Корупційна система в Італії завалилась через свідчення дрібного чиновника. Колись таке буде і в Україні, переконана юрист Наталія Ахтирська
Україна на 146-му місці зі 180 за рівнем сприйняття корупції. Чому вона так в'їлася в суспільство? Наші чиновники завжди любили хабарі?
– Здавна. Принаймні, у Російській імперії, частиною якої ми були. Іще 1648 року в Москві був антикорупційний бунт – людям стало несила терпіти побори. Місто горіло, влада ввела війська. Але народ не заспокоївся, і довелося віддати на поталу двох найкорумпованіших міністрів. Натовп їх просто розірвав. На певний час це допомогло. За 60 років Петро?I написав проект указу, дуже короткий. "Если будет взято на стоимость веревки, на ней будет повешен" – так описав відповідність злочину й кари хабарникам. Але законом цей документ не став, бо радники запевнили імператора, що той лишиться без підданих. Тоді він запровадив премії чесним чиновникам – також трохи допомогло. Але минуло століття, і Олександр І бідкався: "Уже и не встретишь честного человека: все берут".
1918-го більшовики видали Декрет про мир і Декрет про землю. Але не було б ні миру, ні землі без Декрету про хабарництво, який прийняли тоді ж. Проти хабарників вводили жорсткі санкції, переглянули багато підозрілих рішень – навіть тих, які вже набули чинності. Це врятувало ситуацію, хоча в підручниках з історії про цей декрет не говорили. Ідеологія заважала: мовляв, хіба може бути корупція в радянській державі? Як радянський народ може сам себе ошукати? Ось через цей підхід, як на мене, суспільство стало настільки корумпованим. Злочини здебільшого лишались непокараними.
А їх було багато. Наприклад, у 1970-ті найвищий рівень корупції був в Азербайджані. У доповідних КДБ наводяться розцінки: щоб стати головою колгоспу, платили, кому треба, 80 тисяч рублів, радгоспу – 60 тисяч. Посада першого секретаря райкому партії – це 200 тисяч рублів, другого – 100 тисяч. Ректор вузу – 50 тисяч, директор театру – 30 тисяч. Змінили всю політичну верхівку Азербайджану. Але офіційно ніхто не пішов за корупцію. Радянська влада не могла себе так очорнити. Тому хтось звільнився за власним бажанням, хтось через похилий вік, хтось – за станом здоров'я. Ці люди ще й зберегли вкрадене у своїй власності.
Чимало політологів кажуть, що національні рухи були лише другою причиною розпаду СРСР. Першою стала корупція, бо через неї розладнався державний механізм. Отже це – давня традиція. Але у всьому світі колись так було. Просто боротися з корупцією там почали раніше, і розробили ефективні інструменти.
Які вони й чи є відповідне законодавство в нас?
– Системно Україна почала впроваджувати міжнародні правові акти в цій сфері лише 2010-го. Роком раніше дуже негативно українську ситуацію оцінили в профільній організації Transparency International. Звернули увагу на три моменти. По-перше, наші чиновники хоча й подають декларації про доходи, реальним статкам ті не відповідають. По-друге, хоча й були випадки притягнення держслужбовців до адміністративної відповідальності, їхнім кар'єрам це рідко шкодило. А по-третє, частина посадовців взагалі не має вищої освіти, а частина має непрофільну. Нас присоромили: наче заявляємо про шлях до Європи, а на ділі навіть Кримінальну конвенцію по боротьбі з корупцією, яку підписали 27 січня 1999-го, 10 років не могли ратифікувати. Значить, влада цього не хоче? На які серйозні іноземні інвестиції можна сподіватись, якщо, наприклад, у Бельгії донедавна діяла така норма: будь-який підприємець, що має справи в Україні, може вказати, яка частина його прибутку пішла на сплату хабарів. На стільки ж підприємцю знижували податки. Нам погрожували згорнути міжнародну допомогу.
1 березня 2010-го в Україні нарешті набула чинності ця конвенція. У травні прийняли закон, щоб кожна угода з купівлі-продажу нерухомості на суму більше 400 гривень перевірялась. У червні, майже через сім років після того, як взяли на себе відповідний обов'язок, ввели посаду урядового уповноваженого по боротьбі з корупцією. В липні прийняли закон про судоустрій і статус суддів – такий, як вимагала Європа.
