"Тіньова політика й економіка можуть протягнути 5–10 років"

 

Про 11 наслідків для України, якщо ми й далі йтимемо теперішнім шляхом, розповідає філософ Сергій Дацюк

Теперішнє суспільство називають інформаційним, постіндустріальним, постсучасним. Чому так багато визначень?

– Усі ці назви дали філософи кінця ХХ століття. Вони не є сутнісними, а визначають щось після того, що ми вже знаємо. А те, що вказує на суть, тільки з'являється. Теоретичні течії одночасно конкурують за те, як це назвати. Є різні інтерпретації. Але ідея в тому, що ми переходимо в нову якість життя, де змісти відриваються від матеріальної сутності.

Поясніть.

– Настає світ віртуальності. В економічному сенсі – гроші стають електронними, відриваються від матеріальної фіксації, скажімо, золота. В політиці серед набору партій ми не знаємо, хто й чиї інтереси представляє. Та й, виявляється, це не має значення, бо головне – перемогти на виборах. А на них перемагають за допомогою технологій, що мають досить віддалений стосунок до реальності та інтересів певних соціальних груп. Штучно нагнітається якась проблема, потім створюється рішення. Як "епідемія грипу" за Юлії Тимошенко чи паніка дов­кола "червоних прапорів" за Віктора Януковича.

Політологи говорять про відсутність "ідео­логічних партій". Що з ідеологіями на початку ХХІ століття?

– Марксизм був найсучаснішою відповіддю на кризу капіталізму кінця ХІХ століття. Відтоді світ змінився, ідеологія не може стояти на місці. Навіть неомарксизм – і той не працює. Ми виходимо на нове поле, що може дати розвиток будь­чому – лібералізму, марксизму чи суто політекономічному вченню.

Доки партії користуються старими ідео­логіями, вони нам нецікаві. У кризовий час потрібно нове, а коли партія пропонує старе й каже: "усе вже є, треба його застосовувати", то це – ознака застою.

Але українські політики успішно приходять до влади й зі старими теоріями. Для чого їм шукати нові?

– Наші політики зросли в ситуації конфлікту інтересів різних угруповань. Вони вміють вирішувати такі проблеми через політичний торг, маніпуляцію чи корупцію. А те, що відбувається зараз, не вирішується по­старому. Його треба розв'язувати інакше. Тоді як? От на ці запитання й має відповідати нова політична теорія.

Але вона не може з'явитися так просто. В Україні нема традицій для цього. У радянські часи мислити поза марксизмом було неможливо, а після розпаду СРСР ми так і не отримали власної повноцінної школи політології. Найбільше, що можемо, – вивчати чужі політичні те­орії й накладати їх на нашу реальність. Через них інтерпретувати наше буття. ­Можливо, наші теорії десь є, в глибокому андеграунді, але я маю сумніви щодо цього. Чому? До цього ніхто не стимулює, а воно само по собі не виникає.

Із початком теперішньої кризи почали говорити про кінець суспільства споживання. Що буде після?

– У новому суспільстві люди теж споживатимуть. Просто це не буде головною цінністю. Є віра, є творчість, є комунікації.

Що чекатиме Україну, якщо не буде розроблено і втілено антикризову стратегію?

– Перше: повна ізоляція країни і припинення будь­-якої зовнішньоекономічної діяльності.

Друге: перестануть продавати будь-­яку іноземну готівкову валюту всередині країни – тільки купуватимуть у населення.

Третє: тією чи іншою мірою відбуватиметься стихійна структурна реформа економіки.

Четверте: неминуча гіперінфляція – до стану неспроможності повернути взяті за кордоном кредити, тобто економічне банкрутство держави як зовнішньоекономічного суб'єкта.

П'яте: внутрішній дефолт – неплатежі зарплат бюджетникам та пенсій.

Шосте: глибоке ешелоноване безробіття.

Сьоме: повна руйнація металургії – аж до неможливості відновити її після кризи.

Восьме: інфраструктурний колапс міст як основного життєвого середовища.

Дев'яте: уряд продовжуватиме користуватися старими бюрократичними методами – аж до виникнення стану повної неадекватності його дій та зникнення центральної влади як такої.

