Порошенка треба критикувати - щоб не зіпсувався

2

ПРЕЗИДЕНТ МАЄ АМБІЦІЇ СТАТИ УКРАЇНСЬКИМ ДЕ ҐОЛЛЕМ ЧИ АДЕНАУЕРОМ

ЖИТТЯ – ДИВНА ШТУКА, І ЧАСОМ ЗВОДИТЬ ТЕБЕ З ДИВНИМИ ЛЮДЬМИ. У травні 2010 року зустрічався з українським політиком, який щойно програв президентські вибори. Він приїхав до Львова шукати "духовної підтримки". Мене запросили на зустріч замість когось із тих "моральних авторитетів", хто не міг прийти. Я сидів мовчки. Не тому що так хотів. А тому, що не мав шансу що-небудь сказати: наш гість поводився як господар. Він більше волів говорити, аніж слухати.

Серед того, що тоді сказав, я запам'ятав одне: він скаржився на наш народ. Пообіцяйте будь-якій бібліотекарці чи вчительці 200 гривень, казав він, і вони побіжать за вас голосувати. Янукович пообіцяв – і вони проголосували. Чесний та свідомий народ так не робить.

Я побачив масштаб цього діяча і подумав: добре, що він не переміг. Бо інакше сидів би собі на президентському кріслі п'ять років і п'ять років ставився би зверхньо до всіх, хто бідніший за нього – й у першу чергу до вчительок і бібліотекарок. Але вдаючи при цьому, що він дбає про них. Кращої компрометації української демократії важко придумати.

Життя звело мене і з Петром Порошенком. Не скажу, що дуже близько. Але достатньо близько, щоб скласти собі враження про нього як політика. На мою думку, він відрізняється від інших масштабом. Його амбіція – не просто добратися до влади. Його амбіція – стати кимось на зразок українського де Ґолля чи Аденауера. Тобто державним мужем, який може переламати хід історії.

Україна знову перебуває на поворотній точці історії. Яку лінію розвитку вона обере, залежить значною мірою від команди президента. Тому обговорювати його дії, його виграші і його помилки треба з погляду історії. Що я й постараюся тут зробити.

ПОРОШЕНКОВІ ЗАКИДАЮТЬ ЙОГО ОЛІГАРХІЧНИЙ СТАТУС. З формального боку, вважають його вороги й вороги України – такі як лідери ДНР-ЛНР – у Києві нічого принципово нового не сталося: один олігарх замінив другого, а країна залишилася з нічим.

Так не є. Порошенко відрізняється від інших українських олігархів. Більшість заробили своє багатство на видобувній промисловості – газі, нафті й вугіллі. Це є промисловість, яка дає високі прибутки при мінімумі капіталовкладень. А рівень прибутків напряму зв'язаний з її характером. Цей характер найкраще передає цитата, котру приписують Карлу Марксу – хоча насправді той цитував свого сучасника: "Забезпечте (капіталу) 10 відсотків (прибутку), і капітал готовий на будь-яке застосування; за 20 відсотків він стає жвавим; за 50 він повністю готовий зламати собі голову; за 100 відсотків він зневажає всі людські закони; за 300 – нема такого злочину, на який він не ризикнув би, хоча б під страхом шибениці".

Порошенко вибився наверх не завдяки видобувній промисловості, котра є бандитською за означенням. І не завдяки вдалому шлюбу, як Пінчук. Його бізнес виріс із його сім'ї, завдяки сильному, а навіть, як кажуть, деспотичному батькові. Як кожний син, Порошенко має Едіпів комплекс. Цей комплекс змушує його доказувати, що він може бути успішним сам по собі, без батька. Президентство стало доказом цього. Його батькові, можливо, вдасться зробити багато речей. Але він навряд коли-небудь стане президентом України.

Є ще одна риса, яка відрізняє Порошенка від більшості скоро­багатьків. Якщо прочитати біографію Ющенка, Тимошенко, Януковича, Ахметова, Фірташа, Тігіпка, то можна побачити: майже всі вони походять із бідних або неповних сімей. Щоб вижити і вибитися наверх, їм треба було докладати неабияких зусиль. Принаймні більших, аніж їхнім забезпеченим ровесникам.