Бракує ще кількох ключових правил. По-перше, окрім нерухомості, держава має перевіряти спадок і дорогі подарунки. По-друге, відповідальність за корупцію має бути не адміністративна, а лише кримінальна, й сувора. І по-третє, декларувати доходи мають не тільки чиновники, а всі фізичні особи. Останню норму парламент планував запровадити з 1 січня цього року. Політична ситуація завадила, але все одно це на часі.
До всіх цих правил дійшли в Європі, в Австралії, у США. Також там зрозуміли два ключові принципи. По-перше, не так важливо покарати корумпованого чиновника, як повернути державі вкрадене в неї майно. По-друге, боротися треба не з наслідками, а з причинами корупції, запобігати їй.
У нас поки що все інакше. Ми з колегами аналізували статистику. У 2000-х щороку до адміністративної відповідальності за корупційні дії притягались тисячі людей. Одного року – 7700. І що, краще стало? Ні. А у Франції упродовж 11 років за корупцію до відповідальності притягли сімох. Зате покарання було дуже суворе. За французьким законом про фінансову прозорість – це і втрата посади, і конфіскація майна, і штраф, і позбавлення волі. Не або-або, а – і те, і те.
Це стосується не лише чиновника?
– Будь-кого. А зокрема на чиновників розрахована норма, за якою через виявлення факту корупції в нього "згорає" спеціальний стаж. Тобто, якщо суддя скоїв корупційне правопорушення навіть за два дні до виходу на заслужений відпочинок – він отримуватиме таку ж пенсію, як бомж. Бо ця людина зрадила інтереси держави, зрадила свій народ.
Іще в тому законі серед стримуючих факторів указано "сімейні обмеження". Я спитала: до чого сімейні стосунки в боротьбі з корупцією? Французькі юристи відповіли: зі спійманим на хабарництві нерідко розлучаються, щоб це не плюндрувало честь родини. В законі згадали про це, аби людина прочитала й замислилась, що вона може втратити.
Також у Європі є норма "повідомлення про підозру". Це коли отримувач спадку сумнівається в тому, чи отримане ним майно набули законним шляхом. Протягом певного часу він має повідомити про свою стурбованість правоохоронців, інакше вони прийдуть самі. Такий випадок був, наприклад, у Нідерландах. Чоловік отримав у спадок 896 тисяч євро. Дядько, який ці гроші передав, був звичайним кравцем, і не міг відкласти стільки. Але племінник цей факт замовчав. До нього прийшли правоохоронці. Виявилося, що ці гроші надійшли із закордонного банківського рахунку – іще одна дивина для простого кравця. Врешті-решт стало відомо, що дядько чоловіка був причетний до наркотрафіку. Оскільки очевидно, що гроші у спадок було отримано внаслідок скоєння неправомірних дій, їх вилучили в дохід держави. Нехай племінник не знав про злочини дядька – він мав би повідомити про дивний спадок. Не зробив цього, тож мусив заплатити додатково 40 тисяч євро за злий умисел.
Є в цій справі виховний момент для інших? Звичайно. Багато хто дізнався про цей випадок. Як і про те, що якби чоловік повідомив у вказаний час про підозру, то навіть якби виявилося, що гроші було одержано злочинним шляхом, якусь частку спадку він би отримав. У різних країнах по-різному, але загалом – біля третини суми.
Така норма й такі прецеденти нівелюють також потребу брати хабарі. Все одно передати нащадкам майно не вийде – ще й репутацію сім'ї буде сплюндровано.
В Україні хронічні проблеми з дотриманням законів. Навіть якщо ці норми впровадять, вони можуть не дати потрібного ефекту.
– Одразу, можливо, й не дадуть – але потім він неодмінно буде. Є приклад Італії, яка має багато спільних з Україною проблем. У 1970-ті й 1980-ті в країні буяла корупція, хоч потрібне законодавство нібито й приймалось. На початок 1990-х у кожному регіоні були "смотрящі" від владної політичної партії. З кожної угоди – байдуже, в державній чи приватній сфері – вони брали 5 відсотків мзди. 3,5 відсотка йшли місцевому відділенню провладної партії, 1,5 відправляли "нагору".
