Росія фактично має право вето на вступ України до НАТО

У Вашингтона немає стратегії проти постійної ескалації з боку Москви. І це привело Україну в глухий кут війни на виснаження, – каже дипломат Олександр Хара

Президент США Джо Байден в інтерв'ю виданню Time розповів, як він бачить завершення російсько-української війни. Заявив, щоб почуватися безпечно, Україна не повинна ставати членом НАТО. Як це розуміти?

– Для США перемога України – це не відновлення її територіальної цілісності, а збереження держави. Вони від початку війни дозували допомогу Києву так, щоб Москва не програла. Вважають, що це загрожує ескалацією чи колапсом Росії. Тому, коли у Вашингтоні говорять про стратегічний виграш, мають на увазі, що Україна встояла, армія не розбита, є незалежна влада.

 

По-друге: США мислять категоріями червоних ліній, які можуть призвести до ядерного конфлікту чи зіткнення РФ із НАТО. Цей міф сидить у головах і росіян, і американців. І поширюється на вступ України до Альянсу – ніби це та червона лінія, на яку відреагує Путін.

Фінляндія та Швеція стали членами НАТО, а Росія стратегічно програла, і там ніяких червоних ліній немає. Це ще й дало Альянсу можливість більше контролювати Балтійське та Північне моря і значною мірою – арктичні шляхи. І там чомусь не було ядерної кнопки, а з Україною вона є.

Бачимо небажання Джо Байдена та його команди запускати реальний механізм вступу України до НАТО. Я не кажу про вступ за рік чи два, а про запрошення з відкритою датою. Притому хочуть, щоб Україна стримувала Росію в майбутньому. Як можна її стримувати без права завдавати ударів по всій території РФ?

Уявімо, відбулося заморожування війни. Ми окопалися по теперішній лінії зіткнення. Ніхто не визнає російських загарбань. А за кілька років Кремль починає нову агресію, нам знову кажуть: ви не можете бити американською зброєю по території РФ.

Ця хибна стратегія дає переваги Путіну. І в плані озброєння, і сигналу по НАТО це програшна позиція. Ми в ній були 2008-го ще під час Бухарестського саміту. Це стратегічні прорахунки, які матимуть наслідки для України, Європи і самих США.

У Кремлі це читають як зелене світло від Байдена для подальшої агресії проти України?

– Безумовно. Вони розуміють, що їм треба провести навчання тактичних ядерних сил, навчання на території Білорусі, пропагандисти на телеканалах розкажуть, що треба бомбити Німеччину чи ще когось, і все це блокує волю Вашингтона й Берліна. А це означає менший спектр допомоги нам. Ніхто ж не каже про ракети "Томагавк" для України, а вони допомогли би стримувати агресора.

Дії Кремля на залякування Заходу працюють. Може, не так, як хотілося б росіянам, бо допомога все ж є: з нами підписують безпекові угоди на 10 років, але стратегічно все працює на Москву. Росія фактично має право вето на вступ України до НАТО.

Риторика президента Франції Еммануеля Макрона, який каже, що для Москви треба створити більше стратегічної невизначеності, підважує політику відкритих карт Вашингтона та Берліна?

– У німців є психологічні блоки. Вони й досі вважають, що Друга світова велася проти Росії. По-друге, брак стратегічного мислення. Німеччина після створення ФРН традиційно була у фарватері американської політики. Недавно до цього додалася загальноєвропейська політика вже об'єднаної Німеччини. Канцлер Олаф Шольц пройшов велику еволюцію, але вона ще не привела до того, щоб адекватно відповідати на виклики Кремля.

Франція – ядерна держава. Її ядерна стратегія не залежить від США та НАТО. Тому вони можуть собі дозволити більше, ніж німці. По-друге – особистий фактор Макрона. Він хоче бути лідером нової Європи.

З американцями ще інша ситуація. Вони відповідають за глобальну безпеку, бо, якщо конфлікт буде з НАТО, це означає залученість США і застосування ядерної зброї.

США тримаються обережної лінії. Вона програшна для них і України. Саме американці дали війні змогу перерости в зіткнення на виснаження не на українських умовах. Плюс дозволили війні продовжитися поза каденцією Байдена. Вона ж не закінчиться до листопада 2024 року.

Може, це свідома політика – американці розкривають наперед свої дії чи їх відсутність перед Москвою, щоб Росія та Україна взаємно виснажилися?

