Треба дякувати й живим, а не лише тим, хто вже на цвинтарях

Експертами з військової меморіалізації стали непрофесіонали, які не були на жодному військовому меморіалі, – каже Вахтанг Кіпіані, журналіст і військовий

29 серпня з 2019 року Україна відзначає День пам'яті полеглих захисників. Чи є цілісна державна політика щодо вшанування військових? Це питання обговорюється в суспільстві, але консенсусу немає.

– Це питання інтерпретації. Є день у календарі, є заходи, які щороку проводять державні органи, Збройні сили, ветеранські організації, родичі загиблих, громадськість. Тому вважаю, що питання про державну політику вшанування – абстрактне. У жодній країні немає єдиного документа, де було б розписано, кого і як меморіалізувати. Це завжди комплекс, сукупність законів, ритуалів, практик.

 

Українське суспільство поступово стає вдячнішим ветеранам, воїнам, загиблим. Тисячі вулиць названо на їхню честь. Процес іде, він значно глибший і логічніший, ніж п'ять-сім років тому. Треба продовжувати цю практику, не перетворюючи її на формалізм. Найгірше – робити з наших героїв бронзові фігури, позбавляючи їх особистості.

Як має відбуватися вшанування полеглих, щоб День пам'яті полеглих захисників не перетворився на офіціозний захід із виступами посадовців?

– Людина, яка не має жодного стосунку до полеглих героїв, цього дня не повинна мати права голосу. Посадовець – це пересічний громадянин у контексті загиблого героя, в контексті людини, яка втратила, наприклад, ноги. Посадовці можуть організувати подію, надати допомогу, але на авансцену цього дня мають виходити побратими людини, що була в особливих умовах, воїни, які можуть розповісти, який був полеглий останніми роками. Найперше мають говорити вони та члени родин військовослужбовців. Треба знаходити людей, які могли б розповісти про мотиви полеглого. Бо вся війна побудована на мотиві захисту Батьківщини. Росія намагається позбавити нас аргументації, зводить усе до нібито примусових дій. Хоча абсолютна більшість військових, з якими я стикаюся, – солдати, сержанти, офіцери – є добровольцями. Кадрове військо давно розчинилося в мільйоні некадрових військовослужбовців. Тому цього дня важливо розповідати про мотиви й загиблого, і його товаришів, які продовжують воювати. Чиновник у цій ситуації – найгірший і непотрібний коментатор.

Що менше чиношанування і покладань квітів, то краще. В українській діаспорі завжди наголошували, що полеглому вояку букети та вінки не потрібні. А гроші, що витрачають на них, можна було б передати в підрозділ, де воював загиблий, на допомогу пораненому товаришу, на книжки для дітей полеглого. Я колись писав подібне про 1 вересня і отримав хейт від людей, які звикли дарувати квіти вчителям. У Києві в цей день несуть квіти до шкіл кількасот тисяч дітей. Якщо один учень витрачає 100 гривень на букет, то можна уявити фантастичність цієї суми. І це лише одне місто. Цього дня Україна витрачає на квіти мільярди гривень. А спробуйте зібрати стільки грошей на дрони чи реабілітацію поранених. Треба відмовлятися від безглуздих звичок. Воїнам потрібні не квіти, а засоби, що наближають перемогу.

Міносвіти радить починати навчальний рік з уроку пам'яті захисників України. В якому форматі він має проходити?

– Основний формат, на мій погляд, це коли до школи приходить військовослужбовець, який уже відвоював або чинний. Можливо, батько чи старший брат когось із дітей. Треба говорити з молоддю, розповідати й пояснювати, щоб вона бачила соціальні ролі. Нині всі хочуть бути айтішниками, але воїном бути не менш корисно та престижно. Якщо військовий скаже, що він був айтішником, а тепер дронщик; або був журналістом, а став інженером-сапером, і при тому покаже фото на телефоні, зразки озброєнь, то учням це буде цікаво. Наше військо вже не має гендерної одноманітності, в армії багато жінок. І якщо прийде військова чи волонтерка, це теж викличе великий інтерес. Людина не з чужих слів розповідатиме, що бачила. І це краще, ніж розповідатиме викладач. Чи можна знайти стільки військовослужбовців для всіх шкіл? Армія в нас загальнонародна, й у кожній групі населення є вояк – учорашній або сьогоднішній. Треба дякувати й живим ветеранам, а не лише тим, хто вже на цвинтарях.

