"Трампа потрібно чимось зацікавити. Скажімо, кількасотлітнім досвідом спілкування з Росією"

Найбільша проблема в Україні зараз – бюрократія, – вважає кандидат політичних наук Максим ЯКОВЛЄВ

Якими будуть основні тенденції в Україні цьогоріч?

– Суспільство відстежує і перевіряє, чи виконуються заявлені реформи. Рік ознаменується усвідомленням невдалих.

Наприклад, реформа прокуратури. За різними даними, на посадах залишилося сім-дев'ять людей із десяти. А державі потрібна незалежна прокуратура. Це можливо лише, якщо нова кров становитиме хоча б 50 відсотків.

Не зрозуміло, як правильно провести судову реформу. Новому судді потрібно, окрім освіти й практики, і те, чого деяким нинішнім бракує – іншої культури. На це потрібно років 10. А де їх узяти?

Найскладнішою здається реформа охорони здоров'я. Радянська система була заснована на фінансуванні лікарень залежно від кількості місць та безоплатній медицині. Її реально не існує. Тому далі працювати стара система не може. Проте наприкінці 2016-го реформи викликали чималий спротив. У Словаччині, Чехії, Східній Німеччині на етапі відходу від соціалізму діяли за таким самим принципом – розформували стару систему й дали людям можливість обирати лікарів. У Данії та Великій Британії приходиш до служби реєстрації – дивляться прописку і дають список лікарів, а ти обираєш. Виникає конкуренція і підвищується якість послуг.

Чи втілимо ці зміни до кінця року?

– Вітчизняним реформаторам бракує вміння діяти послідовно. Реформа не триває тижні чи місяці. Вдала судова, як і більшість інших, потребуватимуть років 10.

Найбільша проблема в Україні зараз – бюрократія. Звикли говорити, що вона – умова існування держави. Насправді, потрібна інституційна спроможність держави – щоб механізм ­функціонував незалежно від того, хто президент чи прем'єр.

Дуже гостро стоїть питання національної ідентичності. В інших країнах воно вирішується за рахунок віри громадян в інститути держави: парламент, верховний суд – це своєрідний "інституційний патріотизм". Німці не уявляють собі несправедливий суд або що прем'єр зробить щось погане для країни. Бо впевнені: їхні рішення базуватимуться на законах. В іншому випадку кара – неминуча.

На цей рік важливо чітко намітити шлях реформ у державній службі, прокуратурі, судах і медицині. І реалізовувати його.

Яким би мав бути цей шлях?

– По-перше, треба спростити багато процедур і зробити їх електронними.

По-друге, нічого не буде без гідної винагороди за працю. Потрібно виховувати вдячність кваліфікованим бюрократам. Чиновники, як і лікарі чи вчителі, мають бути матеріально забезпечені.

По-третє, докладати зусилля для встановлення безвізового режиму. 75 відсот­ків населення ніколи не були за кордоном – це дикість. Чиновники нижчої ланки – від працівників жеків до методистів деканатів – мають побачити, як працюють колеги в Німеччині чи Франції.

 

Світовий тренд епатажу в політиці має свої особливості в Україні?

– Кидати депутатів у сміттєві баки чи обливати зеленкою – це український стиль. У США їхніх колег активісти ЛГБТ руху закидують карнавальними блискітками.

Епатаж є у політиці будь-якої держави, але набуває різних форм. В Україні він поширеніший, бо ми дуже заполітизовані. Політики шукають способи виділитися, привернути увагу.

Чи може епатажна політична еліта бути ефективною?

– Деструктивне дається легше, ніж конструктивне. Простіше викрикнути "Неправильно!", ніж сказати, що і як зробити правильно.

Президент США Дональд Трамп зумів привернути увагу і завоювати прихильність за допомогою методу підміни складнішого запитання легшим. Нобелівський лауреат з економіки Даніел Канеман пише про дві системи мислення. Перша потребує уваги, зусиль, концентрації. Друга – імпульсивна, діє легко. Трамп підмінює питання складнішої системи – простими та емоційнішими, і відповідає на них. Складне: як збільшити добробут? Спрощена відповідь, яка викликає вибух емоцій, – побудувати стіну, щоб мексиканці не забирали нашу роботу.

Якщо епатажність використати як трюк для привернення уваги, а далі діяти логічно й послідовно – такий політик буде ефективний. Здатна на це політична еліта потроху з'являється.

Трамп – проросійський? І наскільки йому цікава Україна?

– Кремлівські медіа спершу переконували, що він – проросійський. Але основна його ідея – відродити "Велику Америку". А з цим прогинання під Росію не сумісне.

