"Жінки діляться на дві категорії: гарні - яких хочеться мацати, і цікаві - яких хочеться малювати"

 

Я люблю з пташками цілуватися, горобцями.

Сьогодні снився сон, про який не можу вам розказати. Сон-мрія. Еротичний, фантастичний. Мені часто такі сняться, бо про це думаю.

Люблю ходити до станції метро "Льва Толстого" і дивитися на студенток. На стареньких дивлюся часто, бо їх цікаво малювати - фактури багато. Молодих нецікаво - дуже гладке лице.

Жінки діляться на дві категорії: гарні - яких хочеться мацати, бавитися, і цікаві - яких хочеться малювати. Жінку мати - то є велике благо. Але в мене жінка повинна бути така, яка має бути в художника - її не може бути багато. Люблю пеститися, ласкатися з ними, поринути в них. Але все одно - живопис на першому місті. І взагалі, добре, що жінки міняються, а то мені швидко наскучило б жити.

Коли слухаю пісні ОУН-УПА, плакати можу: трагедія між жінкою та чоловіком і така щепетильна зустріч через багато років. Це дуже ціную, бо того не маю. Я позбавлений щастя того.

У мене нема ні помічниці, ні секретарки. Треба вже знайти собі молоденьку, гарненьку. Одній дівчинці малій, студентці, недавно розказував: "Я люблю тебе. Ось ти прийшла, і я зразу тебе полюбив. І хай тебе то не турбує. Мені просто хочеться гарно думати про когось, і ось ти така якраз попалась". Роквелл Кент (американський художник, скульптор і письменник. - "Країна"), друг Радянського Союзу, подорожував по всьому світу. Якось поїхав у Нью-Йорк і запросив секретарку до себе на ферму. Показав угіддя і каже: "Лишайся тут, усе буде твоє. Порядкуй, як хочеш". Дівчина взяла торбу й поїхала назад. Але через тиждень повернулася назавжди. Я цю історію дівчинці-студентці розповів і кажу: "Вирішуй". Вона, мабуть, злякалася, але ще тільки два дні минуло, так що все може бути. Думаю, не телефонуватиму, хай сама обізветься, як щось вирішить. Може й рік думати, я не спішу.

Я подорожував багатьма країнами, але найкращі жінки в Україні. Американки ніякі, француженки майже всі погані, а красуні, якщо є, то вони не француженки. Тобто можливо й громадянки, але не корінні. Найкращі тихоокеанські, латиноамериканки й мулатки. В Австралії цікаві люди, але з файними жінками познайомитися не вдалося - англійську тоді погано знав. З Америки я приїхав, бо не мав там жінок.

Я волію одною рукою малювати, другою за жінку триматися.

У радянські часи не одна дівчина хотіла прийти до мене, але всіх лякали, що тут такий недоступний, страшний чоловік живе. А я так страждав, страшенно хотів дівчат тоді.

Я з другого класу був влюблений. Дівчині Галі постійно приносив насіння з квітів і демонстративно дарував. Тільки Галі. Ми бавилися в неї у стодолі, різні ігри влаштовували, дурачилися. Вона була моя найбільша симпатія, але я точно не знав: чи люблю, чи ревную. Те, що я ревнував, - це точно. Ніхто до неї не міг підійти, бо я очі видряпав би. Вона пішла в педучилище, я - в художнє, і навіть як ми були студентами, то не мали точки дотику. Гри любовної не було ніколи. Жодних стосунків. Навіть не знаю в чому справа. Мабуть, я був такий несміливий. І коли зараз до неї торкаюся, вона кричить - страшно не любить інтимної теми. Вона вдова. Дивлюся на неї й думаю, що я кавалер напроти неї. У неї город, корова, постійно порається і згорає.

Галю не цілував ні разу. Тільки вчительок молодих, коли з війська приїжджав до села. Була там одна, ми з нею обнімалися й цілувалися, але інтиму не було.

У мене жінка повинна бути така, яка й має бути в художника - її не може бути багато

Якось я здурів у інституті й женився. У Львові колега привіз мені її, дивлюся - гарні ніжки. Думав, це все, що треба. Бо я був дуже голодний на жінок. Але хотіти мати жінку і хотіти мати жінок - то є дві різні речі. І коли була вечірка, то я вже знав, що з нею не житиму. Я виглядав, як корова, яку ведуть на убой. Мені 28, вона - на рік молодша, архітектор, творча особистість, але зараз навіть ім"я її не хочу називати. Через три місяці мене вже біля неї не було. "Пилип не туди влип".

Я тоді зрозумів, що сім"я - це зовсім не моє. Мати жінку і бути прив"язаним - то страшне. Я ж вільний метелик.

Закохувався по-справжньому один раз. Це було в Києві, 1973 року. Світлана її звали. Мала фантастично ефектне волосся, у мене десь був її портрет вуглем - тільки один. Ніколи її не малював більше. Вона була трошки дивачка й дуже талановита: писала вірші, займалася скульптурою, філософією і при цьому ніде не вчилася. До мене її друг якось привіз, фотограф. Познайомилися у трамваї. Я подивився на неї й подумав: "Такої гарної в мене ще не було". Вона так своє чорняве волосся цікаво збирала - підгинала, і так гладко - висів тільки комірець.

Ми ходили по садах, гуляли. Постійно разом проводили час, і вона тільки раз сказала: "Я тебе люблю". А я їй ніколи не говорив про кохання. Сказати - це взяти на себе відповідальність. Але тоді насправді відчув, що значить бути закоханим - це так приємно.

