Бісить зарозумілість людини, яка вважає себе вінцем творіння.
Жодного разу не бачила в кіно поцілунку, який би мені сподобався.
Не вірю у прогрес. Є такі речі в суспільстві, які ніколи не зміняться. І мистецтво в цьому не допоможе. Взяти хоча б Німеччину, в якій були Бетховен, Гегель, а потім раз! – і концтабори. Мистецтво лакує дійсність. Найпохмуріше, найбільш садистичне мистецтво все одно менш садистське й похмуре, ніж реальність і життя.
Я – жива. Жива вся, в мені мало мертвечини. Що я ненавиджу? Матеріальність, земне тяжіння – це мої жахливі внутрішні й зовнішні мерзенні вороги. А кіно – царство свободи. Я так відчуваю. Це свобода дихати, робити все, що заманеться, – не думаючи ні про які "вибачте", "посуньтесь, будь ласка", "я не це хотіла сказати", "я мала на увазі інше".
Не важливо, помив голову режисер чи ні. Голова повинна працювати – і все.
Захоплююся, коли комусь вдається зробити щось просто. Це заворожує.
Нам подобаються речі заборонені. Це так глибоко заховано в ментальність, що неможливо вирвати й викинути.
Як можна любити те, що треба робити щодня? Готування, прибирання, діти… Мені подобаються діти, але побут любити не можна.
Обожнюю капелюхи.
Навіть безгрошів'я не заважає робити кіно так, як ідеологія.
Усі причини того, що з тобою відбувається, – всередині тебе. Зовні тільки знаходять союзників.
Я – атеїстка з пелюшок.
Боюся порожнечі.
Я не приносила себе в жертву, не була рабою на галерах чи героєм, як вважають, не проявляла ніякої мужності, просто робила те, що люблю. Я знімала кіно з любові до професії й отримувала від цього величезне задоволення.
У мене дуже песимістичний погляд на речі.
В юриспруденції є два види вбивства: умисне й у стані афекту. Так ось, війна – умисне вбивство.
Я – пацифістка. Але, якщо тебе б'ють по голові, ти повинен відповідати.
Завжди намагаюся спочатку вірити, а потім сумніватися або шкодувати.
Країною повинні управляти безкорисливі люди, які розбираються в економіці. Іноді вони бувають поганими людьми. Але вони розбираються в економіці. Якщо в них є специфічний гонор зробити країну успішною, то при такому таланті нехай будуть хоч егоїстами, хоч пихатими.
Ніколи не вміла роздобути гроші для себе. Тільки на фільми.
Артистична сфера така, що той, хто не п'є, не особливо спілкується. Я завжди була непитуща. Організм такий. З деякими спілкуюся, але з дуже небагатьма.
Ювілеї – це, кажучи по-сучасному, не мій стиль.
У гості не ходжу. Якщо хтось до мене приходить – рада, але не люблю бувати в інших. Не люблю застілля й тусовки.
Вкотре із задоволенням перечитую "Війну і мир". Ця книжка завжди актуальна і прекрасна. Хоча часом наважуюся виявляти і в ній недоліки. Але при цьому знаходжу такі досконалості, що не знаю, який епітет вибрати.
Є злі поети, аморальні – і все одно вони бувають шалено талановиті.
Багато режисерів вважають акторів дурнями, але вони не всі дурні. Деякі – так, але при цьому дуже обдаровані дурні.
Все в житті вичерпується. Або настають перерви.
Що таке талант, а що таке – геній? Це як красиве і прекрасне, прекрасне і вражаюче. Це все мінливі речі, психологія сприйняття.
Тішуся надією, що подобатимуся небагатьом, але завжди.
Одесити люблять хвалити своє місто – "перлина біля моря". Але прибрати тротуар або щось корисне для нього зробити – таке рідко зустрінеш.
Одеса – місто брудне, засмічене, недоглянуте. І несмачне.
Мені байдуже, де жити, якщо там можна працювати.
У людському житті є багато хорошого, і воно може по-різному скластися, але воно страшне. Багато чого не знаєш заздалегідь: не знаєш себе, не знаєш, що помиляєшся, не знаєш ціни своїх учинків. Постфактум щось розумієш про свої попередні провини. Питаєш: а чого я тоді про це не подумав? Бо ти й не міг подумати. У тебе не було для цього мізків або почуттів.
Лев Толстой у "Крейцеровій сонаті" протестував проти диктату музики. Він сприймав її як насильницький гіпноз, що змушує слухача переживати невластиві йому почуття. Не знаю, чому він так музику виділяв. Адже так впливають на нас і живопис, і поезія, і сам Лев Миколайович.
Взаємини з людьми можу терпіти тільки деякий час – доки працюємо над фільмом.
Кітч – це дуже складна штука. Може бути вульгарний, вкрай неприємний і поганий, а може бути приголомшливо прекрасний. А коли він дозований, змішаний з іншими речами, поміщений в інший контекст, то це – високе мистецтво.
Варварство – це прямий погляд на речі.
Найбільше люблю Чарлі Чапліна. Але, якби запитали, чи хочу з ним поспілкуватися, – ні. Краще дивитимуся його фільми. Не прагну близьких стосунків ні з ким.
Що таке балет? Це ж неприродно абсолютно! Що таке вірші? Це теж неприродно! Це – мистецтво.
Злочин – одна з форм руйнування особистості.
Політика – це боротьба з боротьбою.
Не піду дивитися фільм через якогось, хай найталановитішого, актора. Я спитаю: хто режисер?
Правда здебільшого жахлива, болісна, смертельна. Побачити її – означає померти.
Просто говорити – нудно. Слова люблю, коли вони потрібні.
Найпрекрасніше життя з найпалкішим коханням все одно закінчується хворобою. І смертю.
Я помітила, що стала дріб'язково ображатися на минуле.
Після розмов на публіці в мене завжди болять м'язи обличчя – від посмішок.
Терпіти не можу масовки.
Наука, можливо, і розвивається. Все інше – ні. Ну який може бути прогрес, якщо був Нерон, а потім – Сталін? Крім форми, одягу, прикиду, нічого не змінилося.
Я не ресторанна людина. Краще їсти вдома прості страви – свіжі й майже без м'яса.
Мої фільми – це мої риси обличчя, мої пристрасті і страхи.
Все життя була фантастично здоровою людиною – це мій прекрасний дефект.
Добре, коли хвалять, погано, коли лають, але найгірше, коли довго хвалять або довго лають.
текст за інтерв'ю Кіри Муратової різним виданням уклала Тетяна ПОРХУН
1 
1
Коментарі