Люблю своє місто, і воно відповідає взаємністю. Ця любов мене живить й оновлює. Не змогла б жити там, де немає моря.
Не можу сказати, що люди мене не цікавлять. Але від них не залежу. Мені не потрібні похвала, любов.
Почуваюся вільною: ніхто нічого мені не винен, нічого нікому не заборгувала я. Останні 30 років час од часу ходжу на пляж дихати морським повітрям. А тут незнайомий просить прокоментувати якусь подію. Це страшенно дратує.
Не пам'ятаю, щоб у чомусь шукала глибокого сенсу. Ми живемо й радіємо.
Стала залежною від Facebook. Коли ввечері нічого не виставляю, у читачів починається паніка: "Що сталося? Ви жива?" Тоді сідаю й пишу.
Принципово не купую вишиванку. Це – шароварщина, буквальність. Українські мотиви можна вплести в будь-яке вбрання. На червону доріжку Одеського кінофестивалю вдягла синю шовкову сукню. А до неї – жовтий шарф, на сумці – жовта квітка.
Знайомий, який пішов в АТО, хвилювався, що дитину не може влаштувати в дитсадок. Поговорила з ним – і розридалася. Опублікувала статус. За кілька годин директор дитсадка погодилася взяти дитину. Іншого разу дістала вертоліт – написала потрібній людині. Зробили екскурсію українським військовим, яких вивезли з Криму. Один бізнесмен написав: я оплачу бензин. Інший дав гроші на святковий стіл.
Розмовляла телефоном із військовим. Спитала, що потрібно. Він сказав: "Ирина, простите. Я – офицер. Мне стыдно просить". Розплакалася: "Це ви мене простіть. За те, що ви в таких жахливих умовах".
Є дуже самотні люди. А я відчуваю самотність як блаженство.
Не даю порад, коли не просять. Не лізу туди, де мене не чекають. Рано чи пізно за це розплачуватимуся.
Дуже поважаю Яроша (Дмитро Ярош – лідер "Правого сектора". – "Країна"). Інші погрузли в оборудках, а він пішов захищати країну.
Минуле я прожила. Чи буде майбутнє – не знаю. Важливо, що відбувається навколо в цей момент, цієї секунди.
Свобода – це можливість робити вибір.
Я – індивідуалістка. Не любила СРСР. Коли кажуть, що тоді цукор був по 5 копійок, відповідаю: зате щоранку мене вбивали політінформація й цензура. Нас щодня позбавляли вибору.
Нічого не винна своєму синові, бо вже дала йому життя.
У спілкуванні я жахлива. Завжди говорю правду, тому мене неможливо витримати. Не витримав і чоловік. Бо жінка як має поводитися? Берегти сімейне вогнище, промовчати, похвалити. Навіть коли не винна, попросити вибачення. Я так не можу.
Успішні люди за вдачею – самотні. З ними говорять лише про справи.
Що старша людина, то довше тримає погляд на очах співрозмовника.
2004 року пили каву з Ніною Матвієнко. Дуже люблю й поважаю її, тому намагалася говорити українською. Вона помітила, як ретельно підбираю слова, і сказала: "Ірочко, говоріть російською, якщо вам так зручніше". Вкотре зрозуміла, що мова не може стати в Україні точкою конфлікту.
Завжди підтримувала європейський вибір із двох причин. Перша: щоб було право на приватну власність. Аби аптеку чи магазинчик, що родина тримає з покоління в покоління, не віджали "юлі-януковичі". Друга причина: щоб був справедливий, прозорий і незалежний суд.
Честь Росії померла з Андрієм Сахаровим. Совість – із Валерією Новодворською. Там більше ні з ким говорити.
З росіянами не сперечаюся. Здається, вони ніколи не зрозуміють різниці між росіянами й російськомовними українцями.
Не пам'ятаю, щоб колись сильно боялася за себе. У мене немає бізнесу – його не можна забрати. Немає роботи – мене не можна звільнити. У мене навіть чоловіка нема, якому можуть подзвонити і сказати: заспокой свою дружину.
Обурює, коли перекладають відповідальність на інших.
1 
1
Коментарі