Десяте: реклама й маркетинг намагатимуться повернути споживчі мотивації людей у стані депресії, травмуючи їхню свідомість.

Одинадцяте: народні бунти, війна, розкол країни.

Якщо ми й далі будуватимемо політику на цінностях суспільства споживання – станеться колапс. Зараз іде друга хвиля кризи. Але думаю, буде і третя.

А після?

– Далі на нас чекає фрагментація світу. Тобто – зміна принципу його поділу. Ця криза знищить держави як базові інститути організації суспільства. Будуть корпоративні фрагменти – корпорації, місцеві громади створюватимуть свій анклав на певному просторі. Тобто, фрагментація йтиме за різними ознаками, а принцип буде один – існуватиме все, що виживатиме. Від одноманітної системи держав світ перейде до того, що будуть держави, корпорації, локальні громади. І це все спів­існуватиме в межах однієї території.

Як фрагментація світу вплине на соціальну складову?

– Зміниться структура суспільства. ­Ліберальна економіка, що зараз панує в світі й підтримує олігархів, загине. Структура, коли більшість населення в державі працюють на кілька десятків чи сотень сімей, не має майбутнього. Думаю, вона тяжітиме до моделі з домінантним середнім класом, на глобальному ­рівні. Олігарх – це вже не національна проб­лема, а світова. Подивіться на наших олігархів – простір їхньої дії транснаціональний. Тому й вирішувати проб­леми з їхньою діяльністю треба на такому ж ­рівні.

Як національні держави реагуватимуть на нову глобальну соціальну структуру?

– Опиратимуться. Українська держава стоїть на варті інтересів олігархів і "заточена" під них. Тому олігархи триматимуться за національні держави, які вони контролюють, щоб уберегтися від глобальних соціальних змін.

Чим займається держава? Вона збирає податки й на ці гроші купує послуги в корпорацій. На цьому посередництві розкрадаються значні кошти. Що не розкрадається, роздається "придворним" корпораціям. Тобто, держави перетворилися на неефективного корумпованого посередника. А в цього нема майбутнього.

Транснаціональні компанії можуть узяти на себе репресивні функції, що зараз виконує поліція?

– Репресивні функції дієві, доки ­поліція та армія не перейшли на бік народу. За умов складних і швидких соціальних змін репресії не мають сенсу.

Чому не чути про людей такого масштабу, як Альберт Енштейн чи Віктор Глушков?

– Такі персони зараз просто не попадають у поле зору засобів масової інформації. Ті зорієнтовані на споживання більшості, розповідають про те, що цій більшості зрозуміле. Інша річ – і в самій науці широко розвинулася споживацька орієнтація. Те, що дає швидкий прибуток, фінансується і розвивається. Інше – ні.

Які тенденції в розвитку засобів масової інформації найцікавіші?

– ЗМІ – монологічні. Ви не можете впливати на їх зміст. Сьогодні йде перехід до засобів масової комунікації. Наприклад, від телебачення – до інтернетизованих засобів комунікації. Вони дають можливість самостійно обирати програми, відмовлятися від реклами тощо.

Але ж відхід від монологічних ЗМІ – виклик для політики й економіки. Як тоді просуватимуть політичний та економічний товар?

– Загальнодержавні вибори втратять теперішній сенс. Значення набудуть місцеві, коли люди обиратимуть тих, кого знають чи можуть бачити фізично. Можливо, широко запровадять голосування через інтернет із підтвердженням голосу цифровим підписом. Ці технології вже є.

Чому це не впроваджується вже зараз?

– Є опір політиків. Для них вигідна тіньова політика, як і тіньова економіка. Вони не зацікавлені в прозорості. Але майбутнє і прогрес грають проти них. ­Тіньова політика й економіка ще можуть протягнути 5–10 років. Довше країна не витримає.

Тобто не буде зарплат у конвертах?

– Не буде. Тіньова економіка й зарплата стануть непотрібними й неможливими. Більш того, ми відмовимося від паперових грошей. Без них буде зручніше, а для тіньової економіки це – кінець.

×