Не люблю подвійних стандартів. Що означає "заборонені слова"? Ми живемо в суспільстві, 99 відсотків якого матюкається.
Я двомовний від природи. Суміш мов мені цікава. Вони, наче фарби. Коли одна звучить на фоні другої – та шершава, інша гладенька, це як фактура.
Ідеальна модель мого життя – робити, що хочу, або не робити нічого.
Найцікавіше в мистецтві – особистість автора. Якщо можеш лише когось мавпувати і сунутися в паровозі інших, навіть якщо робиш це майстерно, то нічого цікавого в тому нема.
Світ, у якому ніхто не бреше, був би нестерпний. Тому і я брешу. Як падлюка. Якщо треба.
Ще в дитячому садку зрозумів: мені не світить стати піратом чи індєйцем – ким я хотів. Вибору не залишалося: всі друзі – художники. Моїми вчителями були Тетяна Яблонська, Микола Стороженко та Вілен Чеканюк. І, звісно, мій батько.
Руку майстра видно одразу. В дилетанта немає сміливості жесту, ліній. Немає розмаху – ні у малюнку, ні в кольорі. У роботах Веронезе, Тінторетто, Тиціана, Рембрандта, майстрів епохи Відродження, бачиш те, що йде зсередини.
Академічне ремесло потрібно засвоїти, щоб потім порушувати.
Головне у сучасному мистецтві – не виконання і не майстерність, а ідея. І в цьому основне протиріччя. Сучасне мистецтво наполягає, що генератором може бути кожен. А насправді художників, які штовхнули мистецтво вперед, можна порахувати на пальцях. Чи багато людей додумаються до "Чорного квадрата"? Створять айфон чи формулу E=mc2? А в контемпорарі кожен пупкін буде видавать ідею. То це ж не ідея, а фуфло! Тому сучасне мистецтво таке нудне і нецікаве.
Усі прийоми сучасного мистецтва – від Марселя Дюшана (1887–1968 роки; французький та американський художник, скульптор, теоретик мистецтва, шахіст. Працював у стилі дадаїзму та сюрреалізму. – Країна). Після нього не придумали нічого нового.
Усі жінки більш-менш подібні одна на одну. Якщо з'являється не схожа на інших, то вона вже для мене дуже красива й цікава. Але такі трапляються рідко.
З дурними жінками не можу і не хочу мати стосунків.
Жінки – такі самі люди, як і ми, чоловіки. Є дурні, є розумні. Бувають негарні. У Нідерландах бачив багато красивих чоловіків – високих, вищих за мене на голову. А жінки були такі, як тумби. Не хочу нікого образити, та в Україні, схоже, навпаки.
Я майже весь час був одружений. Тричі. Звичайно, це було кохання.
Коли взяв шлюб уперше, крім кохання був розрахунок. Мені 25 років. Забрали в армію, і я знав: якщо одружуся, то отримаю відпустку. Її мені не дали, але оформили командіровку за фарбами. Я тиждень отривався. Розумів, після армії все одно доведеться одружитися. Бачив, що у Свєтки немає вад. Краще женитися на Свєтці, ніж якась дура все одно мене обкрутить.
Настя з'явилася сама по собі. Ми із Свєткою не планували когось народити. Вона дізналася, що вагітна, прийшла і каже: "Ой, все…" Я: "І прекрасно!" Так це й має бути.
Якщо жінка не дратує тебе 24 години на добу, то можна вважати, що це вже кохання. А якщо не дратує взагалі й може робити будь-яку дурню – то це вже велике кохання.
Якщо когось кохаєш, то не зраджуєш. Тобі це нецікаво. У розмові про стосунки – мова про одну жінку.
Свій перший секс я описав в оповіданні "Вулкан, Венера, Вакх".
Секс швидко набридає. Довго може тримати лише те, що тобі з цією людиною добре, драйвово й цікаво. І тобі її не вистачає. А секс – одна зі складових.
Жінки – власниці. Навіть якщо сама чоловіка покинула, то й далі вважає його своїм. І ревнуватиме до іншої, яка тепер з її колишнім.
