Майбутнє має особливість, що ніколи не уявляється таким, яке настає насправді. 30 років тому, в останні літа чи навіть місяці царювання змаразмілого Леоніда Брежнєва мало хто уявляв, що незабаром, у цілком осяжному й передбачуваному майбутньому, могутня совєтська імперія розпадеться, панівна комуністична ідеологія опиниться на історичному смітнику, а Україна стане цілком незалежною, міжнародно визнаною державою з усіма своїми жорстко забороненими й жорстоко переслідуваними за совєтів символами. Найбільше, на що ми тоді надіялися, перешіптуючись на кухнях і передаючи з рук у руки заборонені книжки і самвидавні тексти, була певна лібералізація режиму, якийсь черговий варіант хрущовської відлиги, послаблення русифікації і сякий-такий плюралізм бодай у науці й мистецтві.
Не минуло й десятиліття, як наші суспільні очікування, навпаки, стали безмірно завищеними. Україна 20 років тому уявилася нам раптом не лише вільною й незалежною, а й заможною, демократичною, правовою і, звичайно, українською. Жодне з цих сподівань не збулося. Наша країна, на відміну від Польщі, Угорщини, Чехії чи Прибалтики, не просунулася в напрямку Першого світу - так званого золотого мільярда. Навпаки, разом із Росією, Білоруссю та іншими євразійськими султанатами вона впевнено скочується у Третій світ - світ беззаконня, корупції, авторитаризму й безнадійної цивілізаційної відсталості.
Сутнісно вся ця система, усі інституції, усі так звані еліти залишилися кондово совєтськими - без жодного натяку на європеїзацію, правову державу та гру за правилами - замість традиційної гри з правилами
Навіть ті нечисленні здобутки, які ми сьогодні маємо, - відкритість кордонів, відносна свобода слова, значний, хоча й деформований олігархічною державою політичний та економічний плюралізм чи певні поступки для української мови - усе це є наслідком не так незалежності, як горбачовської перестройки. Фактично все це було вже в останні роки існування СССР, тож перейменування "УРСР" на державу "Україна" мало що в цьому плані змінило. Як перейменування КҐБ в СБУ, ЦК КПУ - на Адміністрацію президента, совєтської армії та міліції - на буцімто українську.
Сутнісно вся ця система, усі інституції, усі так звані еліти залишилися кондово (закам'яніло) совєтськими - без жодного натяку на європеїзацію, правову державу та гру за правилами - замість традиційної гри з правилами. Звичайно, ми можемо бути вдячні місцевим криптовєтським елітам, що вони не відібрали в нас того, що дала перестройка і не повернули країну до диктатури за прикладом якого-небудь Карімова чи Лукашенка. Проте це навряд чи наслідок їхньої доброї волі, радше - результат нашого спротиву.
Поки що незалежність принесла реальні плоди лише тим, хто ніколи про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто здебільшого вірою й правдою служив колонізаторам або й просто був одним із них. Сьогодні вони надувають щоки, вдаючи із себе президентів, міністрів і депутатів незалежної держави. Хоча насправді це всього лиш нащадки конкістадорів, яким за сприятливої нагоди вдалося, умовно кажучи, відхопити свій шмат Латинської Америки з-під влади Мадрида.
Помаранчева революція 2004 року була запізнілою спробою завершити розпочату в середині 1980-х перестройку. Вона показала відносну силу українського громадянського суспільства, здатного - спільно з низкою ситуативних союзників - протистояти авторитарному тискові олігархічної влади і навіть активно протестувати проти грубих виборчих фальсифікацій. Але водночас вона показала й відносну слабкість суспільства, нездатного належно проконтролювати приведених ним до влади революційних лідерів та спонукати їх до здійснення широкомасштабних реформ.
Усупереч сподіванням, помаранчева революція не стала українським аналогом східноєвропейських оксамитних революцій 1989 року. Вона не змінила старої системи, не усунула від влади скорумпованих авторитарних еліт і не встановила нових, ліберально-демократичних правил гри у рамках фундаментально реформованої правової держави. Замість почати й рішуче утвердити в масштабах усієї країни гру за чіткими й однаковими для всіх правилами, "помаранчеві" лідери продовжили звичну й характерну для всіх квазі-демократичних режимів гру з правилами. Внутрішні поділи в їхньому таборі зробили, однак, цю гру набагато менш ефективною, ніж у мафійно консолідованіших попередників та опонентів. Це врешті й призвело до цілковитого паралічу та колапсу "помаранчевої" влади і тріумфального повернення на всі керівні позиції представників найреакційнішої, найкорумпованішої і найавторитарнішої частини попереднього режиму - так званого донецького клану.
За кілька місяців після свого обрання в лютому 2010 року президент Віктор Янукович, не церемонячись із Конституцією та законами, узурпував із прибічниками практично всю владу в країні й розпочав досить енергійне переслідування політичної опозиції з виразним наміром установити в Україні "керовану демократію" російського зразка. Як і за Леоніда Кучми, в якого Янукович два роки був довіреним прем'єр-міністром, вибіркове застосування права і заснований на цьому політичний та економічний шантаж знову стали основним інструментом здійснення державної влади.
Водночас, усупереч багатьом прогнозам, Янукович не засвоїв кучмівського "центризму". Той полягав у маневруванні між кланами та показній державницькій "миротворчості" - зрівноважуванні інтересів сходу і заходу, совєтофілів і атлантистів, проросійських і українських націонал-радикалів. На відміну від усіх своїх попередників, Віктор Янукович зробив виразну й однозначну ставку на російськомовний, переважно совєтофільський і досить часто українофобський електорат. Президент не погребував навіть призначенням одіозного україножера Дмитра Табачника на посаду міністра освіти та безсоромним фаворизуванням православної церкви Московського патріархату коштом усіх інших українських церков. Від березня 2010 року Януковичів уряд здійснює політику повзучої, проте досить послідовної ресовєтизації та русифікації.
