У СВІТІ ЗАРАЗ – ПОЛІТИЧНА НЕЯСНІСТЬ, ДЕМОКРАТІЯ ВТОМИЛАСЯ ВІД СЕБЕ – ВВАЖАЄ ПОЛЬСЬКИЙ ПУБЛІЦИСТ ЛЕШЕК ШАРУГА
Конфлікт на Донбасі та окупація Криму вплинуть на гуманітарну політику в Україні?
– Це виклик для українських інтелектуалів. Перше, на тлі фактичної війни з Росією виникає потреба переосмислити минуле. Маю на увазі взаємовідносини по лінії Україна – РФ. Друге, потрібен потужний перекладацький рух. Зараз дуже мало книжок перекладають українською. Світ продовжує з Україною говорити російською мовою. Тепер це – неправильно. Бо Шекспір українською сприймається і розуміється зовсім по-іншому, аніж по-польськи чи по-російськи.
Глобальні проблеми розв'язуються комплексно. Питання політичної стабілізації та боротьба з тероризмом – справа держави. Але в силах людей розгорнути – де тільки можливо – культурну роботу, щоб тероризм не мав твердого підґрунтя. Проблема в тому, що Україна під культурним, медійним, економічним та військово-політичним пресингом Росії. І не всі ці проблеми можна швидко вирішити.
Як позбутися ідеологічної російської експансії?
– Проблема виникла, коли в Україні утвердилась кирилична абетка. Треба було переходити на латину. Хоча в українців ніхто особливо не питав. Саме латиниця відрізала Польщу від впливу і розуміння російського світу.
Перше, що треба робити зараз – зберігати свою окремішність. Вибороти духовну незалежність. Відбудувати свою правдиву історію.
Хіба можна в історії дійти якихось "істин"? Її завжди переписують.
– Так. Але можна послуговуватися німецько-французьким досвідом. Дві країни разом працювали над створенням підручника з історії. Там, де виникали спірні питання, подали два варіанти аналізу подій – німецький і французький. І французький, і німецький школяр мав право вибрати варіант, що відповідає його розумінню. Так само можуть зробити українці й росіяни, українці й поляки. Було б бажання.
Чи правильно стверджувати, що росіяни вкрали в України історію?
– Так. І багато чого вже не повернеш. Наприклад, винищених у 1930 х роках інтелектуалів. Але пам'ять про них можна і треба відвоювати. Росія "вирвала" цілі сторінки з української історії. Дещо треба повклеювати назад. Хоча зациклюватися на цьому не варто. Потрібно дивитися в майбутнє.
Із чим порівнюєте Майдан?
– Із мого життєвого досвіду його можна порівняти тільки із "Солідарністю". Я страйкував у Гданську 1989 року. Тоді всі чекали на десант. Ми готувалися віддати життя за свободу. На Майдані боролося нове покоління українців. Це був вияв народної гордості. Люди вже розуміють, що однієї зміни персоналій не вистачає. Потрібно змінити внутрішню структуру держави. Для цього слід опиратися на Європу. Але раджу робити це помалу, виважено. До ЄС треба ставитися раціонально, без романтики.
Скільки нам ще потрібно революцій?
– Революція буде тоді, коли доросле покоління запитає своїх батьків, що ті робили в часи комунізму. Як колись німці поцікавились у своїх – про нацистський досвід. Усі ми знаємо про Сталіна і КДБ. Але хто конкретно коїв злочини?
Що змінилося в Європі за останні 20 років?
– Як і тоді, політичні структури не в змозі подолати всіх викликів. Не встигають. Не забуваймо, що Гітлер прийшов до влади через демократичні вибори. А потім Європу накрило лавиною нових правил і стандартів. Реагувати потрібно вчасно.
Про що свідчить зростання популярності націоналістів у багатьох європейських країнах?
– Це не позитивна тенденція, але й не катастрофа. У світі зараз – політична неясність. Демократія втомилася від себе. Але націоналісти – люди монологу, люблять мислити в авторитарних категоріях. Вони не здатні до компромісу. Це саме стосується і крайніх лівих. Москва завжди була оплотом консерватизму. Тому не дивно, що пропутінську політику в Європі представляють ліваки й націоналісти. Їм подобається Путін і його правила управління Росією.
Демократія має шанс перемогти європейський скептицизм?
– Політика – живий організм. Вона постійно змінюється. Як кажуть росіяни: всей водки не выпить, всех книг не прочитать, всех девушех не завоевать, но пытаться нужно всегда. Так само і щодо демократії. Треба робити все, щоб вона панувала в Європі.
У Польщі крайні праві ідеї популярні?
