Ексклюзиви
Вівторок, 24 квітня 2018 16:09

Президентом варто обрати найдостойнішого українця зі США, Канади чи Європи

Країну мають очолити люди з абсолютно іншого середовища

Сто років минуло від часу проголошення України IV Універсалом незалежною вільною суверенною державою українського народу. Політики й політологи, історики й футурологи досі сперечаються: хто винен у втраті державності? Чи можна було уникнути поразки?

Ось як описував стан українського суспільства в 1917–1920 роках генерал-хорунжий Юрко Тютюнник: "Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію. Як боялися вони відірватися від Петербурга, як прагнули порозуміння-угоди з нашими ворогами! І в тому й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід. Ще більше вони не вважали росіян за ворогів. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. У нас були каменярі, і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час минав. Умови змінювалися не на нашу користь. Дорогоцінний матеріал псувався. Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Але вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката – Росії, яка охоче підтримувала угодовців. Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку. І платили інтересами цілої нації. Росіяни – великі митці обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок".

  Олег РОМАНЧУК, публіцист
Олег РОМАНЧУК, публіцист

Якщо цю цитату накласти на сьогодення, то можна переконатися, що Екклезіаст мав рацію: "Що було – те й буде". Петлюра воював із Винниченком, Грушевський – із Петлюрою, Петлюра – зі Скоропадським, Махно – з усіма. У висліді втратили державу.

На жаль, теперішні українські політики не хочуть знати свого минулого.

5 квітня віце-прем'єр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе заявила: "Акт про дружбу та співробітництво досі діє саме тому, що там Росія повністю визнає нашу територіальну цілісність, і Росія там зобов'язується не нападати на українську державу. І поведінка РФ протягом цих чотирьох років – це пряме порушення договору". І ще: "Ми зараз маємо базу, яку можемо використовувати в наших судових позовах проти Росії, якраз посилаючись, зокрема, не тільки на порушення міжнародних багатосторонніх договорів із боку РФ, а на безпосереднє порушення двосторонньої угоди – так званого великого договору між Україною та Росією".

Як збагнути логіку віце-прем'єра? Парламент із значним запізненням врешті-решт наважується ухвалити закон, що називає Росію окупантом, а представник виконавчої влади у дивовижний спосіб пояснює, чому досі чинний договір про дружбу і співробітництво з ворогом. Це – політика?

Про рівень непрофесіоналізму й нинішньої Верховної Ради, й корумпованої бюрократії не писав хіба що лінивий. Однак причина небажання денонсувати скандальний договір про дружбу й партнерство може критися в іншому. "За даними Міністерства закордонних справ, до квітня 2018 року ухвалено рішення про припинення або призупинення дій за 44 угодами. Це одна міждержавна угода, 25 міжурядових і 18 міжвідомчих", – свідчить народний депутат Ганна Гопко. Але ж Україна досі не розірвала понад 400 договорів із РФ! Чим це пояснити?

У листопаді 2016 року російський капітал контролював майже 40 відсотків українських обленерго, констатує Світлана Голікова, член ради Київського інституту енергетичних досліджень. Чи це нормально під час війни?

Держава має частку у низці обленерго, у деяких – переважну. Та більшість обленерго в Україні є приватними й належать Рінату Ахметову, Ігорю Коломойському, братам Суркісам, Костянтину Григоришину, а ще групі VS Energy росіян Михайла Воєводіна, Євгенія Гіннера, Сергія Шаповалова й Олександра Бабакова. Останній як депутат Держдуми РФ голосував за анексію Криму навесні 2014-го і, за твердженням російського опозиціонера Олексія Навального, фінансував антиукраїнську кампанію в Європі.

Можна згадати і про російський двигун для українського "Богдана", і про підозрілий "Роттердам+", на якому зароб­ляють наближені до керівництва держави. Таке враження, що країна-агресор для президента України та його друзяк-олігархів – передовсім важливий бізнес-партнер. "Стосунки між Володимиром Путіним і Петром Порошенком далеко не такі напружені, як це виглядає по телебаченню. Вони часто зідзвонюються, спілкуються, про що не повідомляється у ЗМІ. Про це якось казав і сам Путін. Щоправда, потім зрозумів, що наговорив зайвого, і його прес-секретар Дмитро Пєсков заперечував слова російського президента. Але ж слово не горобець", – каже російський політолог Станіслав Бєлковський.

