Прочитав повідомлення про свою смерть. Матір це налякало

Запізніла справедливість шкодить Україні

— Останнім часом чимало коментую для преси. І українські події, і французькі. Шкода, що будемо говорити дистанційно. Але таке життя, — каже політик і журналіст 57-річний Андрій Шкіль. Спілкуємось у відеочаті.

За 30 років в Україні було більше здобутків чи поступок?

— Компромісів було забагато. Ми проголосили незалежність, замість того щоб її відновити. По суті, відмовилися від 73 років державності, розпочатої ­1918-го. Ця поступка загальмувала розвиток України. Тепер треба надолужувати, формувати ідентичність. Це складно. Тому до 30-річчя держави президентові ще не пізно внести законопроєкт про зміну назви свята, започаткувати День відновлення незалежності України. До Євросоюзу чи НАТО нас наступного дня після цього не приймуть, але це сформує бачення наступних поколінь.

 

Що нам вдалося?

— По-перше, створили державну структуру. Її треба осучаснити, але вона є. По-друге, маємо означені кордони й решту геополітичних маркерів, щоб бути визнаними світом. По-третє, почали кволо формуватися політична нація й громадянське суспільство. Стрижень державності є, і він — уже непорушна цінність для більшості українців.

Посол США в Україні Вільям Міллер казав, що Україна за 30 років проходить шлях, який Америка здолала за 300. У вас є відчуття швидкого державного зростання?

— Україна змінюється нерівномірно, але стрімко, бо так розвивається світ. Невмілими діями влада може хіба сповільнити рух. Однак навіть сповільнення — це не фатально, головне — не втрачати з поля зору лідерів. Це впливає на усвідомленість руху України світовою автострадою. Поки що це не те місце, яке ми хотіли б мати й на яке заслуговуємо, але рухаємося в конкурентному потоці можливостей.

Маємо низку нерозкритих резонансних справ: розстріли Небесної сотні, убивства журналістів Георгія Ґонґадзе й Павла Шеремета, громадської активістки з Херсона Катерини Гандзюк. Чи покарають замовників?

— Питання в тому, коли це станеться. Чи до того часу ця кара не втратить актуальності. Запізніла справедливість шкодить Україні. Це дає підстави вважати, що держава слабка. Або ілюзію, що злочин може бути безкарним. Затягування резонансних справ породжує недовіру до влади. Відповідь щодо замовників і виконавців цих справ треба дати якнайшвидше.

Чим запам'яталося 24 серпня 1991-го?

— Я був у Києві і мав вертатися до Львова. Затримався. Незалежність коштувала нам багатьох компромісів і приймалася під шаленим тиском її противників. Але суспільна ейфорія була неймовірна. Йшов у натовпі й відчував загальний настрій вулиці, співзвучний із моїм: змогли й перемогли.

Після акції "Україна без Кучми" 9 березня 2001 року ви відбули більше як рік арешту за "масові безпорядки". Чого вас навчив той період?

— "Україна без Кучми" дала розуміння, що завжди є місце для протесту. За всієї сили влади вона не може задушити голос свободи. Україна не стала тоталітарним продовженням Росії й Білорусі. "Україна без Кучми" починалася з плівок Мельниченка (працівник Служби охорони президента майор Микола Мельниченко записував розмови в кабінеті президента України Леоніда Кучми восени 2000 року. Вони були оприлюднені. Свідчать про причетність Кучми й низки високопосадовців до вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе. — Країна). Це розхитало б і найпотужнішу державу. Головний посил акції був: діяти невідступно. Це була найближча предтеча помаранчевої революції.

Хоч тюрма і була жорсткою несподіванкою, але навіть із "клітки" ми доносили свою позицію і в українській, і в міжнародній пресі.

На знак протесту ви сумарно голодували 39 днів.

— Голодування — це єдине, що мені лишалося в тюрмі. Боротьба з перервами на обід неможлива. Тоді прочитав повідомлення про свою смерть. Матір це налякало. Я зник із СІЗО. Мене в комі таємно забрали в госпіталь Служби безпеки. Коли опритомнів, опинився в апартаментах генеральського номера. Він єдиний був відокремлений від решти приміщення. Зі мною постійно перебували двоє охоронців.

Потім було тривале лікування. Преса спростувала чутки про мою смерть, і до мене пустили адвоката. Ув'язнення було тоді й лишається зараз елементом тиску. Це доводить, що у влади є великий страх перед протестом.

Нескасована судимість у справі 9 березня стала причиною вашої еміграції до Франції?

— Так. Реабілітації покараних у справі 9 березня досі не відбулося. Моя виділена в окреме провадження. На запитання, коли зможу повернутися, має відповідь тільки держава Україна. Тепер живу і працюю в Парижі. Фрілансер у різних сферах. Журналістикою займаюся найменше. Переважно консультую тих, хто прагне інвестуватися в Україну, хоче знати можливості й мінімізувати ризики.

Як визначаєте свій теперішній статус?

— Політемігрант. Бо я не з власної волі поїхав з України, а під тиском політичних переслідувань.

Спілкуєтеся з колишніми колегами по парламенту?

— Усі контакти лишились у старому телефоні. Не спілкуюся ні з ким. Це відрізана історія. Не ідентифікую себе з жодною партією. Повертатися в політику не планую. Принаймні у видимій перспективі.

 

Раніше українська держава давала раду з російською експансією у Крим. Чому це не вдалося 2014 року?

— Це була інша форма наступу. 2014-го у Криму висадилися російські війська. Україні треба було воювати, а тодішня влада до цього не була готова.

