Останнім часом ви досить радикально висловлюєтеся щодо нашого північно-східного сусіда.
- У мене завжди було радикальне ставлення до Росії як до політичного сусіда. А взагалі, я - русист, у мене сотні робіт, присвячених російській літературі. Десь із ХVIII століття з"являється високого класу російська культурна модель, яка проіснувала до кінця минулого. Тепер її немає. Залишилася тільки кремлівська банда. Зараз маємо східного сусіда як дуже кризову й небезпечну величину.
Чому кризову? Вони ж сильні. Принаймні сильніші за нас.
- Наприкінці ХVIII століття Державін писав: "На что тебе союз? - О Росс! Шагни - и вся твоя вселенна". Це справді світова потуга, але це не заважає їй бути кризовою величиною. Росія зараз на перехресті, її стрясають дуже важкі внутрішні процеси. Керівництво намагається йти шляхом відвертого і, на мій погляд, незграбного тоталітаризму. І це може скінчитися величезним скандалом. Нова російська революція може бути кінцем світу. Ця держава була й залишається нуклеарною силою. Ніхто ж не знає, у чиї руки попадуть ці боєголовки й водневі утворення.
У нас є шанс у протистоянні з північним сусідом?
- Зараз немає. А особливо в останній політичний сезон. Партія регіонів - уже не партія, а політичний монолог. Очевидно, наша країна буде інкорпорована до складу Росії. Має місце планетарний Мюнхен. Як колись 1938-го Захід здав Чехословаччину Третьому рейху, бо не хотів конфліктувати з ним, так тепер Київ - Москві.
Україна може впливати якимось чином на Росію?
- Ми дуже вплинули на неї конфесійно-інтелектуально в ХVIII столітті. Тоді треба було якимось чином облаштувати лояльну до Москви, а потім до Петербурга, російську православну церкву. Кадрів не було. А тут - вихованці Києво-Могилянки. Знають по шість мов, службу, розтеклися по всій Росії й облаштували цю саму лояльність.
Стосовно української еліти, то вона, починаючи з Богдана Хмельницького, намагалася, доки не закінчився Гетьманат, пристосовуватися, включаючи й Гоголя.
Авторитаризм може бути знаряддям для наведення ладу в країні?
- Після 1918 року зруйнувалося декілька імперій, і в Середній Європі виникли кільканадцять держав, які почали із дуже красивої ліберально-демократичної риторики. Але після перевороту Пілсудського в 1926-му та краху албанської демократії розпочалася стрімка інволюція всіх цих країн у напрямі різного роду фашизоїдних структур. Можливо, за винятком тільки Чехословаччини й Фінляндії. Але все одно ультраліберальна Фінляндія якось опинилася серед союзників Третього рейха. А стосовно Чехословаччини треба було розпитати словаків кінця 1930-х років, як до них ставилася празька бюрократія.
Усі ці нові держави настільки себе ослабили цими "ізмами", що коли із Заходу прийшов Гітлер, а зі Сходу - Сталін, вони нічого вже не могли зробити. Це красивий міф, що авторитаризм є сильною та тривкою структурою. Насправді, вона слабка. Особливо тоді, коли поряд потужніші авторитарні режими. Коли 1991 року розпався Радянський Союз, я передусім боявся, що некомуністичні утворення підуть цим шляхом. На жаль, найгірші сподівання справдилися. А розпочавши чеченську війну, стрімко в тому ж напрямі пішла й Росія. Що таке російський авторитаризм? Це півтисячолітній досвід деспотизму в дуже різних формах.
Колись Наполеон І викликав до себе журналістів і спитав: "Чому французькі газети атакують старий режим?" Йому відповіли: "Сір, але інакше бути не може. Ви ж самі начебто руйнували його". Він грюкнув кулаком по столу: "Панове газетярі, зрозумійте, що я солідарний з усіма різновидами французької влади - від Хлодвіґа до якобінського комітету громадського порятунку". Так Путін та його асистент на президентському престолі солідарні із сумою всіх російських "ізмів".