Із погляду панівної російськомовної олігархії така політика є по-своєму слушною. Вона спрямована на ослаблення української ідентичності - як головної перешкоди їхньому авторитарному врядуванню, та заміну її звичнішою і зручнішою ідентичністю гомо совєтікуса, засадничо антизахідною й антиліберальною, - різновидом тієї самої російсько-совєтсько-східнослов'янської ідентичності, що її подібні авторитарні режими плекають у Росії, Білорусі та Придністров'ї. В обмеженій часовій перспективі така політика здатна принести президентові та його оточенню певну вигоду. Проте у віддаленішому майбутньому може мати принаймні два фатальних для держави і нації наслідки.
По-перше, вона позбавляє Україну реальних шансів на повноцінну модернізацію й просування в Перший світ. Оскільки те й те у специфічних регіональних умовах є можливим лише на шляху всебічної євроатлантичної інтеграції, якої без союзу з демократичною частиною суспільства та прийняття демократичних правил гри не осягнути.
По-друге, така політика веде до поглиблення наявних мовно-культурних поділів та, у кінцевому підсумку, до розколу країни або її ольстеризації.
І по-третє, ескалація внутрішнього конфлікту та репресивних дій уряду неминуче веде до "лукашенкізації" режиму. Тобто, його міжнародної ізоляції й потрапляння під повний контроль Росії, що означає консервацію й поглиблення всебічної цивілізаційної відсталості.
Янукович не засвоїв кучмівського "центризму". Той полягав у маневруванні між кланами та показній державницькій "миротворчості"
Відчуття цих загроз, схоже, спонукає режим - принаймні прагматичну його частину - повернутися до кучмівської політики зовнішньої "багатовекторності" та внутрішнього "центризму". Проте з цілої низки причин ця опортуністична політика "моментократії" - "сяк-так, абияк" - не є нині реальною. З одного боку, Росія більше не схильна толерувати багатовекторні ігри Києва й вимагає від нього цілковитого послуху. А з іншого боку, Євросоюзові, схоже, теж набридла антиєвропейська за своїм духом політика авторитарного українського уряду, замаскована фальшивою "проєвропейською" риторикою. Так само малореальною є нині й відбудова для уряду квазі-центристської ніші. З одного боку, комуністична загроза, яку успішно експлуатував у 1990-х Леонід Кучма, зійшла нанівець, а совєтофільський електорат КПУ став фактично електоратом Партії регіонів. А з другого боку, "націоналістична загроза", попри всі зусилля Януковичевих політтехнологів її роздмухати, так і не набула достатньо переконливих розмірів.
Сказане не означає, що уряд Януковича відважиться, за прикладом Лукашенка, на радикальну ресовєтизацію країни та перетворення її на поліцейську державу - з усіма міжнародними наслідками, які з цього випливають. Тим більше не означає це готовості української олігархії до реальної демократизації та європеїзації країни, себто - відмови від звичної монополії в усіх галузях і запровадження чесної, а тому абсолютно незвичної й небезпечної для них політичної та економічної конкуренції. Скоріш за все, режим якийсь час вагатиметься між репресивними діями у стилі Лукашенка та маніпулятивними заходами в стилі Кучми. Причому остаточний вибір на користь тої чи тої політики доведеться зробити 2012-го чи, найпізніше, 2015 року - у зв'язку з парламентськими та президентськими виборами і цілком реальною загрозою втрати влади. Характер вибору залежатиме від того, що на той час видаватиметься режимові небезпечнішим: прихід до влади опозиції чи міжнародні санкції за фальсифікацію виборів.
Протягом 20 років Україна розвивалася без чіткої стратегії, опортуністично реагуючи на хвилеві виклики або ж просто їх за змогою уникаючи. Мовно-культурні поділи та несформована національна ідентичність істотно посилили загальну амбівaлентність суспільства й ускладнили процес посткомуністичної трансформації.
По-перше, вони ослабили суспільну довіру, згуртованість, солідарність і об'єктивно зменшили й без того низький рівень соціального капіталу.
По-друге, вони полегшили виживання політикам, які можуть приховати власну нездарність і непорядність демагогічними гаслами; електорат таким чином мобілізується не довкола конкретних політичних програм, а довкола "наших поганих хлопців" супроти "чужих".
По-третє, вони зробили суспільство вразливим щодо зовнішніх маніпуляцій - насамперед із боку Росії.
І по-четверте, поглибили в багатьох відчуття обложеної фортеці, обмеживши тим самим обсяг, зміст та відвертість інтелектуальних дискусій, спонукаючи супротивні сторони говорити й робити не те, що правильно, а те, що вигідно. Ці поділи, як слушно зауважили (Олександр) Мотиль і (Адріан) Каратницький, "впроваджують політику ідентичності геть у все, роблячи компроміс дуже важким".
Подолати ці поділи складно, хоч, як показує досвід окремих країн, можливо. Для цього потрібна певна національна консолідація на альтернативних засадах. Ними могла б бути історія економічного успіху, правова держава, ліберально-демократичні правила гри - усе те, чого досягти за наявних ідентичнісних поділів та конфронтацій проблематично. Помаранчева революція була спробою розірвати замкнене коло, проте відчинене нею вікно можливостей швидко зачинилося. Що, звісно, не означає, що всі шанси безнадійно змарновані й не варто працювати над відчиненням нового вікна.
3 
1
Коментарі
3