"Ситуація на фронті ще не фатальна, але стає критичною"

Її погіршення призведе до нав'язування нам мирного плану – договору з Росією, – каже політолог Григорій Перепелиця

Чи змінила ситуацію на російсько-українському фронті довгоочікувана фінансова допомога від Сполучених Штатів Америки?

– Вона безцінна. За пів року ми побачили, що утримати фронт власними боєприпасами неможливо. Українські сили оборони вистояли лише завдяки відчайдушному героїзму та дронам, що їх постачали держава й волонтери.

 

Підтримка Вашингтона була запізнілою, бо стала заручницею внутрішньої політичної боротьби у США за президентське крісло між кандидатом від республіканців Дональдом Трампом і чинним президентом від демократів Джо Байденом. Їхні погляди щодо до України й НАТО кардинально протилежні. Трамп заявляв, що коли повернеться в Білий дім, то за 24 години встановить мир в Україні – домовиться, щоб Путін припинив наступ. У кремлівського керівника свої вимоги – капітуляція України та визнання окупованих територій частиною Російської Федерації. Якщо Київ не погодиться, Трамп урізає будь-яку допомогу та знімає санкції з Росії. За це Путін нібито дав гарантії, що не нападатиме на Альянс, який не готовий до оборони східного флангу.

Трамп блокував нам допомогу, для того щоб Росія за зимово-весняний період продавила українську оборону й вийшла на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей. І навряд чи ми отримали б цю допомогу, якби не масовані удари Ірану по Ізраїлю. Вона була зашита в пакет, що передбачав також надання підтримки Ізраїлю і Тайваню.

Чи можна сказати, що американська допомога запустила зміни на користь України?

– Сприйняття російсько-української війни для американців – це щось далеке. Варто пам'ятати, що вони програли кілька війн – зокрема в Афганістані, Іраку та В'єтнамі. Афганська війна тривала майже 20 років і закінчилася втечею американців. На Байдена впав увесь негатив програшу. Суспільна думка у США почала змінюватися: якщо 2022-го проти підтримки України були 16 відсотків американців, то 2023 року – 48 відсотків. Саме на цю втому від війни й робить ставку Трамп. Він прагне проводити політику ізоляціонізму. Досягненням міжнародної стабільності, на його думку, є замирення з Кремлем. Йому імпонує авторитарний путінський режим, і якщо стане президентом – будуватиме подібний режим у Штатах.

Байден чітко зазначив, що відбувається глобальний конфлікт між демократією і авторитаризмом. Тому завдання всіх демократичних країн – не дати перемогти авторитарним державам, як-от Росія і Китай. Останній претендує на руйнацію однополярної системи та глобальне домінування у світі. Тому Пекін прагне ослабити Вашингтон і відвоювати стратегічні зони впливу. Стримати Китай – головна зовнішньополітична мета Байдена. Він від початку розглядав Росію як інструмент стримування. Для цього треба зберегти з нею стратегічний діалог і переформатувати її зовнішню політику на партнерство із США. Це була хибна стратегія, що стало зрозуміло після широкомасштабної російської агресії.

Китай також розглядає Росію як союзника – вони мають антидемократичну й антизахідну спрямованість. Байден вирішив ослаблювати РФ, щоб не дати їй перемогти в Україні, бо це було б поразкою для Заходу, але водночас і не дати їй програти. Американська стратегія – ослабити Росію за рахунок України та скерувати її проти Китаю. Але й наша перемога для американців небажана – вона несе великі виклики для США, що побоюються розвалу Росії. Бо це означатиме неконтрольоване поширення зброї масового знищення, мільйони біженців, некерованість на 1/6 частині світу. Поразка Москви означатиме перемогу Пекіна. Тому Байден допомагає Києву дозовано – коли ситуація на фронті критична, нам підкидають озброєння, коли починаються наступ і звільнення території – допомога припиняється.

