Ексклюзиви
Четвер, 27 січня 2011 16:11

"Історія не є минуле. Вона тут". Інтерв'ю з Григорієм Грабовичем

Зміна поколінь не гарантує, що Україна стане іншою, позбудеться совковості, вважає професор Гарвардського університету Григорій Грабович

Григорій ГРАБОВИЧ, 68 років. Народився у Кракові в сім'ї мігрантів із Львівщини. Невдовзі родина переїхала до Німеччини, а звідти - до США.

У 1965 - 1975 роках навчався в Єльському та Гарвардському університетах, в останньому захистив докторську дисертацію на тему "Історія та міф козацької України у польському та російському романтизмі". 1983 року там само отримав звання професора української літератури.

У 1983 - 1988 роках очолював факультет слов'янських мов і літератур Гарвардського університету, а з 1989 по 1996 роки -  Український науковий інститут при університеті.

1997 року заснував і очолив  київський часопис есеїстики та рецензій "Критика", дописувачами якого крім українських авторів були Славой Жижек, Умберто Еко, Наум Хомський. Відтоді ж діє одноіменне видавництво, серед головних проектів якого - видання 30-томника творів Пантелеймона Куліша та хроніки колективізації та Голодомору в Україні.

1982 року написав присвячену Тарасу Шевченку книжку "Поет як міфотворець", яка після видання в Україні викликала обурливу реакцію. Багато українських науковців сприйняли дослідження як зневагу до національного символу.

До сучасного стану української освіти й науки ставиться негативно. Вважає, що українську літературу зі шкільних програм краще взагалі виключити, бо зараз вона подається як сурогат патріотизму, і через це викликає тільки опір.

Чи не здається вам, що в українському інтелектуальному колі помітний певний застій в ідеях, в осмисленні того, що відбувається в країні?

- Є певна завужена критична маса українських інтелектуалів. Це поле не наповнюється людьми так, як хотілося б, як воно є в більш розвинутих або багатших суспільствах.

Від кінця 1990-х це поле розширилося?

- Напевно, так. Тобто зросла кількість людей. А от чи маємо зараз більше якісних часописів, телепередач? Не певен. Може, їх навіть поменшало.

Як визначаєте якість інтелектуальних текстів?

- Якість тексту зрозуміла якщо не з першого речення, то з першого абзацу точно.

У різних країнах є 20 - 30 рейтингів університетів. Їхні алгоритми більш-менш об'єктивні. Йдеться про те, наприклад, скільки нобелівських лауреатів викладають у даному закладі, як їх цитують у їхніх дисциплінах. Те саме можна сказати і про авторів "Критики", про те, як часто посилаються на наше видання - і не тільки тут, а й за кордоном. Цей індекс цитування дуже непогано виглядає. А на тлі українського так званого інтелектуального простору - взагалі вирізняється.

Але найгірше - те, що громадськість немовби й не помічала нас. "Критика" існує вже 13 років, а в Києві є інтелігенти - і не тільки російськомовні, а й україномовні - які ніколи про неї не чули. Може, ми щось не так робимо? Або цим людям чогось бракує?

І ще: наскільки я знаю, жодна українська партія ні на президентських, ні на парламентських виборах не ставила питання освітньо-наукової політики, і зокрема науки, як компонента своєї програми.

Інтелектуали, яких ви зібрали навколо свого видавництва, якось вплинули на Україну?

- Це нелегко виміряти. Але як можна не вплинути, якщо ми видаємо не менше десятка книжок щорічно. Всі вони - серед кращих, а в деяких дисциплінах, наприклад, в історії, є лідерами.

Звідки ви берете кошти?

- Здебільшого це ґранти. Та зараз їх дають не так щедро, як раніше. Бо ейфорія навколо України, що виникла  після помаранчевої революції, вже притихла. Також маємо доходи від продажу книжок.

Біда в тому, що в Україні не розвинуте меценатство щодо такої діяльності.

Можливо, це ще й через те, що читати "Критику" нелегко?

- Так. І я не цілком задоволений цим. Для людини це не має бути таке випробування, як наприклад, читання Гайдеґґера. Але трохи завдати труду читач таки повинен, правда?

"Критика" існує вже 13 років, а в Києві є інтелігенти - і не тільки російськомовні, а й україномовні - які ніколи про неї не чули. Може, чогось цим людям бракує?

Коли ми починали "Критику", відштовхувалися від таких часописів, як The New York Review of Books. Це видання існує завдяки мережі інтелектуалів, і не суто науковців, а public intellecual. І ми це досить точно відтворили.

Думаєте, в Америці вся інтелігенція знає про це видання?

- Усі, хто вважають себе інтелектуалами, знають точно. Це потужніший прошарок, ніж тут. Українська громадськість у принципі дозріла до таких видань як наше. Але з якихось причин немає готовності перетворити ту свідомість у дію - бодай стати передплатником. В Україні дуже багато студентів, які, за своїм покликанням, мали би хотіти знати, що у світі діється. Але щось не спрацьовує.

Ви не маєте пояснень, чому?

- Маю, але їх незручно навіть озвучувати. Кожне суспільство - це організм, там усе пов'язане. Історія не є минулим. Вона є тут, тільки в іншій іпостасі проявляється.