Звичайно, були винятки. Такі як Грищенко, син кадрового дипломата. Або ж Пінчук чи Добкін, котрі виросли у сім'ях, які можна назвати номенклатурними. Але жодному з трьох не вдалося вибитися на перші позиції. Вони завжди були і лишаються людьми другого-третього ешелону. Ті, хто ж вибиваються в лідерів української політики, трактують свій успіх як компенсацію за бідне дитинство. Воно служить ніби моральною індульгенцією за всі свинства, які вони роблять при владі.

Порошенко виходець із середнього класу. Тому в нього інші життєві установки. Загальна теорія революції каже, що революціонери рідко коли приходять із бідних класів. Вони приходять із відносно заможних родин – як, до речі, і терористи. Перш ніж стати революціонерами, вони мусять зрадити інтереси свого класу. Тим більше, як "інсайдери", краще знають слабкі місця свого середовища, а тому є особливо небезпечними.

КОЖНА РЕВОЛЮЦІЯ ВІДКРИВАЄ ВІКНО МОЖЛИВОСТЕЙ. Але ненадовго. Історичний досвід показує: якщо з них не скористатися у перші місяці, шанс зникає на довгі роки, часом – як у випадку з лютневою революцією 1917-го – на цілі десятиліття.

Щоб скористатися з можливостей, революційній еліті потрібні щонайменше дві речі: політична воля і програма дій. З того, наскільки знаю Порошенка, схильний вірити, що вона у нього є. Принаймні була. Більш як рік тому, навесні 2013-го, він закликав Олександра Пасхавера, Євгена Головаху, мене і ще декількох експертів сформувати свою візію розвитку країни. Вже тоді Порошенко збирався іти в президенти. Але обрав низький старт: думав про 2020 рік, а не 2015-й. Ситуація після Януковича 2015 року в Україні, вважав він, буде настільки погана, що хто не прийшов би на його місце, нічого зробити не зможе. Євромайдан поламав ці плани, і зробив Порошенка президентом 2014-го. Революція гідності відкрила можливості для зміни країни, яких напевно не було б за більш чи менш мирної зміни влади 2015 року.

Але за перемогу над Януковичем Україна була покарана війною. А в час війни проводити реформи тяжко, якщо взагалі можливо. На це розраховує Путін. Після того, як план Новоросії здувся, як повітряна кулька, до розміру ДНР-ЛНР, він змінив тактику: якщо не можна завоювати Україну, треба вкрасти у неї шанс на майбутнє. Відповідно, головною метою Порошенка є зупинити війну. Він готовий заплатити за це велику ціну. Саме у цьому контексті, думаю, треба оцінювати мінські угоди: а не трактувати їх як поразку чи зраду України.

Але є й протилежний сценарій: використовувати війну як виправдання за брак політичної волі. 6 вересня минуло 100 днів, як Порошенко при владі. Знаю, що того дня він мав ознайомити зі своєю стратегією. Факт, що проголошення відклали, навіває підозри і тривогу.

Українській опозиції постійно закидали брак стратегії. Я був не на одній конференції, де нашим політикам ставили питання: поясніть конкретно, заради чого ви хочете прийти до влади і що збираєтеся робити з країною? Покажіть дві-три сторінки плану реформ. Тільки не переконуйте нас, що маєте намір своєю діяльністю обігріти космос. Або ж добитися того, щоб сонце вставало на Сході. Перше неможливе, друге – банальне. Зробіть Україну нормальною цивілізованою країною без корупції, з небідним населенням і заможним середнім класом.

Пропорція таких країн до решти у сучасному світі становить 1:3. Тобто на кожну ефективну і заможну державу припадають три неефективні й корумповані. У 75% країн еліти приходять до влади заради влади, а не заради зміни суспільства. Україна останні 25 років є такою державою. Як, зрештою, і Росія. Порівняння дискурсів Медведєва і Путіна часів їхнього президентства показує: центральним терміном для першого була "модернізація", центральним терміном другого є "безпека". Відчуваєте різницю?