1995-го в Севастополі десантувалося 60 тисяч нацгвардійців та прикордонників, які вчасно все локалізували й відправили Мєшкова (Юрій Мєшков, перший та єдиний президент Республіки Крим у 1994–1995 роках, був відомий українофобськими поглядами. Запросив до місцевого уряду росіян. Планував референдум про статус півострова. У березні 1995-го український парламент скасував посаду президента Криму. На півострів перекинули бійців Національної гвардії України. Мєшкова вивезли до Москви російські військові. — Країна) вертольотом до Москви.

2003-го на Тузлі був політичний конфлікт (Росія почала зводити дамбу в Керченській протоці від Таманського півострова до острова Тузла. — Країна), який залагодили кулуарно.

"Кримська платформа" — перспективна ідея?

— Це хороший міжнародний майданчик. Важливий інструмент зовнішнього тиску на Кремль для відновлення нашої територіальної цілісності. Тут мають об'єднувати зусилля всі, хто має ідеї й аргументи щодо розробки форм повернення Криму. Це треба розвивати й підтримувати.

Втім, Україні варто подумати і про "Донецьку платформу". Вона потрібна не менше за кримську.

Скільки часу знадобиться на ментальну деокупацію Донбасу й Криму?

— Механізм повернення територій видається простим: контроль кордону й діалог. Кількість часу залежить від якості розмови. Однак це обернено пропорційний процес. Якщо окупація тривала 10 років, деокупація займе 20.

Колись ви назвали Кучму українським Брежнєвим, Кравчука — Хрущовим, а Януковича новітнім Черненком. Кого вам нагадує Зеленський?

— Він уже не вписується в цей "іконостас". Як і Порошенко. Вони вже поза совєтським дискурсом.

Чого бракує Зеленському, щоб стати державником?

— Він не може ним не бути. Кожен президент України ставав державником. Питання в тому, якою він бачить цю державу. Якої якості й сенсів. Для тримання лінії повинен мати такого потужного радника й непохитного контролера, як громадянське суспільство. Добре було б, якби дослухався до нього і боявся теж.

Зеленський уміє привернути увагу. Інша річ — до чого. Є "Велике будівництво", але немає миру й перемоги на Донбасі. Реформи стоять. Немає зміни судової системи. Президенту бракує одновекторності. Ніби обрав один напрям, але його оточення підкидає китайський. Усі китайські торговельні здобутки, які отримала Україна, виникли на тлі втрати цих контрактів Австралією. Йдеться про зернові — ячмінь і кукурудзу. Прийом китайських інвестицій на український ринок — це зупинка в русі на Захід. Зеленському варто зрозуміти, що євроатлантичний вектор неуникненний. Сповільняти його — це самому собі шкодити.

1998-го ви написали книжку "Вітер імперії". Є бажання написати політичні мемуари про 1990–2000 роки?

— Про політику мемуарити не хочу. Я пишу, але це будуть не спогади й не зовсім публіцистика. Це буде нонфікшн з історично-пізнавальною складовою. Розвідки про європейську цивілізацію і місце у ній України.

У Франції на шахтах свого часу працювали мільйони українців. 6 тисяч стали солдатами Французького легіону у Другу світову. Вони воювали в Африці. Художник Микола Глущенко у Франції шпигував на користь СРСР. Був особистим наглядачем за Володимиром Винниченком (голова Директорії Української Народної Республіки. З кінця 20 років ХХ ст. жив у Франції. — Країна) у вигнанні. У них були складні стосунки. Винниченко його не любив, однак брав гроші на дорогі сорочки. Втім, картини Глущенка досі високо цінуються у Франції. Тут прожив третину життя полковник армії УНР Василь Вишиваний і танцюрист Серж Лифар. Усі ці українські сліди у Франції можна об'єднати у кількох книжках.

У фейсбуку ви писали, що любов до культури — одна з найкращих інфекцій. Яка мистецька подія вразила вас останнім часом?

– 2019-го французький акціоніст JR сховав піраміди Лувра. Ця інсталяція вразила.

Однією з найбільших подій України вважаю відкриття Мистецького арсеналу. Чекаю завершення будівництва Музею Голодомору. Маємо бути вдячні Віктору Ющенкові, який вивів наратив найбільшої трагедії українців на новий рівень. Після нього цю тему не може оминути жоден президент.

Що з українського кіно припало до душі?

— Зазвичай відкладаю перегляди прем'єр, доки вони трохи відлежаться. Не хочу бути розчарованим. Щоб переглянути фільм, маю отримати три відгуки від не знайомих між собою людей: "Подивись неодмінно!" Поки що виокремив "Додому" Нарімана Алієва. На черзі "Кіборги" й "Мої думки тихі". Хочу сформувати п'ятірку, а тоді переглянути. Вірю, що ще рік-два — і накатаються колії, якими українське кіно піде вперед.

Колекціонуєте вишиванки. Скільки назбиралося?

— Близько 40. Мені часто дарують. А часом купую й дарую навзаєм. Свого часу я ввів моду на вишиванки у Верховній Раді. Одягав чорну під темний костюм. А тепер уже й День вишиванки є. Тішуся, що красиве й традиційне стало престижним.

Ви романтик чи прагматик?

— Мій життєпис свідчить, що мене вела переважно романтика. Мабуть, чоловіки переважно такі, жінки більше прагматики.

Якою буде Україна за 10 років?

— Маємо стати членами ЄС і НАТО. Відбудеться творчий вибух, ми наповнимо світову культуру своїми скарбами.

×