Чи доречні "патріотичні забіги" під гаслом "Шаную воїнів" та інші подібні акції? Чи не знецінюють вони пам'яті полеглих, перетворюючи день пам'яті на шоу?

– Акції бувають різні. І звісно, треба включати мізки, щоб вони не перетворювалися на шоу. Недавно загинули двоє моїх приятелів Олег Сніцар і Олексій Сапуга, вони були бердвотчерами – шанувальниками птахів. Наш спільний знайомий придбав два номери і братиме участь у пробігу з номерами на честь загиблих товаришів. Це добре, бо це пам'ять про цих людей і кошти, що збирають на таких забігах, ідуть на справу, пов'язану з військом. Плюс біг – невід'ємна частина підготовки піхотинця. У нашій бригаді "Хартія", щоб отримати право носіння шеврона підрозділу, треба пробігти 5 кілометрів, притому частину маршруту з ношею на плечах. Тому для мене пробіг точно не є знеціненням пам'яті.

За радянських часів у кожному населеному пункті був пам'ятник полеглим у Другій світовій війні з переліком прізвищ. Чи варто повертатися до цієї практики?

– Прізвища на пам'ятниках з'являлися з двох причин: це або місцеві жителі, що загинули на фронтах Другої світової, або люди, що лежать у братських могилах. Якщо село чи місто створить дошку чи галерею, де будуть усі прізвища його вихідців, загиблих на російсько-українській війні, то що тут радянського? Такі пам'ятні таблиці можна побачити в Канаді, США, Британії, Франції, Німеччині й інших країнах. Так вшановують ветеранів Першої і Другої світових воєн. Суть меморіальних таблиць із прізвищами – в тому, щоб загиблий не був забутий.

Як історик і громадянин, який до війни багато часу проводив на цвинтарях, фотографував і вивчав їх, не бачу нічого поганого, якщо нині таке відтворюватимуть. Інша річ – форма цих пам'ятників. Радянські пам'ятники найбільше критикують за ідеологізм і символіку. Вони часто не воїнам, а "непереможній червоній армії". Тому в деяких населених пунктах їх зносять. Але це не означає, що має бути знищена пам'ять про загиблих у Другій світовій земляків – і тих, хто воював у червоній армії, і тих, хто воював в УПА, в дивізії "Галичина", в польському війську. Але якщо є братська могила і є пам'ятник, зносити його як артефакт минулого – неправильно. Є приклади, коли в деяких містах і селах роблять універсальні пам'ятники всім місцевим жителям, які воювали за різні армії. Історія була така, яка була. І меморіали це фіксують. Наприклад, батько першого президента України Макар Кравчук служив у польському війську, де й загинув на початку Другої світової. Батько другого президента Данило Кучма воював у червоній армії і похований у Росії. Про це Леонід Кучма дізнався, вже будучи главою держави. Я за те, щоб збереглася пам'ять про кожного воїна.

88 відсотків українців позитивно ставляться до перейменувань вулиць на честь загиблих ветеранів, за даними "Рейтингу". Чи варто це робити тепер, чи слід зачекати до кінця війни, щоб згадати всіх полеглих поіменно?

– Не може бути єдиної відповіді на це запитання. Очевидно, що загиблих на цій війні більше, ніж усіх вулиць, що підлягають перейменуванню. На всіх солдатів, сержантів і офіцерів вулиць не вистачить. Треба створити правила, що робити з такою дилемою: в Києві хотіли перейменувати вулицю на честь загиблого воїна, що там жив. Почався процес підготовки, і тут загинув іще один боєць із цієї вулиці. Питання: як назвати вулицю? Не стежив, чим усе закінчилося. Владі потрібно брати політичну відповідальність і "розрулювати" такі казуси, їх буде ще більше. Головнокомандувач Збройних сил, керівники місцевих адміністрацій, військових і цивільних мають запропонувати рішення для родин, для побратимів, пояснити, чому на честь одного воїна називають вулицю, а на честь іншого – ні. Головне – позиція не має знецінювати ні тих, хто сьогодні на фронті, ні тих, хто "на щиті". Людина може бути поранена, але проживе ще певний час, може десятиліття, принесе користь українській справі, але так і не буде належно вшанована? Потрібні форми, щоб подвиг воїна не був забутий. Є ідеї: книги, записи індивідуальних свідчень про війну. У Північній Америці в парках роблять лавки на честь достойних людей. Відвідувачі, сівши відпочити, бачать табличку в пам'ять про людину, яка віддала за них життя. Це може бути прикладом, у кількох місцях в Україні таке вже є. Треба вивчати чужий досвід, але водночас розуміти, що ви говоритимете з родичами загиблих. Ці складні розмови хтось має вести. Нині є багато ініціатив – наприклад, родичі чи побратими збирають підписи під петиціями, щоб присвоїти людині звання Героя України. Але тисячі загиблих не можуть усі бути Героями, бо тоді це звання знеціниться. Не кожен загиблий заслуговує саме найвищого звання, і це не знецінення, а факт. Це відповідальність держави визначити, хто має отримати за життя чи посмертно зірку Героя, а хто – іншу відзнаку. Але для цього треба, щоб і Генштаб, і Міноборони, і інші силові відомства неформально ставилися до цієї місії. Для них як представників держави немає нічого важливішого за гідне вшановування пам'яті героїв. Це пріоритет під час війни й на багато років після неї.