2022-го завдяки Харківській операції ми могли б звільнити свою територію аж до Луганська. Але 2024-го ситуація для нас стала критичною, Байден зрозумів, що може програти ще й цю війну, й тому дав нам ATACMS (балістичні ракети малої дальності. – Країна), але не наважився дати багато­цільові винищувачі F-16. Їх нам обіцяють європейські країни.

Наші війська виснажені й можуть лише стримувати російський наступ. Американська фінансова допомога виділена саме для зміцнення оборони, а не для звільнення територій.

Але вона запустила ланцюгову реакцію допомоги від європейських держав, про що свідчить ініціатива Великої Британії.

– Так. Але в нас не повинно бути великих надій на США. Вони не можуть утримати однополярний світ, побудований на їхньому домінуванні. Терористичні атаки ­2001-го та фінансова криза 2008 року підірвали могутність Штатів.

Після холодної війни Росії було відведено роль середньої регіональної держави, з чим вона не могла змиритися. Саме тому Путін назвав програш у холодній війні геополітичною катастрофою, через яку Росія втратила Центрально-Східну Європу – отже треба все це повертати. Москва намагалася втрутитися в Балканський конфлікт, але її посунули. Тому Путін розпочав боротьбу за статус світової держави.

2003-го через війну в Іраку підскочили ціни на енергоресурси, посипався нафтодоларовий дощ, РФ почала пухнути фінансово. Усі ці гроші пішли на мілітаризацію. США слабшали, а Китай і Росія міцніли. І 2007 року Путін заявив, що американськоцентричний світовий порядок – несправедливий. Треба будувати багатополярний світ і розпустити НАТО. Москва запропонувала Заходу договір про колективну безпеку – так званий договір Медведєва. Захід, усвідомлюючи його небезпеку, запустив "процес Корфу" – низку дипломатичних переговорів, які ні до чого не привели. Тому Путін 2013-го почав готуватися до великої війни для поновлення домінування.

На відміну від США європейці за два роки повномасштабної війни відчули, що Путін на Україні не зупиниться. У нього глобальні цілі – знищення України як держави та повернення всієї Центрально-Східної Європи під російський контроль. Невипадково 17 грудня 2021 року, перед початком повномасштабного вторгнення, він висунув Заходу ультиматум – наслідки холодної війни переглядають, НАТО відкочується до своїх меж 1997-го, Штати відмовляються від розміщення військ у Європі. Україна має роззброїтися, отримати нейтральний статус і не вести самостійної зовнішньої політики. У разі незгоди погрожував розпочати воєнну операцію. Альянс не прий­няв умов Путіна, але віддав Україну як сакральну жертву. Тому й казали, що Київ візьмуть за три дні. Проте ми вистояли – і формула НАТО змінилася на "не дати Україні програти", але й зробити так, щоб війна не вийшла за її межі. Європейці зрозуміли: Путін іде на Захід. І Столтенберґ, і Шольц, і Макрон почали говорити про необхідність допомоги Україні, бо якщо вона програє, то впаде вся Європа, яка не готова до широкомасштабної війни. Тому Макрон і заявив про необхідність вибудувати європейську стратегічну автономію і систему оборони. І ми також маємо створювати спільну систему оборони з ЄС, а не з Вашингтоном. Транш від США може бути останній. Особливо, якщо переможе Трамп.

Після розблокування українсько-польського кордону товарообіг із Польщею зріс на 20 відсотків, зазначив заступник міністра агрополітики Тарас Висоцький. Отже кризу у відносинах подолано?