З Машкою, третьою дружиною, познайомився в друзів на святкуванні дня народження в особняку на Нивках. Їхати не хотів, друзі завезли, бо я був того дня сумний. Дивлюся, а там одні блондінкі-развєдьонкі. Раптом бачу не блондинку і, так, нєразвєдьонку – рудувату брюнетку, яка регоче так, що чутно на сусідній вулиці. Я не міг не звернути на неї уваги. Вона була, по-перше, красива. По-друге, всі напівмертві, а вона – жива, сірники можна запалювать. Я подумав: "Якщо вже сюди прийшов, то треба чимось займатися". І підсів до неї ближче. Ми випили й почали на краю басейну танцювати танго смерті. Нє, не впали. А тоді прибігла одна білявка і сказала, що треба зняти штани з хазяїна дому, бо він в сраку п'яний. Ми з Марусею це зробили, що нас зблизило, і я у неї, конєшно, взяв тєлєфончік. Наступного дня зателефонував. Вона працювала на Бессарабці, зовсім близько біля мого помешкання. Я купив одну таку-сяку квітку, не пам'ятаю яку. Йду, дощ, дивлюсь: у калюжі вовтузиться рак. Живий. І я взяв його. Машка вийшла, я їй подарував квітку і рака. Вона спитала: "А як ти дізнався? Я – рак за гороскопом!"
Розумні люди повинні бути разом. Але є небезпека: ти можеш потрапити у вакуум і потім матимеш хибне уявлення про навколишній світ. Будеш думати, ніби він весь побудований із таких прекрасних людей, як ти і твої друзі.
Коли я пишу, не думаю про читача. Якщо він не зрозуміє, то не моя проблема.
Батько мене не виховував – він мене пи**див. Чи мав на це право? Я вважаю, що ні.
Діти ніколи не бувають винні. Ні в чому. Винні завжди батьки.
Свою доньку один раз ударив. Настя мала років 7 чи 8. Пішла гулять. А Свєтки не було, десь поїхала. Дванадцята ночі – малої нема. Друга ночі – я вже оббігав весь район, нема. Приходить: "Та-ато-о, я була в сусідки…" А там не було телефона. Вони з подружкою гралися. Я не витримав і дав ляпаса. Навіть не плакала.
Якщо папа – мудак, а мама – лахудра, скільки ти дітей не виховуй, вони слухатися не будуть. Тому що для дітей ці батьки не є авторитетами. А якщо батько – герой, а мать – красавіца, то дітей і виховувать не треба. Вони намагатимуться бути схожими.
Якщо є ідеальні стосунки – то в мене з Настею. Вона ставиться до мене як до друга і вчителя. Власне, до цього і зводилося моє виховання. Виховував її як художник і не ліз нікуди більше.
Загальна тенденція така: діти люблять своїх батьків, але не поважають. Бо батьки старіють і стають нецікаві. І в цьому не винен ніхто.
На людину впливають генетика і середовище. Бо якщо ростеш серед гопників, то ніякі гени не допоможуть.
Коли я опинився в радянській армії, зрозумів, що світ побудований не так, як я думав. Це тебе формує. Якщо є цікавість і любов до світу, ти не повинен його розділяти на добре чи погане. Він такий, як є: ні добрий, ні поганий. І ти мусиш або його полюбити, або здохнути.
Я – закрита людина. Чи люблю людей? Не переймаюся цим питанням. Котів люблю більше. Коти тебе не найо**ують. Їх неможливо навчити грати в покер. Жоден кіт свого хвоста не контролює, він його видає. Дивись на хвіст – і розумітимеш, що він має на увазі.
Брехня – це бажання зробити світ комфортнішим і уникнути гострих кутів. Але, коли брехня стає самоціллю, ти перестаєш бути собою, деградуєш. Брехню треба вміти дозувати. Або не брехати.
У мене дружні стосунки з Богом. Що я спитав би у нього? У моїй п'єсі про Павліка Морозова є таке, Щукін каже Савві: "Якби отут січас з'явився Бог чи, може, якийсь святий, шо б ти сказав йому? Нічого б ти не видумав, окрім: "Сідай, давай кірнем!" Мудило ти!"
Потойбічний світ існує. Я це стверджую як очевидець. Не все так безнадійно.
Уперше випив років у 7: у селі налили самогону. Потім була перерва до 13 років. А з 13 я, та не тільки я, почали вживати регулярно. Через день. Або й щодня.
Мій батько з того покоління, до якого нам дуже далеко. Ми ніколи б не випили стільки, як могли вони. Покоління фронтовиків. Батько розповідав, що під час війни ніхто не хворів. Не мав ні ангіни, ні кашлю, ні застуди. А вони ж були в сирих окопах. Імунітет підвищувався настільки від адреналіну, що всі бацили гинули. Батько помер майже в 90 років. Коли я зайшов забрати його речі з лікарні, лікар винувато виніс пів пляшки коньяку і сигарети "Пріма", які були в батька під подушкою.