 

Можливо, варто зачекати з перейменуваннями до кінця війни, щоб не робити цього похапцем і не виникали такі дилеми, про які ви розповіли?

– Є випадки, коли суспільна вагомість воїна вже очевидна. Наприклад, Дмитро Коцюбайло "Да Вінчі" або Андрій Пільщиков "Джус". Не думаю, що щось зміниться в нашому ставленні до цих особистостей і за 10 років. Навіщо чекати? Не буде другого "Да Вінчі", не буде другого "Франко" – Марка Паславського, американського громадянина, який загинув під Іловайськом 19 серпня 2014-го. Будуть інші достойні люди, але якщо ми не вшануємо честі й пам'яті тих, кого вже з нами немає, ми не гідні продовжувати їхню справу. Треба знайти рішення, яке декому не подобатиметься. Бо одні скажуть, що треба вшановувати вже, інші – що давайте потім. Одні кажуть, що треба будувати військове кладовище тепер, інші – згодом. Держава для того й існує, щоб бути модератором у таких справах, і спеціально визначені люди й інституції мають вирішувати, коли й де будувати, й кого нагороджувати, й за що. Бо ця дискусія не зникне ні тепер, ні після війни.

Україна створює Національне військове меморіальне кладовище аж через 10 років війни. Чому розгорілися конфлікти навколо проєкту його побудови на Київщині?

– Є дві позиції: "не на часі" та "треба будувати". Я підтримую другу. На руках тисяч українців є прах їхніх рідних, і вони чекають на цей цвинтар. Це неповага до воїна, коли його прах роками стоїть десь у тумбочці.

Ще один момент: земля на муніципальних кладовищах закінчується. У деяких містах вже не ховають. Починаються гарячкові пошуки нових ділянок. Маємо тисячі неідентифікованих захисників України, що лежать у рефрижераторах. Хто з тих, які галасують, що не треба НВМК і загиблі можуть почекати, про них думає? Ця війна – головна подія часів незалежності. І вона завжди буде невід'ємною та ключовою сторінкою української історії. Тому цвинтар треба будувати – воїни мають право бути поховані з честю вже тепер. Де будувати? У Києві такої ділянки не знайшли. Де має бути цвинтар – у чистому полі чи в лісі? Держава вирішила, що в лісі. Негайно збудилися противники: "У нас повно полів, поховайте там, бо в тому лісі під Мархалівкою начебто червонокнижні дуби, що вже маячня. Хтось переймається через екологію, хтось – через те, що воїнів нібито ховатимуть "у болоті", що теж огидне пересмикування. Бо на ділянках з високими грунтовими водами не будуть нікого ховати, хтось просто тупо виконує російський темник і завищує кількість загиблих, дискредитуючи державу. Є відео з жінкою, яка приходить під різні міністерства з плакатом про півтора мільйона могил, завищуючи реальну кількість майбутніх поховань у 10 разів! І держава Україна вдає, що це нормально, хоча це чистої води робота на ворога.

Держава зробила помилку, розпочавши проєкт без належних пояснень і підготовки суспільної думки. І ще момент: будує Міністерство ветеранів, а інші структури на зразок Генштабу, Міноборони, СБУ, Нацгвардії начебто й не задіяні. А це ж неправильно. Вони відповідальні за тих, кого мобілізували, кого скерували під Авдіївку й Бахмут. Та й краще треба було працювати з родинами загиблих, патронатними службами підрозділів, волонтерами – щоб супроводжувати цей процес, пояснювати кожен крок і водночас "давати по голові" тим, хто носить плакати про "півтора мільйона" й "болото". Цього не зроблено.