Порошенко нарешті озвучив стратегію минулого тижня. Що ж: краще пізно, аніж ніколи. Мене особливо порадувало, що він сказав ключові слова – і не лише сказав, а й поставив їх серед стратегічних завдань на перше місце. Цими словами є "сталий розвиток" – синонім модернізації.

Та сталого розвитку не досягають лише економічними реформами. Їх мають супроводжувати зміни політичні. Ці зміни мають вести до більшої відкритості і змагальності політичного процесу.

Перші сто днів президентства Порошенка показують багато речей. Але вони показують мало відкритості. Доказом є формування виборчих списків його партії. Їх укладали поза лаштунками, шляхом перемовин і торгівлі. Те саме стосується призначень на ключові посади: спосіб, в який це робиться, не викликає оптимізму.

Порошенко знаний з бажання тримати всі справи під жорстким контролем. Жартували, що справжнім начальником виборчого штабу Порошенка є Порошенко. Те саме з міністром закордонних справ, міністром оборони тощо. Схоже, його кадрові рішення дотримуються цієї логіки: він призначає людей, які лояльні і близькі до нього, щоб таким чином могти контролювати їхні відомства.

І вже вершиною "особистісної" системи є кандидування його сина. Виглядає на те, що подружжя Порошенків виховали добрих дітей. Й що вони не засвітяться у скандалах, як діти Ющенка чи діти Януковича. Але коли син президента кандидує від партії президента, то це є скандалом саме по собі. Воно сигналізує: політичні реформи в Україні в небезпеці.

Мені говорять, що нічого страшного не сталося. За приклад наводять Америку, де були Буш-батько і Буш-син, а дружина Клінтона теж кандидувала у президенти. Я відкидаю цей аргумент. Навіть якщо абстрагуватися від того, що два Буші правили не одночасно, а Гіларі Клінтон не ховалася у тіні свого чоловіка, головна різниця між Україною і Америкою в тому, що США давно уже належать до 25% заможних країн, а Україна туди тільки збирається потрапити.

Той, хто хоче більшого, повинен значно більше старатися. Інакше заяви Порошенка про щирість намірів створити в Україні умови для сталого розвитку виглядатимуть, як дим в очі. Й Україна більше схожа не на США, а на Білорусь та Північну Корею – котрі, як і ми, міцно засіли у 75% "держав-паріїв". І навіть не думають модернізуватися.

КОНФЛІКТ МІЖ ЕКОНОМІЧНИМИ І ПОЛІТИЧНИМИ РЕФОРМАМИ СПОСТЕРІГАЮТЬ У ВСІХ КРАЇНАХ, ЩО МОДЕРНІЗУЮТЬСЯ. Це те, про що знають історики: нема двох великих ідей, які не суперечили б одна одній. Скажімо, "заможність" погано вживається з "рівністю", а "рівність" – зі "свободою". Те саме – з економічним розвитком і демократією. Ця пара не є доброю. Але вона – найкраща з усіх можливих пар, які забезпечують сталий розвиток.

Ніде, кажуть далі історики, конфлікт між економічними і політичними реформами не набирав такої гостроти, як на землях колишньої Російської імперії та СРСР. Тому їх історія позначена революцією, війнами, придворними переворотами. Україна є підтвердження цього: за 25 років ми пережили одну велику геополітичну – розпад СРСР – та дві національні – 2004-го і 20132014 років – революції. І це ще не кінець. Якщо українська еліта не наведе лад у політиці й економіці та не запустить механізм сталого розвитку, нас можуть чекати нові потрясіння.

Шанси навести лад у політиці й економіці залежать від цінностей, які сповідує суспільство. Вони є ніби мастилом, що не дозволяє поламатися шестірням політичних й економічних реформ при зчепленні. Дослідження показують: у 2000-х в Україні почав формуватися "правильний" набір цінностей. У ціннісному вимірі Україна й Росія стали розходитися, як кораблі у морі: росіяни сповідують цінності самозбереження, а українці рухаються у бік цінностей самовираження і відкритого суспільства.