– Тут є три чинники. Перший: усе почалося з терактів проти США 11 вересня 2001 року. Після цього Джордж Буш розв'язав війни в Афганістані й Іраку, які точилися роками. Як наслідок Барак Обама прийшов на президентство як пацифіст, який хотів їх завершити. Та, намагаючись вивести з них США, Обама заклав підвалини божевілля, яке досі відбувається в Сирії, Лівії й Україні. Це наслідки його млявої політики, зокрема і щодо Росії, з якою відверто загравав.

Другий чинник – у політиці Вашингтона був певний поворот у бік Азії. США згортали присутність у Європі, щоб сконцентруватися на азійських справах, передовсім на протистоянні з Китаєм.

Третій – легка для РФ анексія Криму й початок війни на Донбасі. Обама фактично нічого не зробив. Можна сказати, що Вашингтон був стриманий ядерною зброєю Кремля, але це не єдина причина. Обама справді вважав, що Україна не є принциповою для інтересів США країною, тоді як Росія – важливий партнер.

А як щодо Дональда Трампа?

– Адміністрація Трампа з приходом до влади почала розгортати американську військову машину, щоб стримувати Москву. Стали постачати Україні Javelin, летальне озброєння. Попри риторику про щиру дружбу з Путіним.

Потім президентом став Байден – і "обамівська історія" почалася знову. Штати вважали, що з Росією можна домовитися, що її можна запаркувати. Мовляв, вирішуємо свої справи, а потім із Москвою розбиратимемося. А та висунула їм ультиматум залишити Східну Європу, а "НАТО треба збирати манатки й вирушати на кордони 1997 року" (заява заступника міністра закордонних справ РФ Сергія Рябкова під час російсько-американських переговорів. – Країна).

Коли у Вашингтоні дізналися про підготовку Москви до великої війни, то спочатку припинили підтримку Києва й намагалися домовитися з Кремлем. Не вийшло. Поспіхом почали надавати нам Javelin та Stinger, бо не вірили, що Україна чинитиме системну відсіч, і вважали, що буде лише партизанська війна.

Потім побачили, що Україна встояла, президент Володимир Зеленський залишився в Києві, є легітимна влада, якій можна надавати допомогу. Та цю допомогу – гармати, танки й усе інше – ми отримували лише після чергового жахіття, яке чинили російські окупанти на нашій землі.

 

Це й досі так. Історія з атакою на Харків це нам іще раз показує.

– В американців немає стратегії проти постійної ескалації з боку Москви. США діють у захисті, це й привело Україну в глухий кут війни на виснаження. 2022-го ми втратили час і не змогли відбити більшість своїх територій. Україну тоді треба було одразу завалити зброєю та боєприпасами, щоб війна закінчилася.

2023-го була наша наступальна операція. Та недарма ж колишній голова об'єднаного комітету начальників штабів США Марк Міллі говорив, що не вірить у здатність України відбити свої території. Бо він бачив номенклатуру і кількість озброєння, яке готові були дати нам політики. Він бачив кількість Himars, бронетехніки і відсутність F16. І йому було все зрозуміло.

Нинішній радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван дотримується тієї ж стратегії, боячись чи то ядерного конфлікту з РФ, чи її розвалу. Хоча її модель управління вичерпалася і розвал – питання часу. Інша річ, чи допомагатимуть китайці й американці утримати її цілісність.

Володимир Зеленський демонструє велику зо­внішньополітичну активність у червні. Перед цим він із Харкова закликав китайського лідера Сі Цзіньпіна та президента США Джо Байдена підтримати своєю присутністю Глобальний саміт миру. Не підтримали.