– На цьогорічних виборах до Європарламенту партія "Нова правіца" здобула чотири мандати. Очолює її Януш Корвін-Мікке. У публічних виступах він усіляко підтримує Путіна.
Чому чимало молодих поляків голосували за цього 70-річного друга господаря Кремля?
– Молодь шукає варіанти, пробує екстремальні рішення. На минулих виборах до Європарламенту підтримали Януша Палікоту. Це польський аналог Жириновського. Тепер обрали Корвіна. Завжди є люди, здебільшого молоді, які голосують емоційно.
Дедалі частіше європейські політики порівнюють Путіна з Гітлером. Це заслужено?
– Якщо говорити про методику зовнішньої політики, то вони праві. Але внутрішня політика Путіна – інакша. І його не треба недооцінювати. Він грається із Заходом у доволі інтелектуальний спосіб. Робить так, щоб формальних приводів його притиснути було якнайменше. Однак Путін обрав шлях сили. Він хоче чи змушений буде правити завжди.
Невже громадяни Росії готові вічно жити з диктатором?
– Вони його обиратимуть, я в цьому не сумніваюсь. Таке враження, що активних росіян це перестало хвилювати. У Новосибірську чи Іркутську не видно і не чути Москви. Їм байдуже, хто засідає десь там у Кремлі, у них – своє життя. У сибіряків є приказка: Москвы в Сибири – нет. От ця байдужість грає на Путіна.
Але якщо "Москвы в Сибири – нет", то це означає й потенційні проблеми для Кремля?
– Путін підняв шанси для процесу, що закінчиться згортанням Росії до розмірів Московського князівства. За цим сценарієм, Сибір належатиме Китаю. Він поступово просочується туди. У Москві це розуміють. Південні регіони – під ударом войовничого ісламу. Путін зараз узяв тактичний крен у бік православ'я. Але це означає, що мусульмани Росії, яких стає все більше, чужі для Кремля.
Ще одна проблема – населення. Смертність перевищує народжуваність. Та й економіка не в найкращому стані. Якщо ціни на газ упадуть – страшно навіть подумати, що буде в Росії. Але Путін зараз думає не про гроші, а про політичні прибутки. Крим йому економічно невигідний. Однак росіяни щиро вважають його своїм. Їхня хвора уява докотилася навіть до висловів про історичну справедливість анексії.
Путін мислить історично, а не економічно?
– Усі націоналістичні рухи змушені мислити історично. При цьому ця історія може бути фейком. Але їхня риторика спрямована на маніпуляцію думками та емоціями. Це недалекоглядні люди. Зараз у Росії спекулюють на тому, що за Єльцина була велика смута. А Путін, як ясне Сонце, прийшов і всіх обігрів. Він грається міфами. І робить це свідомо.
Як Україні протистояти цьому?
– Не перейматися цим. Путін робитиме все можливе, аби не дати Україні реформуватися. Москва не змогла "перетравити" свій імперський досвід. Вона застигла в часі. Їй не вдається модернізуватися, так як це зробили Англія чи Франція. Вони відмовилися від імперії, але зберегли свою потужність. А в Росії ще й Китай під носом.
Пекін – союзник Москви?
– Ні. Китай та Індія візьмуть своє. Центр світу зміститься туди. Він уже переміщається. Це відбувається так, як завжди проходять великі процеси – тихо й непомітно.
Де зараз центр Європи?
– У Європі єдиного унікального центру немає. Все залежить, що шукати: моду, кіно, літературу, політику, бізнес. Центр політики, скоріше за все, перебуває в Берліні.
Київ може стати якимось центром?
– Щоб чимось стати, треба спершу бути. Для Заходу Україна – велика чорна діра. Щоб рухатися вперед, потрібно мати освічене якісне суспільство. А воно, зокрема, знає багато мов.
Що є найбільшою проблемою України?
– Зараз, мабуть, армія. Вона вся пострадянська, частково – російська. Треба зробити її українською.
У нас ще є олігархи. Що з ними робити?
– Потрібно зрозумілою для них мовою пояснити, що треба любити Україну і працювати на неї. Боротися з олігархами безглуздо. Але не менша дурість – олігархам боротися проти України.
Яку лінію щодо них обере Порошенко, який до обрання президентом сам був класичним олігархом?
– Думаю, він хоче залишитися в історії як людина, що підняла Україну з колін. Тут важливі парламентські вибори. Депутатами мають стати люди з невідформатованим мозком. Які не думатимуть про свій черговий термін, а матимуть відвагу робити непопулярні реформи. Мислитимуть категоріями не "сьогодні-завтра", а на перспективу 20–30 років.
2 
1
Коментарі