– З Польщею в нас повноцінне стратегічне партнерство. Вона була нашим адвокатом у НАТО і Євросоюзі, з початком повномасштабної війни надала найбільшу допомогу, найперше гуманітарну, прийняла велику кількість біженців. У геополітичному плані вона кровно зацікавлена в альянсі з Україною перед російською навалою, бо вже очевидно, що після України наступними цілями Путіна стануть країни Балтії, Фінляндія та Польща. Тобто у плані безпеки вона – наш союзник, але в інших речах Україна може бути для неї конкурентом, особ­ливо в аграрному бізнесі і транспортних перевезеннях. Тут вона повелася не в дусі стратегічного партнерства. У блокування кордону був політичний контекст. Ми маємо будувати воєнний альянс – спільне промислове виробництво, створення комплексу безпеки, ядром якого мали б стати Британія, Польща й Україна. Це був би повноцінний воєнний альянс на противагу НАТО, де проти нас діє потужний троянський кінь в особі Угорщини і Словаччини. Чи може бути Польща надійним союзником у війні? Виявляється, що ні, якщо вона через фермерів фактично оголосила нам блокаду. Україна переорієнтовує свої транспортні комунікації на Румунію та Болгарію – будує автомагістраль в обхід Польщі й Угорщини. Морські транспортні перевезення також прокладають новий маршрут – від Ізмаїла до Констанци. Румунія пожвавлює зв'язки з Україною – відкриває центри з підготовки наших пілотів, ремонту техніки, виготовлення боєприпасів, чого ми поки що не бачимо від Варшави. Економічна й геополітична переорієнтація України найперше вдарить по польських перспективах.

У Раді Європи почали створення трибуналу для воєнних злочинців РФ. Як поява такого органу змінить міжнародну ситуацію?

– Україна дотримується міжнародного права й робить усе, щоб повернути йому силу. Бо російсько-­українська війна його зруйнувала. Система міжнародних відносин ґрунтується на балансі сил – залежно від нього формується і баланс інтересів, який закріп­лює міжнародне право. Коли ж відбувається порушення знизу, це право втрачає свою ефективність, що і сталося тепер. Кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Путіна – це на нього жодним чином не вплинуло. Суд із прав людини виніс рішення проти Росії – вона не реагує. ООН сьогодні абсолютно не­ефективна. Бо всі ці організації створювали під стабільний міжнародний мир, а не під широкомасштабну війну. В умовах війни органи, що мали забезпечувати мир, не в змозі виконувати свої обов'язки. Треба формувати нові органи, що мають вирішувати проблему притягнення до відповідальності воєнних злочинців, – такі, як Нюрнберзький трибунал. Можливо, цей російський трибунал і стане початком побудови нової системи безпеки. Ідею цієї системи закладено у формулі миру Володимира Зеленського (дипломатична ініціатива щодо справедливого закінчення війни, яку президент України оприлюднив 15 листопада 2022 року на саміті лідерів G-20. – Країна).

 

Сі Цзіньпін, лідер Китаю, взяв участь у тристоронніх переговорах із французьким президентом Еммануелем Макроном і головою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн. Голова КНР заявив про пріоритет розвитку партнерських відносин із ЄС і співпраці з метою вирішення "української кризи". Пекін починає переходити на проєвропейські позиції?

– Китай провадить двополюсну політику. Він хоче повалити глобальне домінування США й панувати сам. Пекін має доктрину спільного майбутнього людства, побудовану на конфуціанській концепції гуманізму та культурної переваги – щось подібне до американської мрії. Досягти цього він хоче через економічну та демографічну експансію. У цьому плані Пекін залежний від технологій Заходу. Якщо він відкрито піде проти США, як Росія, то втратить усі ці технології. Підтримка Москви та залежність від західних технологій підштовхує Сі Цзіньпіна йти подвійним шляхом – оскільки він перебуває в кон­фронтації з американцями, то намагається домовитися з європейцями. Таким чином він розрубує єдність між Європою і США. Сі Цзіньпін ретельно добирає країни, що можуть піти на співпрацю з ним. Однією з таких є Франція, яку цікавить китайський ринок. Тому до візиту лідера КНР треба ставитися уважно. Його мета – спершу знищити єдність демократичних країн, а тоді – роз'єднати Європу та США, частково перетягнувши на себе європейську підтримку, щоб, якщо Вашингтон запровадить санкції, убезпечитись від них із боку ЄС.

Китайський лідер також завітав у Сербію та Угорщину. Чому саме такий вибір країн? Згодом Путін прилетів до Пекіна. Про що свідчить така активність?

