Якщо руки добре ростуть, то й діло виходить добре.
Аніматори сидять на своїй бідній, нещасній дупі, місяцями малюють уночі й хочуть отримати хоч якусь віддачу. Грошима, як правило, не виходить. Єдиний вихід - отримувати задоволення від того, що робиш.
Зараз, якщо створив щось справді цінне й гарне, воно обов'язково розійдеться. Завдяки інтернету.
Інтернет для мене - місце постійного проживання. Він легко підлаштовується під твої потреби, уявлення та збочення.
Здібностей у людей набагато менше, ніж можливостей, які їм надає сучасна технологічна база.
Коли свого часу ми з Масянею вийшли на НТВ, там сказали, що ніякої харизми в мене немає. Тож нєфіг висовуватися в телевізор. Я теж так вважав, але Парфьонов сказав: "Ні, треба! Я хочу!" Ну, гаразд, хочеш так хочеш.
Телебачення - це не моє. А з іншого боку, я ніколи не відчував проблеми вийти до зали, де сидить мільйон людей. Завжди було насрати на те, як мене сприймуть, як оцінять. Тому все виходило легко.
Масяня не те щоб померла, просто вже не вписується в сьогодень. Останню серію зробив під Новий рік. Народ подивився, порадів, але не більше. Не з'явилося бажання дізнатися, що буде далі. Я засмутився. Однак ніколи не "насилую" ситуацію - що природно, те й нормально.
Навіть ті, кому більше подобаються мої інші мульти, представляючи мене друзям, кажуть і казатимуть: "Це чувак, який Масяню намалював".
Треба братися за ту роботу, від якої не нудить.
Було багато спроб перекласти мої мультфільми на інші мови, але це нереально. Можна, звичайно, знайти такого ж приколіста в іншій країні. Із таким самим приблизно моральним, історичним і сленговим багажем. Абсолютно маячним, в якому намішані і дитячий сленг, і хіповський, і пітерський. Але я переконаний, що вийде лажа.
Іноземцеві не перекладеш слово "бухати", а в моїх мультах воно - через одне, пардон.
Багато років тому продавав свої картини. Хорошим людям. І за нормальну ціну. А переживав. Гроші що - місяць-другий, і пшик. Залишаєшся без грошей і без картин. Хоча художник має позбуватися картин - так було і буде завжди. Але в цьому є щось дуже-дуже сумне. Кажуть, убивці мучаться ночами, бо до них їхні жертви з'являються. Не знаю, як тут провести паралель, але до мене іноді являються мої картини - продані, подаровані й викинуті. Їх тисячі, і вони чогось хочуть від мене. Знати б чого...
Останнім часом мені не цікаві сни. У нормальному стані можу придумати інтересніше.
Організовувати свій час не варто. Тільки з нехлюйства може щось хороше вийти.
До 10 років не бачив і не чув людини, яка б погано або взагалі не говорила російською.
Народився в Петербурзі, прожив там велику частину свого життя та знаю його, як власні п'ять пальців. Тому люблю Петербург. Це моя Батьківщина. Тут я як риба у воді. Але ніколи не розумів, чому неодмінно повинен любити ще купу інших міст, об'єднаних у поняття "твоя країна". Мурманськ, Москва чи Владивосток, можливо, і прекрасні міста, але мене з ними об'єднує тільки спільна мова й те, що під одним царем ходимо.
Є така романтична інфантильна байка під назвою "кохання з першого погляду". Так от ніфіга такого немає! Є любов з першого дотику. 2002 року приїхав на якийсь рекламний фестиваль в Ізраїль. Ізраїль спочатку не сподобався, загальне враження підсумовувалося так: "Бардак якийсь". У біганині спочатку Полінку, майбутню дружину, не помітив. Вона в конторі-організаторі працювала. Ну, познайомилися, поговорили ні про що. Потім фінальна п'янка. Знову великий натовп, якісь люди весь час підходять, камери, фото, випивон, тріскотня. Багато хто з Куваєвим фотографується - тоді це був тренд. Ну, і з Полінкою, звичайно, теж фотографуюся. І ось у момент, коли ми сіли поруч перед "мильницею", я все і зрозумів. Відчув, що ось це людське тепло - це моє власне тепло. Не повірив сам собі, звичайно, вирішив, що з'їв щось не те. Але через кілька років усе таки трапилося.
Під час служби в армії зрозумів три речі: вершкове масло - найсмачніша їжа на світі; жінки гарні тільки на картинках; убити людину - легко
Уже три роки в Ізраїлі. Оскільки чоловік із дружиною живуть разом, то після деяких роздумів переїхав до Поліни, а не вона до мене. Основна причина в тому, що я можу працювати в будь-якій точці планети.
Після 20 років життя в Ізраїлі людина йде з колегами по роботі в караоке-бар. І ось починають співати свої дитячі пісні, а цей чувак сидить у куточку й мовчить. Він не знає їх дитячих пісень, бо виріс не тут.
Я був при народженні своєї другої дитини. Пологи - це спільна справа, й народжувати треба разом. Отримав офігітєльне враження на все життя.
Якщо ви ще хочете і вже здатні, то пора.
Мама з дитинства вчила - думай власною головою. І навіть коли тисяча людей говорить, що це - чорне, якщо ти бачиш його білим, то треба вважати білим. Цей метод мене ніколи не підводив.
Коли зовсім малий був, до нас у дім печиво потрапляло виключно в пакетах з коричневого паперу. А в бабусі збереглися дві коробки від старого німецького печива. Старі й іржаві, з готичним шрифтом. У них зберігали цвяхи, шурупи та інший дріб'язок. Зверху були намальовані хлопці, дівчата з бантиками, стрічками, усі якісь ангелоподібні, наче світяться, навіть крізь іржу. Оскільки ніякого іншого мистецтва, окрім задрипаних журналів "Робітниця", у домі не було, то картинки на банках з-під печива відклалися як перший малюнок, який приніс естетичне задоволення. Досі ставлюся до печива в бляшаній банці, як до чогось святого.
Завжди людям викаю, мені весь час кажуть, що це перебір. І це справді перебір - на собі відчуваю.
Під час служби в армії зрозумів три речі: вершкове масло - найсмачніша й найцінніша їжа на світі, хоча їсти можна майже все, що рухається; жінки гарні тільки на картинках; убити людину - легко.
Усі речі, що є в будинку, треба викинути. Бо людина до них примагнічується. І чим далі, тим важче відірвати їх від себе.
1 
1
Коментарі