Мій клан
Мій дід, як і я, носив окуляри, любив прибрехати і ходити танцювати. А ще не любив Совіти й називав свого предсідатіля "отой голожопий". Предсідатіля того прислали з Кишенева. Він давив на шиї прищі й носив у кармані фуражку. У перший же день мужики напоїли його й підклали під бік місцеву прошмандовку. А потім примусили женитися на спорченій дівці.
Дід Микола народився в Жабиновському районі, а виріс у пущі - серед вовчат, гусіні й ромашок звичайних. І тому виріс одиночкою. Смілим і умілим - як Бельмандо у фільмі "Професіонал". У війну дід був проти всіх. Партизанів вішав на ялинках за яйця - як ялинкові іграшки. А німцям просто тупо робив геноцид. Перекривав заслінка в пічці, й ті дохли, як колорадські жуки.
Після війни вижив. На фотокартці він у своїм домі. У такім гальштуку завжди ходив на танці. Головним там був баяніст, а дід музики не знав. І грати вмів тільки на тонких женських чуствах.
Мій другий дід був ще той помідор. У 1950-ті він був першим шулером у Бресті. Усі блатні знали його як Сірогу "Кулька". Бо гроші всігда носив у великому бумажному кульку. Граючи в наперстки чи карти, клав його на стіл. І в усіх починали рухатися пальці й очі від різноцвіття купюр і валют. Виріс він на кордоні України й Білорусі. Війна теж трохи зачепила його своїм кулаком. Воював за руських. Але війна ця складалася з азартних ігор і різних авантюр. У партизанському отряді імені Пєті Клипи дід виграв у однополчан трофейний патефон, трофейну жінку та насос "Зінґер". Раз п'яний грав у очко з комендантом Бреста, і той оказався з носом. За умовами гри німці передали загону 16 сіл та автомобіль із кулеметом.
У 1959-му КДБ узяв діда у тиски. Але він дав непоганий відкат. І з тих пір подружився із замначальника по Брестській області Тихоном Степановичем. До самої смерті вони були нерозлийвода.
Дід любив жити на широку ногу. Він знав, що таке і шик, і нужда. Персонал брестського ресторану "Бух" був йому як рідний. А адміністраторка Людмила Кирилівна, за словами бабки, намагалася увести діда із сім'ї. Але після розмови з нею у тієї жіночки на все життя залишився шрам на вусі й у душі.
У діда Сіроги була слабкість до природи. Як і в діда Миколи. Як і в мене. Це сімейний дефект. Він любив саджати дерева. Але не так тупо, як дебільні піонери. А сотнями. У Малорицькому районі є посадка на 12 гектарів, яку всі називають по його прізвищу - Вакульський ліс. Во як!
Моя баба Ніна була клоуном. І не треба сміятися. Вона була клоуном по життю. У селі багато хто вважав її полудурошною. За що отримували по борщах від мого прадіда Уляна. Він завжди смердів тютюном і злістю. Але бабку любив, бо вміла посмішити старого. То водоплюйку змайструє. То кнура навчить ноги перед хлівом витирати.
Коли в селі було якесь свято - проводи там, Богородиця чи помер хтось - то мою бабку запрошували бути там смішинкою. Бо сумно втикати на похоронах - галімий моветон. Небіжчику й так погано. Баба Ніна робила з подібних похмурих посиденьок гострий лоскотний карнавал. Наприклад, пролазити вигинаючи спину назад під труною. Чи розгойдувати її, як на іменинах. Коли помер 103-річний сусід Дем'ян, то на ранок ніхто рук підняти не міг від тих підкидань.
А ще бабка була відмінницею. Що в селі взагалі-то аномально. Жила вона в Україні. Що взагалі симпатично. А після вузу стала вчителькою. Шо вопше дупа. Хоча, я думаю, її учні про неї так не думали. Вона вчила їх робити колесо. Показувала, як стріляти з лука і де дірка в колгоспному саду. Влітку в гуртку "Лісової аплікації" вони ходили до лісу. Й робили на деревах шпіонські доміки. Грибники дуже лякалися страшного завивання з пишних крон. І вважали, що то чорти й інша нечисть гойдаються на гілках. А дітям було весело й щасливо. Бо дитинство - це пара великих дурниць. А бабка моя була дитям.
Мєстний батюшка Васілій косився на Ніну. Казав: "Ніна, образумся! Бог все бачить - диви, а то судьбою обідить!" А бабка відповідала :"Отець Васілій, самий головний гріх - хмурі морщинки на лобі. Богу треба погрємушка радості, а не корито смирення".
Із моїм дідом Сірогою прожила довго й інтересно. Зустрілися в Будинку відпочинку "Геть" піді Львовом. Бабка була там у відпустці. А дід по роботі - на своїх шулерських гастролях. Вони мені мало про ту зустріч розповідали. Але тут і так понятно все. По-о-огуляли! Неслабо погуляли.
Потім було весілля. Але фоток майже не лишилося. Бо бухий тамада почав підкатувати до нєвєсти. Дід уже косився на ножик. Але стримався - просто нам'яв тамаді мошонку. І його музикам. Двом братам. І якомусь мужику, який опинився випадково поруч. Справу ту тихенько прикрили. Але дід познищував фотки, аби не нагадували про це свинство. Нам же казав, що у фотографа очі на жопі виросли - і Нінка всюди вийшла, як сніговик.
Баба Галя виросла на хуторі. Через ліс із дубальтівкою ходила в школу. Спочатку її пробували смикати за коси чи ще за щось. Але після того як вона Ромі Шилоносу перемкнула прикладом по зубах, усі трохи охололи. Потім почалася війна. Бабка завжди казала: "Онучку, яка війна, холєра її? Які партизанти? Всрись їхня матка, самі алкаголіки зі штиками по лісу повзали. Ми із твоїм прадідом сіллю по штанях їх так смалили, шо даже получили від німців грамоту. Німці ті були дуже пахучі. Ходили на суботні танці, портили дівчат, народ різали. Все як завжди, як народом здавна заведено".
Після війни пішла баба Галя в місто. Вивчилася на швачку. А міста ж тоді були - гівно, а не міста. Плюнь і розітри - міста були. Кабани під магазинами риються, партійці в рюмочних агітацію розводять, ні сралень пристойних, ані атракціонів. Поколупала бабка в носі й поїхала додому. Устроїлася лісничихою. Змайструвала собі тарантайку з відкидними дверцятами. Районний лісгосп видав їй під розписку ружжо, патрони, порох. І символічні ключі від усього лісу. Раз, ходячи своїми угіддями, вона підстрелила діда Миколу. Думала, жулік ліс краде. А дід просто ведмедя по голові сокирою гамселив.
Баба Галя дуже любила всілякі табуретки та стільці. Бувало, сяде біля пічки - соває, крутить сідницями. Або сяде під вишнями й плете із сусідкою Параскою кошики. А ще любила крутити мені вуха й вареники. Вуха - за мої хуліганські витівки. А вареники - бо дід вимагав. Бо коли він голодний, то бабка переживала за короткі миті Кандагар, Уганду і В'єтнам разом узяті.
Вопше ідилічно жили Галя з Миколою. Під сараєм лисички сопли, борсуки з волохатими носами моркву з городу тирили. Лосі ганяли в квача по картоплі. Ягня з вовком хропли на циновці біля входу. Білочки гадили на штори й подушки. Хоча шо я розказую. У такому зоопарку тоді все Полісся жило.
3 
35413
Коментарі
1