Першу антирадянщину почув у селі Грабів від сусідки Тетяни Іващенко. Вона 1947 року розшифровувала абревіатуру "СССР" - "Сталін сере сорок раз". Я ляпнув директорському синові, а він батькові-комуністу. Директор доповів голові сільради. Той викликав матір, провів із нею бесіду. Вона потім мене так стукнула, що я впав: "Ти, гад, хочеш нашої з батьком погибелі?". Так я в 7 років став дисидентом.
У Запорізькому театрі попрацював кілька місяців. Грав малозначні ролі. Наприклад, виганяв собаку зі сцени. Режисер був обурений, що я сам гавкнув. Зі словами ролі давали тільки за хабар. Мій друг Олексій Петренко теж грав без слів. І так навчився пики корчити, що весь зал подихав зо сміху. Згодом його забрали в ленінградський театр імені Лєнсовєта.
Дніпропетровський університет кинув після першого курсу. Бо там тільки ракетний факультет був більш-менш. На інших дурні вчили дурнів.
1971 року виступав у Херсоні перед письменниками як кореспондент "Літературної України". Один письменник сказав: "Ми воювали". А я йому: "Спробували б ви не воювати". Піднявся ґвалт. Редактор "Пионерской правды" Губарєв написав донос у КДБ України: "Він інтелектуальний, тому особливо небезпечний". Кажу: "Брешуть, я найтупіша людина".
У серпні 1973-го обшук на квартирі проводили троє. Шукали мої афоризми: "Очереди в СССР исчезнут, если исчезнет очередь в Мавзолей Ленина", "Коммунизм есть советская власть плюс русификация и дебилизация всей страны". За це могли дати 15 років або "вишку".
Мене відпустили о другій ночі. Прийшов пішки додому, дружина каже: "Треба тікати, бо це добром не кінчиться. У вашому роду всі сиділи". Я зібрався, сів на поїзд і майнув до Москви.
Найбільшими трагедіями для мене були смерті батька й матері.
Дуже вдячний Комуністичній партії Радянського Союзу, бо вона мене врятувала. Я на той час уже був 10 років комуністом. Прийняли в армії. Секретар парткому штабу ВПС сказав: "Надо потеснить сталинистов". Коли мали заарештувати, треба було спочатку виключити з КПРС. У цей час я втік.
З партії мене виключали заочно. Голосували всі класики - Гончар, Загребельний, Павличко, Драч.
Коли надрукували мій афоризм "Устами старцев, впавших в младенчество, глаголит истина", мені зателефонував Воронцов, помічник секретаря ЦК КПРС Суслова: "Вы - негодяй, довели Михаила Андреевича до того, что ему вызывали врача. Вы никогда больше не будете печататься в СССР".
Я все життя дурив жінок і КДБ, тому й вижив. Кадебісти мене ненавиділи, але й любили. Бо колись написав: "У КДБ на роботу ідіотів не беруть, беруть у ЦК".
Із дисидентів сіли за ґрати ті, хто лізли на рожен. А треба було ні в чому не зізнаватися й брехати на допитах. І дурити навіть у писанні. 1968 року в "Комсомолці" надрукували мій афоризм: "Театр починається з контролю". Усі інтелігенти реготали, а кадебісти не могли нічого второпати. А я мав на увазі ідеологічний контроль ЦК.
У кожної людини, яка кілька разів була під ножем, дулом пістолета й під колесами, з'являється страх. У мене стріляли, тільки в Києві тричі намагалися зарізати, наїжджали машинами.
Зараз у мене найбільший страх, коли здається, що не вимкнув світло, газ чи воду, пішовши з дому.
Сплю добре, бо нічого поганого в житті не скоїв. Хіба що зраджував дружинам.
1986 року випустили на сцену й дозволили друкувати. Створив творчу бригаду та їздив по всьому СРСР. Зі мною були найкращі московські барди й поети. Мені платили 500 рублів за один виступ. Не знав, куди гроші дівати. Мав свій кабінет у московському ресторані "Пекін".
Приїхав в Україну 1989-го на виклик Руху, за власні кошти видавав газету "Самостійна Україна".
Мало не вбили 6 січня 1995 року. Кучма якраз став президентом. Я про нього багато писав критичного. Перестріли на бульварі Давидова об одинадцятій вечора п'ятеро. Усі ліхтарі вимкнені. Я одного завалив, але мене забили до напівсмерті. Знав, що не вб'ють, бо це клопоти - потім треба з почестями ховати, вулиці й школи називати.
Усі українці люблять Україну, але свою шкуру ставлять вище.
У мене геніальний кіт. Не їсть магазинної ковбаси. Перемелюю її з рибою. Він лікує мені серце, печінку, простату, легені. Коли йду з дому, сидить під дверима, чекає.
Я досі громадянин Росії. Маю паспорт СРСР, тільки із штампом РФ. Хлопці із Секретаріату Ющенка пропонували зробити українське громадянство. Але я в таких справах дуже лінивий. Це треба ходити, писати, заповнювати бланки. До того ж у мене в Москві квартира.
РФ вступить до НАТО швидше за Україну, бо їй треба рятуватися від Китаю.
Уже 10 років не можу поїхати в Росію, щоб оформити пенсію.
Українці мають великий недолік - не люблять сильної руки.
Мене забили до напівсмерті. Знав, що не вб'ють, бо це клопоти - потім треба з почестями ховати, вулиці й школи називати
Людина, яка ніколи нікого не продавала, в Україні ніколи не підніметься.
Коли в 1990-ті продавав свої книжки на вулиці, до мене підійшов тодішній прем'єр Вітольд Фокін: "Так це ви той Голобородько, що написав: "Остановись, прогресс, ты прекрасен!" Купив одразу десять книжок.
Афоризм настільки складний жанр, що потрібне й аналітичне, й синтетичне мислення. Коли у вірші афористичний рядок, він випирає. Пушкін цього не розумів. Дуже сильно починав, а останній рядок часто був найслабшим.
Мене називають жидівсько-кацапським прихвоснем. Бо з ними, мовляв, не борюся. Та вони ж наші брати!
Україна ще не зовсім кінчена повія, бо дає не кожному, а через одного.
У мене вісім рекомендацій для вступу до Спілки письменників України. Коли Яворівський прийшов до влади, ми сиділи в кафе "Еней". Він сказав: "Ну, вступив, нарешті..." Але в Спілці дуже багато колишніх стукачів.
Зараз випиваю з генералами й полковниками КДБ, які колись мене курирували. Самі запрошують.
Якось був на фуршеті в театрі ім. Франка. Усі артисти п'ють дешеву горілку, а біля Ступки стоїть пляшка хорошого коньяку. Іду до нього через весь зал із порожньою чаркою й кричу: "Богданчику, налий!" Він наливає й кривиться.
Український народ завжди був дисидентським. Незважаючи на те що частина були холуями.
Я дуже скромна людина. Місцями навіть ідіот.
Багатші за мене 45 мільйонів українців.
×
![]()
2 
1
Коментарі
3