Різні точки зору в демократичній країні – це нормально. Але "експертами" з військової меморіалізації стали непрофесіонали, які не були на жодному військовому меморіалі. Держава каже: "Ми побудуємо пам'ятник Невідомому солдату" – і диванні експерти влаштовують істерику, що держава будує "совєцькі пам'ятники" і що не має бути ніяких "невідомих солдатів". Хоча елементарний пошук в інтернеті видає пам'ятники невідомим солдатам у Німеччині, Франції, Британії, Канаді, США. Кожна війна залишає невідомих солдатів. І російсько-українська війна не виняток.

Ще один важливий нюанс: тендер на будівництво першої черги кладовища виграв консорціум із трьох фірм, створений напередодні, саме під цей тендер. Знову скандал. Грошей не вкрали, але можуть украсти, бо бачимо, що в нашій державі крадуть на всьому – на закупівлях продуктів для воїнів, медичних товарах, дорогах. Той, хто ризикне красти на будівництві військового кладовища, заслуговує бути показово покараним – його кар'єра має закінчитися назавжди. Сподіваюся, розслідувачі пильно стежитимуть за тендерами й підрядами, бо охочих нагріти руки в нас не бракує.

У США є 150 кладовищ і меморіальних парків та ще кілька десятків за межами країни. Найвідоміше – Арлінгтонське кладовище, довгі ряди однотипних монументів. Чи не знеособлюють людину однакові могили?

– У Львові є поховання вояків Української галицької армії на Янівському цвинтарі та Поле Почесних поховань на Личаківському цвинтарі, де могили вояків УПА й не тільки, над якими теж однотипні пам'ятники. Є приклади з української діаспори – цвинтар на Волі у Варшаві, де козаки й генерали армії УНР мають однакові бетонні хрести. Думку про знеособлення просувають люди, які нічого не тямлять у вшануванні полеглих. До речі, на Арлінгтоні є відомі поля з мармуровими стелами, а є й інші пам'ятники, не такі однотипні. Треба вивчити різні меморіальні традиції, зокрема й українську, що активно розвивалася в діаспорі, і знайти рішення. Спроба Міністерства ветеранів була – відбувалися круглі столи, дискусії. Але держава все одно робить те, що собі уявляє. Багато незадоволених через те, що на військовому кладовищі буде два типи могил – хрести і стели. Частина наполягала: тільки хрести, інша частина: тільки стели. Підтримую обидві споруди. Наш обов'язок – зберегти пам'ять про людину в тій формі, що не принижує її гідності. Я як військовослужбовець хотів би лежати під хрестом. Але розумію побратима-язичника, мусульманина, юдея, атеїста, для кого це неприйнятно. Тому має бути вибір.

Українці часто не знають імен полеглих героїв. Яка причина цього?

– Хтось не знає, а хтось знає. Це стосується як імен героїв минулого, так і цієї війни. Усе залежить від конкретної людини, її вдячності й небайдужості. Ні президент Володимир Зеленський, ні головком Олександр Сирський, ні ексголовком Валерій Залужний не може роздати кожному громадянину перелік героїв із завданням вивчити до вівторка. Якщо людина переживає, живе війною, вона знатиме її героїв. Якщо сприймає війну як інформаційний шум, що заважає їй жити й будувати кар'єру, імена героїв їй ні до чого. Не треба ні принижувати наше суспільство, бо в ньому є чимало достойних людей, які багато роблять для збереження пам'яті про вояків, ні ідеалізувати його, бо є не гідні самопожертви цих героїв. У нас демократична країна. Ніхто не зобов'язаний вшановувати героїв, але тих, хто не вшановує, я не поважаю.

Одне велике місто вирішило, що 5 відсотків вулиць у ньому будуть іменні. Це зробили не тільки для того, щоб там не було Бандер і Петлюр, а й щоб там були одиниці імен учасників нинішньої війни. Тобто місцеве самоврядування навмисно побудувало штучну перешкоду, щоб обмежити вшанування героїв. І громадяни міста цього не зауважили. А декому імена вояків просто печуть очі, їм до вподоби вулиці Затишні та Вишневі. Вирішувати проблему вшанування мають суспільство й держава в тандемі. Якщо це робитиме тільки держава, будуть проблеми, бо в її апараті не так багато людей, що розуміються на цьому. В суспільстві багато експертів, але вони не мають можливості реалізувати своє бачення. Розумні керівники слухають думку громадськості, самодури роблять усе самі. Це реальний стан суспільства, іншої країни та людей у нас немає.

Передплатити журнал "Країна"

×