До того часу Італію вже активно соромили у світі, бо вона не могла бути нормальним партнером. Потроху в країні почали проходити антикорупційні перевірки. І якось на оборудці схопили Маріо К'єзу – він був директором будинку для літніх людей. К'єза злякався й розповів усе про всіх, про всю систему поборів. Резонанс був величезний, на вулиці повиходили люди. Почалися масові судові процеси – й система посипалась, наче картковий будиночок. Усі "здавали" одне одного – в надії, що правоохоронні органи врахують це при визначенні покарання. На 20 відсотків державних управлінців завели кримінальні справи, а решта 80 відсотків пішли у відставку. Державний апарат змінився повністю. Нові люди націоналізували все, що було незаконно приватизоване попередниками. І, наприклад, на пляшках із вином писали: "Виноград вирощено на плантаціях, відібраних у мафії".
Інший приклад – Румунія. Ми з цією країною приблизно на одному рівні розвитку. Але там усі європейські стандарти прийняли ще 2007-го. Створили Комітет по боротьбі з корупцією – це 12 осіб із надзвичайними повноваженнями, які підпорядковані напряму президенту. Перша ж гучна справа – і голову палати з кримінальних справ Верховного суду і депутата парламенту, який курирує судову систему, притягнуто до відповідальності. Справу широко показали по телебаченню, люди побачили: є поступ. Зараз цей комітет успішно працює далі.
Україна готова організувати такий орган, законопроект лежить у парламенті. Тільки опозиція проти того, щоб комітет був підзвітний президенту.
В Україні італійський сценарій малоймовірний: кваліфікованих кадрів і так бракує. Чи можна оздоровити систему малою кров'ю?
– Справді, Україна занадто складна й велика країна, щоб міняти все одним махом. У Грузії повністю замінили суддівський корпус, але суддів там – 300 чоловік. І на курси підвищення кваліфікації їх збирають усіх в одному залі. В Україні все набагато масштабніше (кількість суддів – понад 11 тисяч. – "Країна"), тому зміни варто проводити секторально. І почати можна зі сфери державних закупівель. Щороку там у кишенях чиновників осідає 7 мільярдів гривень бюджетних коштів.
Як виховати в людях неприйняття корупції? Адже навіть хороші закони нічого не дадуть, коли суспільство толерує порушення.
– Якось один юрист із Болгарії спитав: скільки торік в Україні притягнули людей до відповідальності за одержання хабарів? Я відповіла – скажімо, 1050. "А скільки засудили за давання хабарів?" "50", – кажу. Той збентежився, думав, що я переплутала. Адже пропорція має бути протилежна. Пропонують хабарів значно більше, ніж беруть. І за європейським правом дати хабар – тяжчий злочин, ніж його взяти. Бо якщо людині 22 рази на день пропонувати гроші – врешті-решт вона їх візьме.
Боротися з цим можна тільки через заохочування простих громадян повідомляти в правоохоронні органи про відомі їм випадки корупції. У Балтійських країнах, наприклад, влада визначила за це винагороду. Правоохоронні органи не можуть усе контролювати.
Як привчити населення не сприймати повідомлення сусідів про корупцію як щось підступне?
– Три роки тому Японія запровадила суд присяжних. Останньою з країн Великої вісімки, під міжнародним тиском. Японці дуже набожні люди, суспільство було дуже проти цього. Казали: "Ми не хочемо судити когось. Хай лікар лікує, чоботар взуття ремонтує, а суддя – судить". Уряд виділив величезні кошти на роз'яснювальну роботу. Не лише серед дорослих – які брали б участь у судових засіданнях, а й у школах. І інститут присяжних працює.
Щоб змінити ментальність в Україні щодо корупції, теж треба працювати з дітьми в тому числі. Проводяться ж у школах уроки, присвячені податкам. Мають бути й уроки про те, що хабарів не можна ні давати, ні брати. Та й із ще меншого віку треба цього вчити. Мій сусід, юрист, якось був страшенно обурений. Дав сину, який ще в дитсадок ходить, вранці яблуко. Мовляв, з'їси вдень. А той каже: "Ні, я віддам це яблучко виховательці. Вона потім любити мене буде й добре ставитись". Йому ще 5 рочків нема, а він уже знає: аби мати до себе хороше ставлення, треба щось дати. Хоча з вихователькою поговорити на цю тему, звісно, також не зайве.
1 
1
Коментарі