Пригадується фрагмент відкритого листа полковника Петра Болбочана до Симона Петлюри, членів Директорії, прем'єр-міністра: "Ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а новопосталий уряд Української Народної Республіки іде назустріч большевизмові й большевикам. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями. Для мене необхідно, щоб я бачив: на чолі уряду стоять люди практичні, фахівці, чесні, розумні. Ви боїтеся проводити тверду владу, порядок, право і через те збудувати сильну Українську державу. Всього цього ви боїтеся, бо тоді треба працювати, бо це, бачте, не демократично. А то, що Україна від тої занадто великої демократичності буде покрита пожаром і може зовсім згоріти, – вам байдуже. А коли наступить тяжкий час, будете тікати за кордон".

Сказано, наче про день сьогоднішній.

  ”перебороти залишки російсько-совєтської номенклатурної, корумпованої на візантійський зразок системи можна, лише  привівши у владні структури людей із цілком іншого середовища”, —  пише публіцист  Олег РОМАНЧУК.  Художник  Володимир Казаневський бачить це так
”перебороти залишки російсько-совєтської номенклатурної, корумпованої на візантійський зразок системи можна, лише привівши у владні структури людей із цілком іншого середовища”, — пише публіцист Олег РОМАНЧУК. Художник Володимир Казаневський бачить це так

Ще фрагмент спогадів ветерана національно-визвольних змагань Дмитра Куликовського, колишнього сотника 4-ї Київської дивізії, якою командував генерал-хорунжий Юрко Тютюнник: "Ми загально, здається, не поступили ані кроку вперед у науці життєвої школи. Щоправда, тепер у нас значно збільшилося наших нарікань. Нарікаємо на всі боки: на Схід, на Захід, на ворогів, яких маємо аж надто багато, на приятелів, яких маємо надто мало. Ми вже набули відпорність, правда, ще недосконалу, на певні утиски, що їх зазнаємо від ворогів і "приятелів". Здіймаємо великий лемент і зойк, звертаємося до "світового сумління", мовляв, чуйте, люди добрі, як нас б'ють! Коли наш лютий ворог готується нас розчавити, ми лише обвинувачуємо всіх і все, забуваючи дві великі й старі, як світ, правди: "Дурного і в церкві б'ють" та "На похиле дерево і кози скачуть". Ми з упертістю, що варта кращих завдань, не хочемо зрозуміти, що кожний народ, як і кожний індивідум, першою мірою є сам ковалем своєї долі: "як постелеш, так і виспишся". Ми звертаємося зі своїми скаргами до так званого "вільного світу", звертаємо його увагу на утиски, яких ми зазнаємо від наших ворожих сусідів, і дуже гніваємося на той "світ", що він на наші скарги реагує не так, як ми хотіли б. Одначе геть забуваємо, що той світ, хоч і чує наші ламентації, звертає увагу і на ламентаторів, себто – на нас самих. Спостерігає і вивчає нас, і то з самих початків наших визвольних змагань. Бачив "світ" і те, що більшість армії одного нашого ворога (Антона Денікіна. – Країна) складалася з українців, ядро яких творили кубанці. А у другій секції того ж ворога – червоної Москви – були українські перевертні: скрипники, шумські, коцюбинські, чубарі, мануїльські, хвильові та інша нечисть, що вела перед у звоюванні своєї національної держави – УНР. Отже, котрій "Україні" мав допомагати "світ", коли б навіть і було в нього таке бажання?"

Якщо "накласти" цю цитату на події 1991–2018 років, то жодних поправок на час вносити не треба.

Про небезпеку російської економічної експансії в Україні ще 2002 року застерігав економіст Богдан Сікора: "2001-го в Україні вже склався потужний сектор російських підприємств, що виробляють левову частку української металургійної продукції. Російський капітал поширився на шість галузей вітчизняної економіки. Він контролює роботу підприємств, впливаючи на політичну, економічну, громадську, інформаційну сфери. Безпосередньо й опосередковано він здатен впливати на: роботу парламентських фракцій; діяльність політичних партій; неформальні громадсько-політичні угруповання; функціонування державних силових відомств, галузевих міністерств; інституціоналізованих і неформальних об'єднань підприємців; компанії, що є конкурентами підприємства, на яке хоче вплинути РФ".

Уже тоді було зрозуміло: доходи російських підприємств можуть бути використані для фінансування виборчих кампаній політичних сил, що дотримуються проросійської орієнтації; проектів культурної та інформаційної русифікації України; придбання або взяття під контроль РФ мас-медіа, що діють в Україні; проектів збереження економічної, торговельної та зовнішньоекономічної залежності України від РФ; мережі російських агентів впливу; регіонального сепаратизму.

