Часом я жалію, що українська мова не має артиклів. Бо якби вони були, то всю суть української історії можна було б викласти в одному реченні: it is about losing of "the" article – це історія про те, як Україна втратила артикль.
Артикль вживається найчастіше для позначення території, яка не має власної суб'єктності, тобто власної влади. Іншими словами, це – краї, але не країни. Як правило, назви таких земель виводяться з тих географічних явищ, котрі служать їх (земель) головним символом: островів (Bahamas), ріки (Congo), пустині (Sudan) чи гір (Lebanon). Нерідко такі території є частиною чогось більшого – як-от the Netherlands, "нижні землі" відносно верхніх земель Німеччини чи Франції. Нікому, однак, не спадало на думку писати з артиклем саму Німеччину чи Францію.
В англійській мові до недавнього часу була традиція писати слово "Україна" з артиклем: "the Ukraine". Скажімо, New York Times відмовилася від неї лише у 1990-х. Доти газета лишалася глухою до настійних вимог діаспорних українців писати Ukraine без артикля the. Приклад New York Times наслідували лондонські The Times і The Economist (London), Washington Post, найбільші міжнародні агенції новин – Associated Press, BBC, Reuters, CNN. Поодинокі випадки, коли Ukraine пишеться з артиклем, ще іноді трапляються. Але, по-перше, ці випадки властиві радше для таблоїдів (як-от Daily Mirror), а не в так званій "якісній пресі"; по-друге, це є виразом скоріше неграмотності чи живучості старих звичок.
У слов'янських мовах найближчим відповідником різниці між "the Ukraine" та "Ukraine" є різниця між "на Україні" та "в Україні". Цікаво було б прослідкувати, як вживається "на" і "в" в українських народних піснях і пізніших текстах. У кожному випадку, тепер українці все частіше вживають "в" і вимагають цього від своїх сусідів. Це, однак, нерідко наштовхується на спротив. У випадку Росії він має програмний характер. І виходить із самого Кремля. Коли Дмитро Медведєв ще був президентом, він повчав російських істориків, як писати історію. У розмові з ними вважав за потрібне наголосити: правильно писати "на Украине", а не "в Украине".
На початку 2014 року президент США Обама в одній промові теж сказав "the Ukraine". Однак зразу був висміяний журналістами й коментаторами. І вже в цьому одному факті видно різницю між двома способами організації влади. В першому президент диктує історикам, як вони мають писати. В другому – "експертність" президента піддається постійному сумніву. Він має її довести. Якщо йому це не вдається, його висміюють.
Ці два способи організації влади зв'язані з різними способами думання про Україну. В першому випадку вона частіше є "на", в другому – "в". Тому різниця між Росією й Україною, найближчим історично-географічним сусідом, полягає не так у мові, як у способі організації влади, стосунках між державою і суспільством. У першому випадку історія пишеться "згори-вниз" – про державу й часто під її диктовку. У другому – це переважно історія "знизу": історія суспільства, що зусиллями істориків пробує заговорити власним голосом. У дуже узагальненому вигляді це є різниця між "русским міром" і Заходом.
Спроба відірватися від першого й наблизитися до другого під час і після Євромайдану ще більше прив'язали мову до політики. Але цим разом – російську, а не українську. Російське мінкомзв'язку пізньої осені 2014 року заявило, що складе список російських журналістів-"негідників", які пишуть "в", а не "на" Україні. Відповідно до російського законодавства це стосуватиметься не лише журналістів, а й усіх популярних блогерів, які пишуть російською. Елегантну відповідь на подібні погрози дав один одеський блогер. Він запропонував прийняти в Україні закон про українську російську мову, що відрізняється від "российского русского" не менше, аніж американський English від британського, австрійський Deutsch від німецького (додамо від себе: аргентинський, мексиканський, північноамериканський і чилійський Espan~ol від іспанського, фінська Svenska – від шведської тощо).
Цю ідею підтримав і розвинув український російськомовний письменник Андрій Курков. Він запропонував укласти словник, який мав би показати, що російська мова в Росії й російська мова в Україні різняться між собою. Доказом, серед іншого, мав би слугувати факт, що російськомовні в Україні вживають "в", а не "на" – бо вони живуть у ній, а не поза нею.
Із дискусії про термін "Україна" напрошуються два висновки. По-перше, історія не терпить слів "ніколи" чи "завжди". Щоразу, коли говоримо про якусь історичну назву, повинні бути свідомі, що в різні часи вона могла означати різні явища чи речі. Перефразовуючи класика, минуле – це інша країна. І як їдучи в чужу країну, краще бодай мінімально вивчити її мову, так само говорячи про минуле, треба навчитися розуміти його мову.
По-друге, перед нашими очима в Україні твориться нова, двомовна українська нація. Цього не можна було собі уявити якісь 100 чи навіть 50 років тому, коли українська нація зводилася до української мови. Або коли багато росіян взагалі відмовляли українцям у статусу нації, бо українська ("малоросійська") мова, на їхню думку, була нічим іншим, як діалектом російської.
Але нація, як і мова, – це живі суспільні організми. Вони розвиваються й міняються. Котра з мов є "справжньою", а котра – діалектом, не можна визначити з аптечною точністю. Найкраще сказав Мак Вайнрайх, дослідник ідишу: "Мова є діалектом з армією і флотом". Тобто врешті-решт, що означає "Україна" і що є чиїм діалектом – українська російської чи російська української (як пропонують окремі російськомовні автори в Україні) – а чи це є дві різні мови, і як вони співжитимуть між собою – у мирі чи війні? – визначають у першу чергу не історики й філологи, а політика й політики.
Зрозуміло, від політики неможливо звільнитися чи втекти. Але варто звільнятися від поганої політики. Й історики можуть у цьому допомогти, критикуючи й знищуючи історичну політику, що заважає нормальному життю або ставить його під загрозу.
Як це, до прикладу, робить політика Путіна щодо України й усього світу
(Далі буде)
1 
1
Коментарі