"Маємо замість людей шматки м"яса. Ці шматки м"яса знімають кіно, пишуть книги, керують державою"

Із вулиці приходять одиниці талановитих акторів. Тож учитися акторської майстерності треба обов"язково. З нічого чогось не вийде.

Мій батько - людина надзвичайна. Він володів німецькою, англійською і, звісно, польською мовами, але російською говорити не вмів. Служив у польській армії, потім потрапив у німецький полон. Був у концтаборі Дахау, звідки його визволили радянські війська.

Наша сім"я весь час жила у страхові. Кагебістські нишпорки були скрізь. Тато працював у торгівлі й, певно, мусив мати якісь "ліві" справи. Ця тривога відчувався повсюдно - ми боялися купити телевізор, боялися купити холодильник.

Мій батько володів німецькою, англійською, польською мовами, але російською говорити не вмів

Я не міг показати режисерові, що мені тяжко виходити з образу, що він іще живе й кипить у мені. Адже раніше, коли водночас ішли зйомки трьох-чотирьох фільмів, часто перелітав із країни в країну, з одного знімального майданчика на інший, де повинен був відтворювати щоразу новий образ. Та я вдавав, що з легкістю надягаю іншу маску.

Я залишився сам. Мені нудно жити, адже всі мої друзі вже давно на тому світі. Миколайчук, Параджанов, Брондуков, Степанков. Тому я не живу, а існую. Чи боюся смерті? Напевно, ні. Та про смерть треба думати. Особливо можновладцям, які вважають, ніби зможуть загарбати на той світ усі ті коштовності, будинки та гроші від сумнівних оборудок, яким було присвячене їхнє життя.

Зіграти любов неможливо без взаємної іскри, закоханості. Але кохати дано не кожному.

Між театром і кіно я обираю останнє. Поширена думка, ніби театр - справжнє мистецтво, а в кіно можна відзняти 25 дублів і потім змонтувати шедевр. Я із цим не згоден. Так, театр - це труд. Але  там акторові можна сховатися, скажімо, за репліку. А от у кіно не сховаєшся, не обдуриш глядача. Є крупний план, який треба тримати. І по твоїх очах одразу стане зрозуміло, брешеш ти чи ні.

У дружини очі різних кольорів. Одне - темно-карого, друге - світло-голубого. Моя Мирослава - красуня із красунь, це відзначив колись іще Іван Миколайчук: "Слухай, малий, звідки ти її взяв?!"

Я впевнений, шлюб має бути раз і назавжди. Я - однолюб. Мій друг нещодавно офіційно одружився вшосте. Запитую в нього: "Навіщо ти це зробив? Який у цьому сенс?". А він відповідає, що не може ділити ліжко із жінкою й не бути з нею одруженим.

Ведмедиця Маня на зйомках фільму "Легенда про княгиню Ольгу" запросто могла зняти з мене скальп. За сценарієм я мав її побороти. Але насправді це мав зробити дресирувальник, який приїхав із Манею. Перед початком зйомок він умовив дати йому 100 грамів. Я тримав про всяк випадок кілька пляшок горілки в авто. Він узяв із рук ту ледь не киплячу оковиту - стояла несамовита спека - і одним духом вицмулив майже всю пляшку. Мабуть, тому він і не зміг побороти ведмедицю. Тоді я зголосився самостійно виконати трюк. Хотів довести самому собі, що зможу. Ведмедицю підняли, поставили на задні лапи. Вона махнула правою лапою, але я ухилився від удару. Звір відчув, що я його не боюся. У руці тримав цукор і хліб. Мордою клишонога вперлася в цукор, я її обхопив і сказав на вухо: "Маню, падай". Хижак благополучно завалився. Тож сцену відіграв добре. Лише за кілька днів я усвідомив, що зробив. Тоді прийшов страх. Жінка, як дізналася, дуже сварила. А режисер навіть не подякував.  

Ми боялися купити телевізор, боялися купити холодильник

Наша країна повинна бути в НАТО. Але завжди треба враховувати власну гідність. Треба розуміти, коли тебе запрошують у гості і чекають, а коли ти потрібен як собаці п"ята нога.

Для кожного з нас Господь чи вища сила - як хочете - написав сценарій. І ми живемо за ним, не відаючи цього. На відміну від кіно, ми не знаємо фіналу, але він настане. Зверху люди, мабуть, здаються маленькими і смішними.

Щастя полягає не лише в тому, що ти кохаєш і тебе кохають, а навіть коли тільки ти сам любиш. Коли ти любиш, по-інакшому ходиш, дихаєш, інакше падає дощ, смакує кава, проблеми грошей відходять на інший план, бо ти літаєш.

Моє улюблене місце на Землі - це Карпати. Хоча я родом із рівнинної частини Львівської області.

Коли ти любиш, по-інакшому ходиш, дихаєш, інакше падає дощ, смакує кава

Не хочу хвалитися, але я читаю людей. Людина ще слова не сказала, а я вже її прочитав. Потім минає якийсь час, і я переконуюся, що у своїх судженнях був правий. Уміння читати людей - один із необхідних елементів акторської професії.

У мене стріляли. Їхав тоді в "Ниві" з виборчого округу, коли балотувався в депутати Верховної Ради. Написав заяву, та що з того?

Про мене недавно розповідали: "Якби не Гаврилюк, то Миколайчук іще жив би." Я тоді був у Львові. Й один знайомий каже: "Щойно приїхав із Чернівців. Там таке говорять про тебе". Думаю: "Ну, чому я зараз у Львові, а не в Чернівцях?!" Одразу виникло бажання виїхати й ту людину вбити. Ти можеш сидіти вдома, читати книжки або любити жінок, а про тебе таке розкажуть! Ми живемо в час, коли з лайна за 5 секунд зліплять Христа й за стільки ж знову зроблять із нього лайно.

Іван Гаврилюк, 61 рік. Народний артист України. Народився в селі Йосипівка Буського району на Львівщині. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Серед його головних наставників і друзів були режисер Сергій Параджанов, кіноактори Іван Миколайчук, Кость Степанков, Борислав Брондуков. Іван Гаврилюк зіграв головні ролі в 70 фільмах. Найпопулярніші стрічки за його участю: "Анничка", "Захар Беркут", "Ати-бати, йшли солдати", "Вавилон ХХ", "Кармелюк", "Спокута чужих гріхів", "Залізна сотня".

2002-2006 - народний депутат України, фракція "Наша Україна".

Володіє польською, німецькою, чеською, сербською мовами.

Одружений. Дружина Мирослава викладає в Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Син Сергій - кінорежисер

×