Мені легше відповідати на запитання устами героїв своїх книжок. Вони не зобов'язані бути правильними, всеохопними. Я ж боюся помилитись у твердженнях.
Часто писання – це іскра. Але важко на самому натхненні почати й завершити.
Хотілось би бути жінкою, яка приймає рішення на емоціях. Але я частіше раціональна.
Сучасній людині важко сказати "я не знаю". Ми завжди шукаємо відповіді.
Свобода слова – це ще й відповідальність за те, що говориш. А ми на противагу фаховому лікарю запрошуємо у дискусію адміна фейсбук-групи проти щеплень. Та це не унікальний український досвід, це глобальний процес.
за радянських часів багато недоговорювали. А люди не можуть жити з білою плямою, сліпими зонами. Мозок домальовує і заповнює їх самотужки. Тому тепер нам так легко повірити в будь-які абсурдні речі.
Знаю багато людей із вищою освітою, які вірять у нісенітниці.
Освіта в Україні тримається на окремих викладачах. Система їм не допомагає, тільки заважає.
Викладала англійську в сільській школі в Іспанії. Двоє учнів сказали, що планують вступати в університети. Решта хотіли робити те, чим займались їхні предки, – тримати ферми, магазини. Пригадала, що мій прадід вирощував і продавав кавуни. Це ж міг бути зовсім інший досвід для мене.
Батьки повинні бути відкритими зі своїми дітьми. Але не друзями. Бо казати, що ми друзі, а потім просити слухатися – це спотворення картини світу.
Було цікаво, як моє тіло може дати життя іншій людині. Народила у 24. Вагітність була легка, проста, нетривожна. Народжувати після 30, мабуть, важче. Зараз трохи не висплюсь – і вже почуваюся погано.
Народжувала в Іспанії. Ніхто не питав, чи хочу, щоб чоловік чи хтось інший був на пологах. Там це норма. Присутність чоловіка – неймовірна підтримка. Коли боляче та страшно, є хоча б можливість оком зачепитись. Це також убезпечує від акушерського насилля, про яке в Україні тільки почали говорити.
Хотілося, щоб ім'я сина було українським, але універсальним у світі. Удома ми з чоловіком називаємо його Лукашем, у школі однокласники – Лукасом.
Я – лінива мати. Роблю з Лукашем лише те, що мені цікаво. Займаюся мовами, до прикладу. Але вже не читаємо разом. Він відділився від мене у своїх уподобаннях.
Якщо матері в кайф опікувати дитину, нічого поганого в цьому немає. Головне – не заважати.
У певний момент діти стають компетентнішими за своїх батьків. Якщо не визнати цього, настає конфлікт поколінь.
Людина, яка не відчуває емоцій, співчуття до інших, – психопат. Медичний діагноз. Емпатія характеризує людину, але й вона має межі. Ті, хто кажуть, що не знайомі з цим поняттям, лицемірять. Співчуття – найприродніше відчуття, яке може бути.
Не можна порівнювати жіночу й чоловічу емпатію. Ми не можемо побачити, в кого сильніше стискається серце від того, що помирає улюблений котик.
Стосунки не терплять жодного примусу й насилля. Хіба в окремих випадках за спільною згодою.
Не погоджуюся, коли читаю в соцмережах: "Стосунки без свободи – гірші". Немає універсальної моделі. Обом повинно бути комфортно. Все, більше жодних правил.
Прикольно, що в українській є два слова на позначення любові. Вони не синоніми, хоча частково про одне й те ж. Не можу пригадати подібного в інших мовах.
Вірю в ментальність. Це не генетичне явище, а соціальне.
Побутовий цинізм в українців – механізм захисту. Не здатні осягнути якісь теми, бо вони надто болючі, – от і пояснюємо все вигодою. Не всі можуть збагнути, що Революція гідності була не через безвіз. Це ж дивно, що люди віддали життя за свободу. Так, звучить пафосно, і часто ми боїмося цього пафосу. Але ж так і було.
Будувати імперію – не забаганка Путіна. Він втілює те, чого від нього чекають. Попит породжує пропозицію.
Кажуть, Україна недолюбила Донбас. А чи долюбила вона, скажімо, Житомир або Кіровоградську область? Коли їду в Кропивницький, бачу тамтешні дороги, інфраструктуру. Справа не в цьому, хто кого і як любив. Це наратив. Не наш.
Всі мови заслуговують на існування. І російська в Україні – також. Та я дуже хочу, щоб українці зрозуміли, чому її в нас так багато. Перший крок до перевтілень – усвідомити нашу мовну травму.
Досвід "лагідної українізації" показав, що це не діє. Але закон про захист мови може спрацювати.
Коли доводиться говорити російською, почуваюся ніяково.
Не до кінця розумію, нащо батьки водять дітей до церкви. Це ж не розвага, вистояти 2 години, прослухавши речитатив священника. Навряд чи дитина зрозуміє щось із богослужіння.
Моїй бабусі 92. Вона користується планшетом, зареєстрована у фейсбуку, читає новини, знає всі срачі. Коли дивлюся на неї, зовсім не проти прожити стільки ж.
Уникати важкого емоційного досвіду – це нормально. Уникаю і я. Не думаю про смерть. Не боюсь, але й не приймаю.
Мені добре з собою на самоті. Тому переїзд в іншу країну не був викликом. Але мені важливо проводити багато часу в Україні, в рідному селі.
Мій дядько казав, що все життя прожити в одному місці – особливий вид щастя. Лише зараз зрозуміла, що він мав на увазі.
Хочеться знову пережити стан казки в дитинстві. Пробувала себе повернути туди – не працює. Змирилася. Лишається тільки згадувати той період.
1 
1
Коментарі