ціною мали стати поступки в земельному й національному питаннях. Як наслідок – впровадження нової економічної політики, створення СРСР та коренізація, яка в Україні мала характер українізації.
Звісно, українське питання було не єдиним чинником, що змусив більшовиків до цих кроків. Але це був один із тих важливих факторів, який дозволив їм утримати владу. Через слабкість українського міського націоналізму й небажання інших російських сил іти на поступки, більшовики для України здавалися найменшим злом. До того ж, слід узяти до уваги, що ці союзи укладали майже після 10 років безперервної війни. А тому краще було покласти кінець війні, ніж воювати без кінця.
Готовність більшовиків укласти неформальний союз із національними рухами на околицях колишньої Російської імперії стала одним із вирішальних факторів їхньої перемоги. Й у першу чергу – союз із рухом українським. Це не було подачкою з "панського плеча" чи актом доброї волі, як стверджує Володимир Путін. Після того як полякам вдалося від'єднатися і створити власну державу, український рух зайняв місце, що у ХІХ ст. мав рух польський, найсильнішого національного руху на землях колишньої Російської, а тепер новоствореної Радянської імперії. Його зробили таким війна і революція. І з ним годі було не рахуватися (Далі буде)
2 
1
Коментарі