Олег КАШИН, 30 років, російський журналіст
Олег КАШИН. народився 17 червня 1980 року в Калінінграді. Закінчив тамтешній морський ліцей, Балтійську державну академію рибопромислового флоту. За фахом - інженер-водій корабля. Ходив на вітрильному судні "Крузенштерн". У 2001-2003 роках - спеціальний кореспондент газети "Комсомольская правда" в Калінінграді. З 2003-го живе в Москві. Працює у виданнях "Известия", "Эксперт", "Русский журнал", "Твой день". Останні кілька років - у щоденній газеті "Коммерсант". Публікував матеріали про конфлікт навколо Хімкинського лісу. Висвітлював діяльність прокремлівського молодіжного руху "Наши", які оголосили його "ворогом Росії". На Кашина неодноразово нападали. 6 листопада двоє невідомих побили журналіста біля його будинку. Поламали ноги, щелепу. Отримав струс мозку, травматичний відрив фаланг пальців.
Автор книжок "Всюду жизнь", "Действовавшие лица", "Земфир". Невдовзі вийде ще одна - "Россия вперде". Одружений.
На роботу мене женуть або марнославство, або цікавість. Тепер покладаюся лише на друге - із першим після відомого випадку все в порядку на роки вперед.
Відеозапис нападу на мене багатьом видався занадто шокуючим. Мені, коли дивився його - теж. Але якщо б вирішував: оприлюднювати запис чи ні, звичайно, оприлюднив би. Багато років тому, після чергового теракту, намагався брати інтерв'ю в рідних і близьких загиблих - люди відмовлялися. Тоді я написав у себе в блозі: "Якщо загину, будь ласка, нехай мої рідні та близькі спілкуються з пресою". Я не загинув, але рідні й близькі виконали це прохання.
Колеги болісно відреагували на те, що трапилося зі мною, бо я не писав на небезпечні для життя теми. Ми не помітили, як простір безпечних тем звузився настільки, що без ризику отримати по голові стало можливо писати лише про погоду.
Боягузтво -це змінювати свої звички під впливом зовнішніх факторів.
Напередодні свого 30-річчя думав: "Чорт, а може, я справді все роблю не так? Може, треба було спокійно жити в Калінінграді, ходити в море, одружитися, пити з друзями пиво?" Але потім з'являлася якась цікава справа в газеті й екзистенційна криза закінчувалася до наступного разу.
Якщо колись підійде моя дитина і скаже: "Тату, я хочу стати журналістом, як ти", відмовляти не буду. Але відсотків на 90 упевнений, що не підійде. Я не вірю в дітей, які мріяли б займатися тим самим, що й батьки.
Мій батько - моряк. Досі не може пробачити, що я не став моряком.
Від розповідей Людмили Путіної волосся на голові ворушиться - із надто страшною людиною прожила вона стільки років
Якось укотре сперечалися з колегами про страх та інші речі, пов'язані з нашим морським життям. Тоді капітан "Крузенштерна" Геннадій Коломенський сказав: "Усе життя намагався уникати людей, які кажуть, що нічого не бояться. Це - погані люди". Відтоді я теж так вважаю.
Співати під балконом, читати вірші, страждати - це про мене. Я люблю це і вмію. Іноді навіть соромно перед собою, що найкомфортніший для мене стан - закоханість, що тільки-но починається.
Добре пам'ятаю осінь 2003-го: я закоханий, чекаю, що мені ось-ось мають відповісти взаємністю і почнеться довге щасливе життя. Я дуже боявся, що цьому може перешкодити якась випадковість - і намагався не ходити темними дворами, не стояти в метро скраю платформи.
Перевірити пошту, переглянути Twitter, прочитати френдстрічку і - знову перевірити пошту. Якщо себе не зупинити, цим можна займатися безкінечно. Безглуздіше не буває.
Брати інтерв'ю в Путіна не хочу. Якщо він захоче щось сказати, зробить це сам. Але із задоволенням поспілкувався б із Людмилою Путіною. По-перше, ми з нею земляки, обидвоє з Калінінграда. По-друге - вона така загадкова, що видається трагічною постаттю. В інтернеті доступна книжка Олега Блоцького. Він - єдиний журналіст, який зміг із нею відверто поспілкуватися. Від її розповідей волосся на голові ворушиться - із надто страшною людиною прожила вона стільки років. Ось про це й поговорив би.
Десять років тому можна було погодитися, що росіяни тужать за сильною рукою. Зараз - не думаю. Перевага Путінських років у тому, що позбавили нас багатьох ілюзій, зокрема й щодо сильної руки. Мені здається, росіяни тепер мріють, щоб держава жодним чином не перетиналася з ними. Можливо, я проектую свої бажання на весь народ.
Кремль зробив усе, щоб у принципі не було людей, спроможних очолити повноцінну опозицію. Єдине ім'я, яке спадає на думку - Олексій Навальний, знаменитий юрист, що викриває махінації у великих компаніях. Але навряд чи йому дозволять зробити хоча б крок у бік реальної боротьби за владу.
Едуард Лимонов - єдина велика людина в російській політиці. Шансів стати президентом у нього нуль цілих нуль десятих. І це теж мені в ньому подобається. Сучасна російська політика максимально далека від того, що має стосуватися великої людини.
Події на Манежній площі 11 грудня - огидні. Важко позбутися відчуття, що вони зрежисовані Кремлем. Нікого не маю на увазі, але видається показовим, що вранці того ж дня помічник президента Росії Владислав Сурков закликав підконтрольні йому молодіжні рухи "нарощувати м'язи".
Цензура в Росії найчастіше має форму самоцензури. Не можна говорити, що держава не заважає працювати ЗМІ. ЗМІ знають, що на них чекає, якщо вони розсердять її. Тому намагаються не злити.
Хочу жити і працювати в Росії так довго, як це буде можливо.
За винятком Савіка Шустера, який і в Росії був гостем, російські журналісти, які працюють в еміграції, мають вкрай жалюгідний вигляд. Навіть така рідна нам Україна - чужа країна. Я не зміг би там працювати. Якщо раптом буду змушений виїхати з Росії, сподіваюся, зміню сферу діяльності.
Мабуть, я нетиповий чоловік - одяг намагаюся купувати щосезону новий. Улюблена річ - зимова куртка на гусячому пуху. Встиг одягти її три чи чотири рази.
Довести до стану "комок у горлі" багато що може - і фільм, і пісня, і слово, і погляд. Я, напевно, сентиментальніший, ніж варто було б. Може, час навчитися випльовувати цей комок, а не ковтати його.
3 
1
Коментарі
1