За своєю геополітичною інерцією цей імперський витвір не може існувати без анексій сусідніх територій. У серпні 2008-го Москва анексувала дві дуже важливі картвельські території. Шеварднадзе точно сказав, що з боку Грузії це було помилкою, з боку Росії - злочином. Ну, а тепер взялася за весь інший пострадянський простір. Ця небезпека поки що минає лише Прибалтику.
Україна, Білорусь, Молдова та країни Закавказзя перебувають під загрозою кремлівської анексії. Спочатку я думав, що нашу державу як доволі велике утворення мине така доля. Але внаслідок відомих політичних колізій весни цього року маємо керівництво, яке хутко йде в напрямі авторитаризму. Зупинити це дуже важко. Демократична Україна вже програла.
Проте є ще одна небезпека. Естонський чи албанський авторитаризми обов"язково опиралися на свою патріотичну модель. А в нас авторитаризм, який відверто орієнтується на російський націоналізм у провінційному бездарному виконанні. Який-небудь Табачник мені нагадує реакціонера радянських часів, літературознавця Олександра Димшица. Про нього Еренбург одній німецькій колезі, яка хотіла з ним зустрітися, говорив прямо: "Ты что не видела фашиста?". Димшица називали "руководителем еврейской секции союза русского народа". Табачник саме звідти. Недалеко від нього пішов і наш президент.
Україна зараз у мішку російського імперіалізму. Але там назрівають глибоко кризові сюжети. Це може скінчитися євразійським інцидентом від Владивостока до Петербурга. На Далекому Сході вже кілька десятків пасіонаріїв узяли зброю й пішли до лісу воювати з місцевою міліцією. Може бути якийсь новий варіант трагічного російського бунта на зразок новочеркаського 1962-го. Це все закінчиться погано для всіх нас.
Хотілося би, щоб поставлене історією нинішнє начальство це зрозуміло. Не розуміє! А пояснювати нема кому. Найрозумніший із них - добродій Табачник. Потім іде пані Герман. Усе. Їм здається, що вони рятують російську культуру в Києві. Але від кого?
Це ще можна зупинити?
- Я не бачу таких сил.
Зараз дискутують навколо тези Юрія Андруховича про те, що, можливо, варто було би Крим і Донбас віддати Росії.
- Такий поділ України може бути дуже болісним. Там живуть донецькі українці. Вони в грудні 1991 -го проголосували за незалежність. На їхню думку, вони нічого не отримали від цього. Тільки одне - червоний директорат у купі з бандитами перетворився там на клас капіталістів, які тепер експлуатують цих самих донеччан.
Одного разу несподіваний геополітичний експеримент у вигляді такого поділу скінчився більш-менш благополучно - це відхід Словаччини від Чехії. Різне можна було говорити про тогочасного президента Гавела, який здуру сказав про балканські події - "гуманітарні бомбардування". Але їхній поділ був глибоко позитивним. У нас же невідомо, де можна ділити Україну.
Компанія, яка зараз заволоділа країною, думає, що може допомогти кремлівській шпані приєднати Україну до Росії. Це фізично не вийде. Одразу тут з"являться феодали із власними інтересами - не українськими й не російськими, а якимись місцевими. Ми можемо перетворитися на Балкани 1980-90-х.
У добрі наміри із боку Кремля я не вірю, особливо після ідіотизму довкола 1932-1933-х років. Україна, мовляв, не повинна називати голод геноцидом, бо в Росії теж помирали з голоду. Це аргумент позичений із вжитку якоїсь божевільні - і не політичної, а психіатричної. Якщо в Росії також помирали, то оголосіть ту епоху геноцидом російського народу! Це буде справедливо.
У нас є хоча б щось, чого ми маємо триматися, щоб не дійти до трагічної ситуації?
- Нічого, окрім минулого, від якого ми повинні відійти, а ми навпаки до нього повертаємося. Ми мали перегорнути своє минуле, як у Центральній Європі. А тут стоїть одоробло на півдні - пам"ятник Сталіну. Ідемо до епохи УПА. Це справді була єдина серйозна сила, яка воювала з міністерством державної безпеки, міністерством внутрішніх справ і навіть встигала повоювати із міністерством охорони громадського порядку. Проти деспотизму вели війну тільки упівці, шанувати б їх! Але ж ні.