На підставі цих досліджень не важко було спрогнозувати нову революцію в Україні, що я зробив 2012–2013-го, у тому числі – на сторінках цього журналу. Було очевидно, що Путін у Росії – це серйозно й надовго, бо його влада відповідає очікуванням росіян. Натомість прихід до влади Януковича виглядав ні чим іншим, як збоєм системи, короткотривалим епізодом на тлі глибинних процесів. І що більше він закручує гайки, то скоріше готує могилу своєму режиму.

1 ГРУДНЯ 2013-ГО Я ОПИНИВСЯ У СТУДІЇ ГРОМАДСЬКОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ: коментував мільйонний мітинг, що зібрався у Києві зразу після побиття студентів. Водночас Дмитро Гнап почав показувати і коментувати сутички на Банковій. У повітрі пахло кров'ю. Студія Громадського пробувала додзвонитися до Майдану, щоб хтось із його лідерів негайно прибув на Банкову і "розрулив" ситуацію. Мобільний зв'язок упав, а серед організаторів Майдану ніхто не додумався обзавестися рацією. Всі спроби були марні. Аж доки на Банковій з'явився Порошенко. Я прокоментував: можливо, саме там, на Банковій, зараз зароджується новий лідер нації.

Пізніше я не раз бачив, як Порошенко працює за лаштунками Майдану. Якщо звести його діяльність до одної фрази, то вона звучала б так: він старався не допустити насильницького сценарію. Заради цього постійно вів перемовини – з кожним, із ким вдасться: владною більшістю, олігархами, котрі контролювали, чи думали що контролювали, парламентські фракції, лідерами Європейської Унії, котрі приїжджали на розмови з Януковичем.

Думаю, саме це зробило його таким популярним. Ми називаємо Євромайдан революцією цінностей. І це правда. Але була одна цінність, яка панувала над іншими – хоча не всі у цьому могли собі зізнатися. Цією цінністю була власна безпеки і безпека близьких. Було загальне розуміння: якщо піти з Майдану, Янукович усіх передушить по одному, як кроликів. Порошенко своєю діяльністю заповнював психологічну нішу – потреби когось, хто міг би бути гарантом безпеки. Саме він, а не Яценюк, Кличко, а тим більше Тягнибок, на цю роль найбільше підходив. І тому, на мою думку, він став першим президентом в Україні, який переміг майже в усіх регіонах. Українці можуть різнитися тим, що думають про себе, про свою мову і про свою історію – але їх єднають спільні цінності. І головна з них – це бажання безпеки.

Безпека є однією з підставових цінностей, без якої не може функціонувати задовільно жодне суспільство. Але що занадто – то нездраво. Надмірний наголос на безпеці може зіграти злий жарт з українцями. Й у першу чергу – з Порошенком. Бо бажання безпеки суспільства йде врозріз із його бажанням змін – двох добрих ідей, котрі рідко вживаються між собою. Якщо, звісно, не розпочати спеціальної програми щодо їх примирення. Тобто свідомо і цілеспрямовано працювати з цінностями.

Цінності є складним і довгостроковим матеріалом. Вони – як глибинна течія повноводної ріки. Їх не можна міняти з години на годину. Але можна підправляти – ніби будуючи окремі дамби чи відводячи їх в окремі русла. І найбільше ресурсів для таких операцій мають держава та мас-медіа. Порошенко зараз є президентом України і власником однієї з найбільших мас-медіальних компаній. Знаю, що до цього готові долучитися й інші компанії. Тому шанс на корегування цінностей є. Однак чи зможе і схоче Порошенко з нього скористатися?

Поки що відповідь на це питання не навіює надмірного оптимізму. Й епізоди з призначенням своїх міністрів чи кандидуванням Порошенкового сина цей песимізм посилюють. Вони показують, що президент рухається у напрямку цінностей закритого суспільства.