Вона носила мені квіти. Встаю о шостій ранку - я тоді бігав ще - й бачу, що квіти вже у дверях лежать. Але мене збило з дороги моє положення. Кар"єра художника домінувала над почуттями. 1975-го закралася думка, що треба звідси (з Радянського Союзу. - "Країна") тікати любим способом, і якщо женюся, мене не випустять. Уже думав побратися з єврейкою чи іноземкою, щоб мене вивезли. Не міг я Світлану тоді взяти, хоч ми й сім років були знайомі. Дуже любили одне одного, але я на кілька місяців швидше перегорів. Чесно їй сказав, що тут жити не буду, під таким тягарем влади. Я взагалі від багато чого відмовився і до сих пір один. Багато людей не розуміють, як раду собі даю.

Я ніколи не бавив дітей. У мене є діти, але вони виросли не біля мене. Діти на відстані. Дочка Богдана - їй за 30. Є вже в мене онук. Вона грає по Європі на скрипці. У неї не моє прізвище - Шульга. І ще є дитина з мого шлюбу - Богданка, каже на мене "татусь". Часто приводить свого хлопчика, йому вже 3 роки. Він просить пензлі, фарби та малює абстракції. Хотів би йому техніку передати, якщо він стане художником.

Боюсь бути немічним.

Вона тільки раз сказала: "Я тебе люблю". А я їй ніколи не говорив про кохання. Сказати - це взяти на себе відповідальність

Дуже хочеться згадувати дитинство. Часто їжджу до старшої сестри в район. У неї двоє дітей: донька й син, у її дочки - шестеро, у сина - п"ятеро. І ще купа правнуків. Не дають їй вмирати - це ж жива енергетика.

У школі дуже часто бився, а сильніших за себе хлопців кусав і царапав.

Усі думають, що я багатий, і постійно мене дурять. Беруть гроші й не віддають. Недавно одна знайома просила чи дев"ять тисяч, чи 29. Але я не зміг, бо ремонт робив у хаті, майже на півмільйона. Порадили друзі дизайнера, а вона взяла й тисяч зо 20 доларів на вітер викинула. Тільки стіни мені зіпсувала, треба тепер переробляти.

Із політиків тільки портрет Ющенка замовляли.

Я люблю малювати цікавих людей. Тимошенко - красива, але нецікава. І я ж не піарщик.

Якось до мене журналіст приходив. Каже, хочу фотографії до статті помістити, і питає: "А є у вас фотографії, де ви з кимось?" Я з кимось? Чи хтось зі мною? Думали, що я десь там труся, але я ж не Поярков. Воно мені не потрібно, бо я дуже дорожу часом і честю.

Я ніколи не дивлюся в камеру. Тільки повз неї.

Мені соромно за те, що бачу в парку Шевченка: дівчата ходять із цигарками і пляшками. Я такої України й знати не хочу.

Ми - сама лінива нація у світі. Американський фермер обробляє три наші колгоспи. У сезон по дві години спить.

Дратує власть. Ніде нема ніякого толку. Є тільки назва держави, а самої держави немає.

Якщо піду на вибори, за Тягнибока проголосую - єдина людина, яка достойна влади. Але взагалі нам потрібен Піночет.

Дуже люблю поезію. Але поезія як така мене не надихає. Мене взагалі нічого не надихає, тільки жінки трохи.

Павуляк - геніальний поет. Такого в Україні не було після Шевченка. У Тернополі живе. Лінивий, багато п"є й зовсім не пише.

1989-го приїхав у Нью-Йорк, і мені сказали: якщо залишишся тут, через три-чотири роки будеш найкращим художником на континенті. Можна було залишатися й тішитися. Але судилося.

Коли в гороскопі прочитав тих звірів, у всіх знайшов себе.

Люблю голодати. Я мав книжку "Муки радості" - про Мікеланджело. Мені хватило на сім днів, замість їжі. І я зрозумів: чим більше працюєш, менше їси, менше спиш, - тим довше живеш.

До одягу дуже звикаю. Ношу, доки не порветься. Після того, як жив довго в Америці, звик до джинсів.

Хочу мати дочку - назвав би її Наталею. У мене мама Наталя була

Два роки не літав після 11 вересня. Був дуже сильний страх.

У Каневі є хата із садом. Але, на жаль, там поля не має, а я дуже люблю поле. Думаю, може, на зиму туди поїду.

Коли займався йогою, якось так розслабився, що полетів. Але більше так не виходило.

У мене ось стоять великі полотна, але мені їх нема де малювати - місця бракує в квартирі. Тішу себе тим, що Ван Ейк, наприклад, малював маленькі картини, які коштували мільйони. От і собі думаю: може, теж малювати залежно від обстановки - малі, але дорогі? Буде кишеньковий варіант. Бо в мене вже нема сил їх тягати.

Взагалі, я вже не хочу малювати. Хочу тільки дивитися.

Після смерті немає ні раю, ані пекла. Нічого немає. Але вірю, що душа є. Вірю, що коли людина помирає, їй стає легше - буде насолода.

Я - суцільна загадка для самого себе.

А ще мрію мати дитину від молодої жінки. Хочу дочку - назвав би її Наталею. У мене мама Наталя була.

Народний художник України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка

Позаторік посів 72 місце у британському рейтингу "100 геніїв сучасності". Це, як він каже, добило членів української Спілки художників, до якої його не хотіли брати

Іван Марчук намалював і створив майже тисячу картин і скульптур. Його роботи коштують від $2,5 тис.

Неодружений. Каже, що й сам не знає, скільки має дітей

Народився в селі Москалівка Лановецького району на Тернопільщині

×