Факт, що в Україні після розпаду Совєтського Союзу не було розв'язання проблем. І це триває й надалі. Не відбулося, наприклад, такого архіважливого процесу, як люстрація. Не лише Кравчук чи Кучма, але й Ющенко через свого речника заявив, що не буде люстрації. Але ж вона потрібна не для того, щоб когось розстрілювати, чи клеймувати, а щоб зробити якісь підсумки. Якщо був Голодомор, загинули мільйони, то ціле суспільство мусить мати  катарсис, осмислити - у формальному плані. Це якби євреї 1948 року, коли утворився Ізраїль, вирішили не мати музею "Яд Вашем", якби сказали: ми не будемо осмислювати Голокост. Це немислимо, правда?

Це вина не тільки народу, це вина тієї совковості й тоталітаризму, що залишається в різних структурах дотепер. Тобто зараз 2011 рік, а певні бацили сталінізму далі розвиваються, причому в цілій системі.

Треба чекати зміни поколінь?

- Ні, це нічого не гарантує. Тут маємо справу з тим, про що англійським сленгом кажуть "cop out" - ухилятися від того, що є перед вами, замість дивитися прямо у вічі, удавати, що його немає.

Звичайно, молоді люди щораз менше голосуватимуть за Симоненка. Але коли я приїжджаю в Україну, то мене шокує, як мало речей змінюється. Як людина може мати 18 років, не пам'ятати Совєтського Союзу взагалі - а бути совковою.

Найбільше хотілося б, щоб сама фактура життя ставала більш європейською. Починаючи від політичного плану - до побутового. Пам'ятаєте, що було минулого року взимку в Києві (не прибирали сніг із вулиць. - "Країна")? У західній країні - чи це Америка, чи Бельгія - цього мера не було б, бо не люди існують для бюрократії, а бюрократія повинна працювати для них. Мусила би бути громадська реакція, яка і витворює демократію.

Має бути якийсь перелом, і його можна викликати політичними змінами, чи він часто йде в пару з ними. Наприклад, якби ми стали частиною Європейського Союзу, то це, скоріше чи пізніше, гарантувало б такі зміни.

А от казати "почекати, перечекати" - це навряд.

Вам не здається, що інтелектуальна продукція зараз у цілому світі не дуже затребувана?

- Інтелектуальна продукція, або взагалі якісність духовна, якоюсь мірою загрожена чи маргіналізована. Багато речей перетворюються у commodity, продукти споживання. Включно з інтелектуалами - їх можна дивитися, перемикаючи пульт. Та треба знайти в собі готовність не стати цифрою, з одного боку політтехнологів, з іншого - маркетологів, які нас бачать як споживачів.

Ми творимо читача, але він мусить хотіти стати ним. У ХІХ столітті були різні художні й інтелектуальні переломи: романтизм, позитивізм, модернізм. Вони змінювали розуміння людьми самих себе і своєї справи. Але тоді була й певна культурна готовність щось міняти, а не лише бажання одиниць.

У вас були контакти з владою? Коли Ющенко став президентом, то він через рік провів форум української інтелігенції.

- Я був на таких зібраннях. Це бутафорія, це - несерйозно. Проблема в свідомості, у бажанні громадськості взяти відповідальність на себе.

1991 року ми запрошували Кравчука до Гарварду. Мали різні розмови, обіцялося, що Україна буде зацікавлена в наукових контактах з нашим інститутом. Для української науки  україністичний центр у Гарварді - дуже великий ресурс. Але все лишилося на словах.

2006-го ми організували міжнародну конференцію про спадщину тоталітаризму в Україні. За 15 років незалежності вперше обговорювалися наслідки сталінізму. До нас прийшов із привітанням представник від президента Ющенка. Але це не була державна подія. Не думаю, що це правильно - мати державне спонсорство  науки й інтелектуалів. Але у західних країнах є державні механізми, щоб підтримувати культуру і науку. Навіть роблячи таку важливу для української науки, і для попереднього уряду, для Ющенка, справу, як дослідження Голодомору, ми жодної підтримки не мали.

Вкладати інвестиції, зокрема й інтелектуальні, в Україну - ризиковано. І тому ваші наукові інтереси видаються дещо ірраціональними.

- Якоюсь мірою воно було запрограмоване, і потім стало стилем чи способом життя.

Тривожить те, що в українському суспільстві зростає недовіра до ідеалізму. З'явилася переконаність, що він недоцільний. Особливо - серед молоді. Питаю в колег, які викладають в університетах: чому в студентів таке почуття, що ідеалізм - це і є совковість? Думаю, ідеалістичний компонент має бути - щоб суспільство мало перспективу.

Зараз ви читаєте новину «"Історія не є минуле. Вона тут". Інтерв'ю з Григорієм Грабовичем». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 700
Голосування Головна спортивна подія року для України?
  • 1) перемога футбольної збірної на Кубку світу серед 20-річних
  • 2) вихід команди Андрія Шевченка на Євро-2020
  • 3) перемога Дмитра Підручного на чемпіонаті світу з біатлону
  • 4) перемоги Василя Ломаченка та Олександра Усика
  • 5) Еліна Світоліна зіграла у півфіналі двох турнірів "Великого Шолому"
Переглянути
Погода