Трамп хоче грати лише з великими країнами – Францією, Німеччиною, Великою Британією, певною мірою з Росією та Китаєм. Але сучасна система світу настільки складна, що унеможливлює просту змову великих акторів. Три країни не можуть вирішувати за всю планету. На регіональних лідерів теж доведеться зважати.

Є території, які мають особливе – технічне або символічне – значення для регіону. Наприклад, на Кавказі у Грузії найбільша армія. Україна має суттєвий транзитний потенціал і значну територію. США не зможуть ігнорувати це.

На чому може ґрунтуватися наша співпраця зі Штатами?

– Маємо зрозуміти, в чому полягає наш інтерес у відносинах з іншими державами. А з другого боку, чим можемо бути їм корисними. Проблему вступу в НАТО раніше Україна формулювала так: ви захищаєте одне одного, то й нас захистіть. Але ми теж маємо бути спроможні когось від чогось захистити.

Україна бідна, тому ставлення до іноземних партнерів у нас споживацьке. Але довгострокові стосунки на цьому не будуються. Трампа потрібно чимось зацікавити. Скажімо, кількасотлітнім досвідом спілкування з Росією. Зокрема, протистояння їй.

Гібридна війна в Україні – це щось нове для світу?

– Схожа історія з "радянським уламком" – Придністров'ям. Там росіяни, молдавани й українці мають цінності Радянського Союзу і сприймають Росію як його продовження.

З другого боку, війни, як зараз в Україні, – з поєднанням збройної присутності і високого рівня зомбуванням, пропаганди – людство ще не знало.

Раніше казав, що війна закінчиться, коли українська армія ввійде в Донецьк і Луганськ. Зараз розумію: миттєве роз­зомбування неможливе.

Як його здійснити?

– Перше – навчити людей перевіряти факти.

Друге – критично сприймати меседжі, в яких лунає "усе просто" та пропонуються "прості рішення", бо за ними зазвичай брехня.

Третє – підвищувати культуру індивідуального мислення: порівнювати і зіставляти точки зору, не вестися на обіцянки, а перевіряти дії.

Розвиток соціальних мереж полегшує чи утруднює маніпулювання людьми?

– З одного боку, важливо, що політики напряму спілкуються з виборцями. Читаємо Twitter Трампа і маємо можливість реагувати до того, як він за тиждень зробить офіційну заяву чи видасть указ.

З другого боку, побутовий приклад. Рецепт страви можна поширювати в двох випадках: якщо за ним готували – і вийшло, або хочете поради від того, хто вже готував. Якщо просто репостите – можна когось отруїти. Так само і з поширенням неперевіреної інформації. Приміром, про те, що в депутата чи міністра немає диплома про вищу освіту.

Яка ідеологія переважає в Україні?

– Не можна формувати одну. Потрібно дати можливість розвиватися всім ідеологіям, яких потребує та чи інша група суспільства.

До консервативної тяжіють ті, хто негативно та скептично сприймає будь-які зміни. Для інших найважливіша свобода реалізувати себе – це лібералізм.

Багатьом не вистачає коштів утримувати родину, хоча працюють із ранку до ночі. На це добре лягає ліва ідеологія. В Україні вона дискредитована, бо асоціюється з комуністичною партією, радянським минулим і Росією. Але це вже не радянські, а українські ліві, що природно.

Поки що українські партії не мають чітких ідеологій і спираються на харизматичних лідерів. Тому людям ні з чого обирати.

Культурна політика в Україні відповідає потребам часу?

– Держава повинна забезпечити мультикультурність і підтримувати всі напрями мистецтва – від опери до дабстепу. Мають з'явитися проекти типу фестивалю українського репу за підтримки облдержадміністрації.

У меню харківського кафе бачив перловку з пармезаном. Оце – сучасне. Те, що варто показати іноземцям. Маємо не тільки борщ. Так само з культурою. Не можна возити за кордон лише "шароварні фестивалі", бандуру, гопак. У нас є не тільки народне мистецтво.

Чи ефективна декомунізація і дерадянізація України?

– Підтримую символічно-просторову революцію – перейменування вулиць. Але "радянськість" в Україні виживає за рахунок багатьох практик, якими не перей­маються. Наприклад, ритуальних дій. В освітянській сфері студенти встають перед викладачами. Або в начальників обов'язково є передпокій перед кабінетом, де вистелена червона доріжка, сидить секретарка. Ці отруйні радянські звички впливають на світобачення. Їх треба позбутися. Кабінети мають бути, як у Данії – з майже прямим доступом. Відвідувач не мусить ніяковіти перед дверима чиновника.

×