Має місце планетарний Мюнхен. Як колись 1938-го Захід здав Чехословаччину Третьому Рейху, бо не хотів конфліктувати з ним, так тепер Україну - Росії
Інститут національної пам"яті зараз очолив комуніст (Валерій Солдатенко, у 1984-1988 роках завідував кафедрою історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи. - "Країна"). Ця установа виникла спочатку в Польщі, для того щоб обраховувати всі втрати часів комунізму. За цією самою моделлю і в нас заснували інститут. А тепер мені згадується молодий дотепний письменник-гуморист середини минулого столітті в Києві, який писав оповідання в один рядок на зразок: "Едут, едут! - радостно закричал кладбищенский сторож".
Із пролетаріатом усе зрозуміло. Українське селянство? Так воно пройшло не одну Кампучію - сотні! І це назавжди визначило сутність цього стану.
Схоже на 1919 рік, тільки в більших параметрах і ще трагічніше. Спочатку видавалося, що Українська народна республіка всерйоз і надовго. А потім Олександр Олесь сказав: "Стоїть УНР, як корова дурна". От стоїть нинішня Україна відповідним чином.
У Росії можливе українське, скажімо, інтелектуальне лобі?
- На превеликий жаль, поки що його нема. Це особливий стиль російського існування в останні півстоліття. Там є люди, які принаймні можуть промовчати. От моя колишня аспірантка Юля Латиніна (ведуча на радіо "Эхо Москвы". - "Країна"). Років сім тому вона сказала щось на зразок: "Вот, на Украине убили журналиста. Ну, что вы хотите от этих самостийников? Им человека убить, что водицы испить". Я їй подзвонив і кажу: "Не чіпайте Україну, бо ви про неї нічого не знаєте". Тепер вона стала українофілкою. Вона настільки лає російське начальство, і треба було би щось сказати про Україну. Але мовчить, як партизан.
Єдина особа, яка була дуже далека від політики й разом із тим дуже точно висловилася про майбутнє України, - це мати мого навчителя Сергія Аверинцева. Професорська дружина, зацькована важкою сімейною ситуацією 1954 року, ставить супчик на стіл старенькому чоловікові. А в цей час радіо розповідає, що Крим став українським. І ця дама з супом каже: "Ну теперь, когда Украина отложится, будут проблемы". Оце найсимпатичніше, що я чув по відношенню до України.
Треба було створити хоча б фантомний український університет у Москві, обмінюватися делегаціями. Яка лобістика може бути при послі Єльченкові? Якось його батько, який працював в ЦК КПУ, нахилився до вуха мого не дуже тверезого приятеля й сказав: "Ну, Сталин - это ж была фигура!" Зрозуміло, як вихований наш нинішній посол.
1996 року я був у Букерівському журі в Москві. Присудили російському письменнику-перекладачеві Андрію Сергеєву премію зо 20 тисяч доларів. Він обнімає мене й каже: "Вадик, дорогой, спасибо тебе. Вот мы возвращаемся к прошлому. Ведь в XVIII веке во Львове говорили только по-русски!" Це першокласний перекладач англомовних поетів. Отаке в нього ставлення. Звідки все це? Солженіцин 1990-го в статті "Как нам обустроить Россию" написав: "Во Львове говорили же на русском". Не на русском, а на руському! Це справді був діалект української мови. Але пішла брехня по світу.
Останнім часом часто зустрічаю російськомовну молодь, яка висловлюється стосовно Росії з вашими інтонаціями.
- Я не покладаю на них особливої надії. Вони - індивідуалісти. Непогано облаштовані. Але думають, що так буде завжди. Це трохи схоже на ситуацію польської інтелігенції 1920-30-х років. Їм видавалося: хай там божеволіють, конають у світі, а нам своє робить - будемо їздити на море. Гралися вони в цю незалежну Польщу, доки на них не впали 1939-го німецькі бомби.
2 
1
Коментарі
10