– Пекіну байдуже до страждань українців, у нього свої інтереси – проєктує цю війну на ситуацію в Індо-Тихоокеанському регіоні. Китайці постійно говорять про повагу до територіальної цілісності всіх держав, але мають на увазі передусім себе і Тайвань, який вважають складовою КНР. У них немає жодного плану, як Україні відновити територіальну цілісність. Заявляють, що вони нібито неупереджені, за мир, готові сісти за стіл переговорів, де буде Росія, що не має бути блокового протистояння. Останнє означає, що їм не подобається НАТО в Європі, бо США можуть створювати "азійське НАТО" в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Притому КНР вигідна слабка Росія, бо це означає дешеві енергоресурси, відкритий російський ринок, обмін чутливими технологіями в бік їх перетікання до Китаю. Крім того, Москва виконує брудну роботу – підважує міжнародну систему. Пекін від цієї системи отримав колосальні переваги, економічно зростав – і це давало йому внутрішню стабільність. Тепер він хоче домінування в Азії, а потім – у світі. Для цього йому потрібно воювати з системою, яку очолюють і підтримують США. Росія для китайців – інструмент і ресурсна база. Вони допомагають їй так, щоб не програла цю війну: продають станки, чипи, товари подвійного призначення. Сподіваюся, до рівня підтримки готовими зразками зброї та боєприпасів не дійде. Якщо ж РФ програє, це означатиме, що в Заходу буде багато ресурсів і можливостей стримувати Китай в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Водночас КНР потрібно продукувати якісь мирні ініціативи. Бо і американці, і європейці критикують Пекін за підтримку РФ. Вторинні санкції теж запроваджують. Усе важче підтримувати торговельні відносини з США та ЄС, відбувається розмежування. Для китайців це критично, бо має економічні проблеми, яких не подолати без західних технологій, експертизи, інвестицій та ринків збуту. Тому вони хочуть, щоб тут припинилися бої, байдуже як.

Володимир Зеленський, Міністерство закордонних справ України й Офіс президента сильно доклалися для проведення Глобального саміту миру, але він все ж видається слабеньким.

– Саміт, схоже, не досягне однієї зі своїх цілей – не залучить країн глобального Півдня. Китай та Бразилія згрупувалися навколо Росії.

Водночас Глобальний саміт миру – позитивна річ, бо там зберуться країни, які раніше не дуже підтримували Україну. Якщо буде фінальне комюніке, якісь заяви, то це додатковий привід, щоб наші партнери щось робили.

Плюс саміт показує, що лише в України є справжня формула миру. Київ не хоче нічого більше, ніж те, що зафіксовано у Статуті ООН та інших міжнародних документах, які визнають Китай, Індія, Бразилія та РФ. Але великого дипломатичного успіху без Китаю, Бразилії, Саудівської Аравії не буде.

Чому саудити, які суттєво контролюють ціни на нафту, відмовилися брати участь у саміті?

– Вплив Китаю. Саудівська Аравія – в ОПЕК+ разом із Росією. Вони намагаються не псувати відносин із Москвою. А КНР – найбільший покупець саудівської нафти. Крім того, саме Пекін був посередником поновлення відносин між Саудівською Аравією та Іраном, а це старі суперники. Тому китайський дипломатичний вплив там є. Цим і можна пояснити їхню поведінку.

Китай і Саудівська Аравія говорять про залучення РФ до переговорів. Керівник Офісу президента Андрій Єрмак торік говорив, що буде другий, фінальний саміт, куди й будуть залучати РФ на етап закінчення війни. Це реально?

– Не знаю, що він мав на увазі. Можливо, це було в контексті того, що нас підштовхують до дипломатії. Імовірно, це була дипломатична позиція, а насправді ми не плануємо з ними розмовляти.

Другий варіант: це справді так. Бо зрозуміло, що колись із росіянами доведеться розмовляти про принципи завершення війни, але з відкритою датою і з кимось не таким непритомним і геноцидним, як Путін. Можливо, Андрій Єрмак мав на увазі це.

Будь-яка дипломатія починається тоді, коли є передумови, коли сторони розуміють, що в їхніх інтересах припинення боїв, якісь компроміси. Нині таких передумов я не бачу. Росія вважає, що може пересидіти, чекає на президентство Трампа, показує, що її економіки не похитнути.

В Україні теж поки що не бачу передумов. Втрачено велику частину енергетики. Якщо так далі триватиме й не встигатимемо відновлювати, то це означає, що цивільна та воєнна економіки будуть або на межі, або втрачені. Це економічна криза й підірвані спроможності ОПК. Тоді будемо вимушені шукати дипломатії з РФ. Сподіваюся, що цього не станеться.

У нас є незадоволення мобілізацією, хоча люди загалом усе ще за продовження війни. Але громадська думка може повернутися проти Володимира Зеленського: не так веде війну, що в нас немає шансів і тому давайте шукати компроміси. Таке теж не можна заперечувати.

×