Ще одним таким лакмусовим папером є небажання комунікувати із суспільством. Можна припустити, що, попри ці епізоди, на загал Порошенко робить правильні ходи. Але ж тоді його команда має роз'яснити цю правильність суспільству. Брак інформації від президентської команди просто зводить людей з розуму: а сон розуму, як відомо, породжує чудовиськ.

Зокрема, кажуть, що Порошенко програє на перемовинах з Путіним. Мовляв, Путін надкусив його, як пиріжок, а тепер щораз потроху заковтує. Мені у це тяжко повірити. Порошенко був і залишається сильним перемовником. Янукович особливо дбав, щоб той не ввійшов у число представників від Майдану. Яценюка, Кличка і Тягнибока було легко обводити навколо пальця. З Порошенком такі штучки не проходили б. Припускаю, що Путін зі своїм досвідом сильніший за Порошенка. Але це не означає, що Порошенко є зручним для переговорів.

Тактика Путіна полягає у затягуванні. Він затягує і вичікує, доки Порошенко ослабне. Номінальна сила політика вимірюється, серед іншого, числом голосів, які він набрав на виборах. У цьому відношенні Порошенко може змагатися з Путіним і навіть перевищувати його. Одна справа виграти у Росії, де все перебуває під твоїм контролем, інша – перемогти в Україні, де за симпатії виборців треба по-справжньому боротися.

Путіну треба опустити Порошенка до рівня Ющенка з 2005-го. І час працює на нього. Соціологія показує: за останній місяць рейтинги довіри українських політиків обвалилися. Порошенко не є винятком. Довіра до нього, однак, і далі вимірюється у позитивних одиницях (+20). А кількість тих, хто не довіряє іншим українським політикам, перевищує число тих, хто до них ставиться з довірою.

Високий рейтинг є шансом, а водночас – і пасткою для Порошенка. Бо бажання втримати популярність може йти рука в руку з відкладенням реформ. Є єдиний вихід розрубити цей гордіїв вузол: не йти за громадською думкою, а формувати її. Тобто працювати на випередження. Минулий тиждень відкрив підстави для обережного оптимізму: президент нарешті заговорив. Чи цей епізод перетвориться на тенденцію, побачимо. Але у кожному випадку, говоритиме чи не говоритиме глава держави із суспільством, стане ще одною ознакою, куди рухається Україна – точніше, куди її хоче привести президент.

НАД УКРАЇНОЮ ВИСИТЬ ПРИВИД 2005 РОКУ. Привид втрачених шансів, слабкого президента, політичних чвар, розчарованого суспільства – всього того, що називають "українською втомою". Вина за поразку помаранчевої революції лягає на багатьох осіб. Але не в останню чергу й на нас, публічних інтелектуалів. Пам'ятаю, як ми переконували, що Ющенка ще рано критикувати. Що щойно ми зробили з нього майже Ісуса Христа, а тепер вимагаємо розіп'яти його. Знаючи тепер, з якого матеріалу був зроблений Ющенко й його команда, можна передбачити, що ця критика мало би дала: ніхто не може стрибнути вище власної голови. Але принаймні ми дали б тоді Україні шанс думати про альтернативні стратегії розвитку – замість того, щоб замикати їх у виборах між двома Вікторами й однією Юлею.

Євромайдан витворив нову якість і нові шанси. Багато з того, що дратувало і мучило нас, згоріло у вогні революції. Але старі звички вмирають поволі. В першу чергу йде мова про спосіб організації і мислення політичного класу. Порошенко дає надії, що він зроблений з іншого матеріалу. Але щоб він не зіпсувався, його треба критикувати. Що більше: доки у нас ще не виросли політики нового покоління, доки українська політика дійсно не набула нової якості, це має стати майже нашим патріотичним обов'язком.

Звісно, це не має бути критика заради критики. Те, що кажуть історики про свою дисципліну, може застосуватися і щодо всієї країни: деконструкція без конструкції граничить із безвідповідальністю. Іншими словами, критикувати треба так, щоб заразом пропонувати розв'язки – бажано, розв'язки стратегічні. Бо інакше знову змарнуємо шанс, який нам дала історія.

×