Був упевнений, що з нею переможе посередніх суперників

Національна футбольна збірна України має вигравати в команд рівня Фінляндії, Казахстану та Боснії в будь-якому складі та за будь-якого тренера. Нинішнє покоління українських футбольних функціонерів разом із наставниками і гравцями вже не перший рік виявляє схильність до применшення нашого футбольного потенціалу, щоб мати менше відповідальності перед уболівальниками. Але ж не настільки! Серйозно оцінювати роботу тренерів української збірної та її виступи можна в матчах із провідними командами Європи. До них три згадані вище аж ніяк не належать і ніколи не належатимуть через цілком об'єктивні причини.

Саме тому домашні нічиї України у весняних іграх проти Фінляндії та Казахстану були проколом тренерського штабу Андрія Шевченка. Так само, як нічиї з тим же Казахстаном та Боснією є проколом штабу Олександра Петракова. Шевченко в ролі наставника залишився в минулому. Як на мене, надовго. Тож варто розглядати роботу чинного тренера, забувши про попередників.

 

Чому Україна не змогла обіграти Казахстан, із величезними труднощами відстояла мінімальну перемогу над Фінляндією та не змогла перемогти Боснію? Причина – тактика, яку обрав для збірної Олександр Петраков. Видається, що для вирішення завдання поборотися за друге, а може, й перше місце у своїй відбірній групі в нього були два шляхи. Перший – взяти за основу збірної київське "Динамо", яке нині майже повністю складається з українців. Заміни Кендзьору на Тимчика, а Де Пену на Зінченка чи Малиновського – і маєш команду, що обіграє в нашій групі всіх, окрім Франції. Другий варіант – створення нової команди. Його й обрав Петраков. Нової не за гравцями – не такий уже великий вибір у тренерів збірної, а за тактикою.

Із самого початку це здавалося авантюрою. Маю на увазі обрану новим тренером нашої національної команди модель гри з трьома центральними захисниками. За такою схемою працюють чимало команд. Але далеко не всі. Щоб діяти у три центральні захисники, слід мати ідеально зіграних виконавців, які розуміють один одного із заплющеними очима. Чи є такі в Україні? Немає, і бути не може. Бо базові команди збірної "Динамо" і "Шахтар" грають у два центральні оборонці.

Щоб навчити людей за кілька днів переорієнтуватися на іншу модель, потрібно, щоб хтось був генієм – або наставник, або футболісти. Інакше гравці, як це сталось у всіх матчах за тренера Петракова, більше заважатимуть один одному, ніж допомагатимуть. Чому наші двічі пропустили від казахів? Тому що гравець, який забивав, опинився між Караваєвим і Забарним: ті не розібралися, кому саме з них накривати нападника. Так само було з фіннами – гол у наші ворота прийшов після того, як Кривцов і Забарний не поділили суперника під час подавання з кутового. І той лишився неприкритий. У грі з Боснією Соболь і Матвієнко щоразу мали проблему – кому з них іти на суперника. Врешті той опинився сам і забив.

От і вийшло, що збільшення кількості гравців у захисті не допомогло, а завадило. Плюс наявність третього центрального захисника залишала наш півзахист у меншості. Зрозуміло, задум був у тому, щоб у вільний простір вбігали різні футболісти, відповідно до ситуації, заплутуючи суперника. Але ж і наші півзахисники так не грають у своїх клубах.

Чи розуміли це Петраков і його асистенти, які відповідають за тактику? Думаю, так. То навіщо вони це робили? Навіщо зламали звичну для своїх ­підопічних гру і змусили їх діяти інакше? Думаю, що причина була в тому, з чого я почав цю замітку: Петраков, подібно до того, як перед цим Шевченко, був упевнений, що цих суперників він все одно обіграє. І обидва були неприємно здивовані наслідками своїх тактичних пошуків.

Видається, що нинішній наставник нашої національної команди прагне змусити футболістів повірити в обрану тактику і старанно виконувати вказівки. Це могло статися, якби українцям пощастило не пропустити на останніх хвилинах від казахів і боснійців. Багатоголосий хор фахівців і журналістів, готових проголосити Олександра Петракова винахідником нової гри української збірної, вже набрав повітря, щоб заспівати хвалу новому тренеру. Але не пощастило. Те, що мало стати щасливою тактичною знахідкою тренера, яка допомогла вирішити всі проблеми й виконати турнірне завдання, виявилося лише п'ятим колесом. Яке, замість допомагати, тільки заважало.

 

Було боляче дивитися, як посередні гравці рвали на шматки захист збірної України. Складеної з футболістів, які, виступаючи за свої клуби, часом цілком гідно протистояли найкращим форвардам світу. Так хотілося вірити в нового тренера збірної, який за багатьма параметрами вигідно відрізняється від свого попередника.

Власне, нічого ще не втрачено. Україна ще може зачепитися за друге місце в групі, обійшовши в останній зустрічі Боснію на її полі та сподіваючись, що Франція не клеїтиме дурня в матчі з Фінляндією. У цьому насправді немає нічого складного – наші футболісти сильніші. На жаль, саме від цього результату, який може бути й випадковим, залежатиме загальна оцінка роботи Олександра Петракова на чолі національної команди України. Виграємо – всі скажуть, що оте п'яте колесо зовсім не заважало, а навпаки. Програємо – виявиться, що це колесо таки було зайве.

×