Дозвіл на зброю, короткий ствол, треба корелювати із законодавством, щоб людина проходила курси, стояла на обліку. Тобто щоб усе було цивілізовано. Щоб гопнік не мав доступу. А певна кількість адекватних людей, які пройшли вишкіл, мала зброю.
Для України була б добра швейцарська модель. Її, я чув, просуває Сергій Кривонос (генерал Збройних сил України, заступник секретаря Ради національної безпеки й оборони України. – Країна). Цей чоловік знає, що робить. Уявіть, у громадянина ствол під ліжком. І по першому свистку країна озброєна. Не зайде жоден ворог.
Є професійні речі, які знаєш невідомо звідки. Я ніколи не вчився сценографії. Але розумію, як це треба робити.
Можу помилятися, коли багато думаю і мислю логічно. Маю один критерій. Ніцше сказав, що треба сприймати життя як естетичну категорію, інакше воно – нестерпне. Це працює. Якщо явище потворне з точки зору естетики, воно потворне і зсередини.
Я людина не дуже брєзгліва. Можу їхати в общєм вагонє і дивитися таке лайно, як кацапські серіали. Мені все цікаво, і я це досліджую, як в анатомкє труп.
Відчуття, що я в пеклі, було, коли пішов у загальну лазню в Німеччині. Там інколи пробігали голі дівчата. Але поруч були 90-річні баби з дідами. І все це парує. Не вистачало тільки чортів.
Друг – той, хто тебе розуміє, і йому не треба пояснювати.
З Кротом (режисер Андрій Крітенко, помер влітку торік. – Країна) ми розуміли один одного майже на рівні підсвідомості. Тому мені було з ним класно працювати. Після смерті Крота я втратив цікавість до театру. Не бачу людини, з якою міг би робити таке саме. Ми працювали не для результату, а для фану. Задля процесу. У самурая нема мети, у нього є шлях. Це про нас із Кротом.
Освіта і розум – різні речі. Розум – це коли ти вмієш висловити думку, яку не вичитав.
Нічого не планую. Як узагалі можна щось у житті запланувати?
Пішли з товаришем у генделик на вокзалі. Питаю в нього: "Як ти живеш?" – "Ну як? Роботу підтягнеш – п'янку запустиш. П'янку підтягнеш – роботу запустиш". Так і я. Поки писав роман – запустив живопис. Зараз підтягнув живопис. Підтягнеш живопис – треба підтягнуть кунг-фу. Підтягнеш кунг-фу – треба підтягнути жінок. Підтягнеш жінок – треба підтягнуть п'янку. Підтягнеш п'янку – запустиш кунг-фу. Отак весь час треба щось підтягувать і щось запускать.
Хто з письменників закінчував літературні курси? Гомер? Може, Шекспір? Фолкнер? Бабель? Я не знаю, на*уя це – вчити когось писати.
До товаріща Горького приходить молодий письменник спитати про свої літературні твори. Горький прочитав і питає: "Молодой чєловєк, а ви как ізволітє єздіть?" – "Ну как? В купєйном вагонє, Алєксєй Максімичь". – "Так вот. Сначяла паєздітє в общєм вагонє, а патом пішитє". Якщо тобі 20 років, ти можеш писати геніальні вірші про кохання. Щоб писати прозу, треба мати життєвий досвід і їздити в общєм вагонє. А якщо ти там не їздив, їв куріниє пупочькі і нічого не бачив, то таке й напишеш, і це буде ху*ня.
Грошей потрібно стільки, щоб про них не думати.
Я не дуже сентиментальний. Я – старий солдат, але слова любві я очєнь даже знаю.
Для мене нормальний стан – бути закоханим. Не треба думати, що я був закоханий лише у своїх дружин.
Якщо ти не можеш до чогось дійти своїм розумом, то це не означає, що цього нема. Певна життєва ситуація може здаватися абсурдною. А з часом дурнуваті і непрактичні вчинки виявляються найпрактичнішими і найдалекогляднішими. Бо цей світ набагато складніший, ніж наше уявлення про нього.
Відчуття власної недосконалості змушує працювати. Те, чим займаюся все життя, можна назвати роботою над собою.
3 
1
Коментарі