Нині влада має усвідомити: не можна сподіватися на інтеграцію із Заходом, водночас дозволяючи російському бізнесу впливати на політичні процеси в Україні. Захід уважно стежить за бездіяльністю Києва у боротьбі з корупцією, за фінансово-політичними махінаціями олігархів, за крутійством Візантійської партії України.

Про короткий період перебування генерала-гетьмана Павла Скоропадського на чолі Української держави Дмитро Куликовський пише: "Все це було б, хоч і недосконале, бодай приблизно нормальне і за певних умов могло закінчитись корисно для Української держави, якби не те, що за кулісами тодішнього українського дійства сидів схований московський "суфлер".

І сьогодні в Україні таких "суфлерів" хоч греблю гати.

У звіті Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI) сказано: торік головним покупцем української зброї стала Росія. Цю інформацію державний концерн Укроборонпром заперечив. Однак не виключає, що "інші оборонні заводи, що не входять до його складу, продовжують співпрацювати з РФ в обхід законодавства України".

"Де вихід?" – так озаглавив відкритого листа до редакції тижневика "Воля", який з 1918 року видавався у Відні, Євген Чикаленко – меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист. 15 квітня 1921-го цей лист побачив світ у вигляді окремої брошури. Починався він так: "Дозвольте висловити свої думки з приводу сучасного становища України. Не буду говорити про всі ті причини, що привели до другої нашої Руїни. Не згадуватиму ні про хибну діяльність несчисленних партій і гуртків, на які поділилась наша інтелігенція, ні про помилки та злочини окремих діячів, бо це було б даремним і дразливим самообвинувачуванням, само­опльовуванням, які нарешті пора вже нам залишити".

Чикаленко приходить до таких висновків: "Тепер, коли розпалася сила сусідова, що гнітив український народ протягом двох з половиною століть, настав час, коли можна знов збудувати свою державу. Але для цього треба знов покликати Варяга, перед яким скоряться всі наші інтелігентні сили: і амбітники, і славолюбці, і егоцент­рики та анархісти. І, покинувши боротьбу між собою за перші ролі, всі візьмуться за працю організації держави".

Йдеться про зміну державної системи ззовні.

Естонці, латиші й литовці най­швидше зрозуміли, що "перестройка системи" – не для них. І вчасно, 1990 року, зістрибнули з горбачовського потяга. Очевидно, не випадково литовці дійшли висновку, що на чолі держави має бути людина із Заходу. Президентом країни став Валдас Адамкус, колишній громадянин США. А Латвію очолила екс-громадянка Канади Вайра Віке-Фрейберга.

У балтійських країнах зрозуміли: перебороти залишки російсько-совєтської номенклатурної, корумпованої на візантійський зразок системи можна, лише привівши у владні структури людей із цілком іншого середовища.

Очевидно, було враховане золоте організаційне правило Тадеуша Котарбінського: кожна добра справа, що задумується в межах порочної системи, рано чи пізно нейтралізується цією системою. Для радикальної зміни системи конче потрібен зовнішній чинник.

Натомість Україна залишилася замкнутою системою. А тих, хто міг претендувати на роль провідника або ж просто заважав, система різними способами усувала – Вадима Гетьмана, В'ячеслава Чорновола, Анатолія Єрмака, Михайла Сироту…

Зараз знову йдеться про поря­тунок держави. І виникає питання: чи здатні ми впоратися? Чи для початку, можливо, варто запровадити принаймні подвійну систему юриспруденції, запросивши британських суддів? А у президенти вже наступного року – когось з українців із тривалим досвідом життя й управління на Заході? Для цього треба поміняти Конституцію і кілька законів? Що ж, мабуть, воно варте того

Зараз ви читаєте новину «Президентом варто обрати найдостойнішого українця зі США, Канади чи Європи». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 4232
Голосування Чому я не голосуватиму за Петра Порошенка на президентських виборах у 2019 році?
  • Він не виправдав моїх очікувань
  • Я за нього й на попередніх виборах не голосував
  • Є достойніші кандидати
  • У нього є можливість переконати мене у протилежному
  • Україні треба президент нової якості
  • Голосуватиму за Порошенка
  • Ще не визначився з кандидатом
Переглянути
Погода