– Пекін намагається посилити зв'язки з авторитарними режимами Європи. Він вибудовує лінію війни проти демократії з такими країнами, як Сербія, Угорщина і РФ, щоб одночасно зруйнувати єдність Європи та забезпечити підтримку своєї проросійської позиції щодо замирення України. Сербія і Угорщина цікавлять Китай, бо тяжіють до авторитаризму. Тобто Китай створює авторитарну вісь Пекін – Москва – Будапешт – Бєлград. Останній важливий тим, що в сербів завжди були імперські амбіції, які активізувалися за президентства Слободана Мілошевича. Сербія дивиться на Росію як на сюзерена, а та сприймає її як свій форпост на Балканах. Угорщина нині також союзник Москви, постійно блокує військову допомогу Україні й виступає проти її інтеграції в ЄС і НАТО. Хоча Угорщина й Сербія – невеликі країни, Китай робить ставку на їхню підривну діяльність із метою зруйнувати єдність Євросоюзу, а також ізолювати Україну від Заходу.

Щодо візиту Путіна до Пекіна – він як васал Китаю прибув до його столиці, щоб отримати інструкції стосовно розбудови глобального антизахідного блоку. Для Путіна також важливо забезпечити власну військову промисловість усіма необхідними матеріалами і, можливо, домовитися про постачання китайської зброї.

Як Україна може використати для себе липневий саміт НАТО?

– Літній саміт НАТО, на жаль, не дає Україні жодних шансів ні на членство, ні на допомогу. Альянс укладав із нами багато угод, зокрема щодо ліквідації протипіхотних мін та перенос­них зенітно-­ракетних комплексів. Через це нам уже немає чого дати на передову. Російська авіація літає і бомбить нас, де хоче. НАТО прагне обмежитися допомогою лише країнам – своїм членам.

Щодо вступу в Альянс – вони все обіцяють перспективу, але зможуть нас прийняти лише тоді, коли Росія розвалиться. А цього вони найбільше бояться. Підтримка від НАТО буде дипломатична й політична, виділятимуть матеріальну допомогу, але прямої військової підтримки не буде. Надходитимуть озброєння та військове обладнання. НАТО хоче перебрати на себе ініціативи формату "Рамштайн", щоб допомога йшла від нього. Але в "Рамштайні" 52 країни, а в НАТО – 32, і то не всі бажають нам допомагати. Угорщина та Словаччина демонструють це відкрито, Греція й Туреччина – завуальовано.

Як розвиватимуться воєнні дії цьогоріч, з огляду на російський наступ і ситуацію у Вовчанську на Харківщині?

– Воєнні дії залежатимуть від двох чинників – здатності керівництва провести мобілізацію та розміру допомоги від партнерів. Зміна ситуації на фронті може призвести до того, що нам нав'язуватимуть мирний план – компромісний договір із Росією. Особ­ливо активно його проштовхуватимуть із наближенням виборів у США. У такій ситуації Байден не має бонусів із російсько-української війни. Якщо йому не вдається допомогти нам так, щоб ми отримали перемогу, то він експлуатуватиме імідж миротворця – Україна не досягла перемоги, але ми зупинили війну й забезпечили мир. Такий миротворчий бонус хочуть мати й Ердоган та Сі Цзіньпін.

Одночасно з широким наступом на Харківщині росіяни посилили атаки на бахмутському та покровському напрямках. Це відтягує наші сили. Ситуація ще не фатальна, але стає критичною. Кремль кидає всі сили на прорив української оборони. Відкриває новий фронт на Сумщині. Оборона нашого північного кордону виявилася необлаштованою.

Путін заявив, що 2024 рік стане кульмінацією цієї війни. Тож для нас ідеться не про наступ чи контр­наступ – лише про стримування ворожої навали, в яку Росія вкладе всі сили й ресурси.

Чи втримається Україна у фокусі уваги передових держав?

– Так, Україна лишиться у спектрі уваги. Наступ РФ маємо стримати. Завдання-максимум – спинити ворога й побудувати міцну оборонну лінію на східному та південному фронтах. Американської допомоги для звільнення окупованої території нам не вистачить, бо це не в планах Вашингтона. Доведеться розраховувати на власні сили.

×