Середа, 12 грудня 2012 18:12

Нобелівську Премію отримає хтось в Україні або виходець звідти

  Фізики Ігор Доценко й Серж Харош тримають у паризькій лабораторії пастку для фотонів
Фізики Ігор Доценко й Серж Харош тримають у паризькій лабораторії пастку для фотонів

Французький науковець українського походження Ігор Доценко своїм прикладом ілюструє шанси досягти рівня нобелівського лауреата

Я родом із Черкас. У школі математика давалася легко, тож перед восьмим класом мене запросили до фізматліцею, що тоді якраз створювався. У 10-му класі, коли довелося обирати між республіканськими олімпіадами з математики й фізики, пішов на фізику. За рік потрапив у відбір на міжнародну олімпіаду. Хоча надлюбові до фізики не відчував. Вона легко давалася, була цікава – але без фанатизму.

Коли настав час вступати до вузу, думав про кілька спеціальностей. Наприклад, про економіку в КНЕУ. Із дипломами й золотою медаллю тоді можна було пройти за співбесідою, без іспитів. Так склалося, що найперше подав документи на фізфак Київ­ського університету імені Шевченка. Тоді якраз декан був на факультеті. Побачивши мене, його викликали – завдяки олімпіадам моє прізвище знали, і Леонід Булавін на моїй заявці написав, що мене прийняли. За місяць до іспитів.

Ми з батьками були трохи спантеличені. Але вирішили: раз вступив – може, доля.

Навчався на кафедрі оптики. На четвертому курсі потрапив до лабораторії в німецькому Аахені. Там за допомогою оптики досліджували тверді тіла, мали багато лазерів, оптичний стіл, рідкий азот. Усе сяяло й виблискувало і було таке наочне, що я одразу зрозумів суть експерименту.

Тоді я підходив до етапу в навчанні, коли більше вирішувала якість обладнання в лабораторних роботах, аніж уміння професора розповісти про це. Адже хочеться не просто знати про лазер – а мати його, крутити в руках, ламати й лагодити. Після цього "сп'яніння" в німецькій лабораторії вступив на магістерку до Боннського університету. Це була найзагальніша програма – фізика.

За пострадянської системи освіти єдиний вибір, який робить студент, – це кафедра, куди піти. Решту вирішили за тебе: п'ять-шість днів на тиждень, щодня по три–чотири пари. Проходиш якісь гуманітарні предмети, філософію, соціологію – не дуже цікаві, бо викладають нецікаво.

У Німеччині ж ми мали в середньому півтори пари на день. І велика свобода вибору предметів. Ми, студенти з колишнього СРСР, у перший семестр набрали вдвічі більше предметів, ніж потрібно, – і навіть цього нам було мало. Адже звикли працювати в іншому ритмі. А німці брали вдвічі менше, зате вивчали все акуратно, "розжовуючи". Послухає один предмет – і наступного дня сидить удома й перетравлює його. Це захоплювало.

Як і викладання предметів. Не суха начитка в аудиторії на дві сотні осіб, а буквально десятеро людей сидять біля професора, й ми з ним спілкуємося.

Починаючи з магістеріуму, вже не просто ставиш досліди в лабораторії, а перебуваєш у середовищі наукової спільноти. Читаєш статті інших дослідницьких груп за твоєю ­темою, слухаєш доповіді гостей-­науковців, їздиш на конференції. Так я дізнався про роботу групи Сержа Хароша. А потім потрапив на конференцію в Південній Африці. Там був і Серж із дружиною. Йому сподобалася моя доповідь, й одразу після неї я отримав запрошення відвідати Париж. Дуже тактовно: мовляв, просто приїдьте, погуляйте містом із дружиною – і розкажіть те саме, що й тут, моїм студентам.

Я відповів: чому б ні? ­Водночас мав кілька пропозицій з ­інших міст. Тож поїздив ­Францією. Я не думав робити досліди цього рівня так рано. ­Хотів спочатку захистити магістерську роботу, написати дисертацію. А вийшло так, що за мене все більш-менш вирішили. У Парижі я зрозумів, що експеримент – вражаючий. І ми з дружиною виїхали до Франції.

З американським лауреатом Нобелівської премії Дейвом Вайнлендом я познайомився 2004 року. Тоді кілька місяців пропрацював у місті Боулдер, штат Колорадо.

Одна тамтешня фірма робила дзеркала для моєї аспірантури в Німеччині. Проект дорогий, і виробники пішли на ризик. У них був скоріше науковий інтерес, ніж економічний – вони нічого не заробили, зате відпрацювали технологію.

У Боулдері діють кілька великих інститутів, зокрема Національний інститут стандартів та технологій, де працює Дейв. ­Через свого професора я попросив у нього дозволу відвідати експеримент.

У радянський час не популяризували науку. Хіба що "ми перші полетіли в космос, у нас найбільші ракети і найшвидші танки". А на побутовому рівні автомобілі були калькою з італійських, меблі – з румунських. Своя наука – лише у "воєнці". У США й Західній Європі активно пропагують наукові винаходи. Починається з коміксів: діти, відкриваючи їх, бачать лазери, бластери, подорожі в часі й багато іншого. Потім чимало з цих речей стають реальністю.

Фізика у пострадянській школі закінчилася ХІХ століттям. ­Нашому ліцею пощастило – у нас був лазер. Але загалом обладнання нема, і про квантову чи ядерну фізику в школах не говорять. Може, зараз щось змінилось, але 20 років тому було так. І через це у більшості учнів фізика – найменш улюблений предмет. І справді, "якийсь Ньютон, усе пилом припало. А в мене смартфон у кишені, й чого я слухатиму цю древність?"

На Заході є традиція проводити свята науки. Тоді навіть найскладніші лабораторії відчиняють двері для відвідувачів, намагаються просто пояснити, що роблять. У нас після присудження Нобеля також був День науки, ми пояснювали продавцям із пекарні про наш експеримент. Вони краєм вуха чули про премію – і їм стало цікаво. Ось цієї культури науки в Україні бракує.

Є стереотип щодо радянських учених, що ті здатні порахувати все. Французи навіть жартують: "Хай би що ти зміг порахувати – росіяни порахували це 30 років тому". І часто так і є. Тому радянських науковців поважного віку на Заході сприймають як добрих теоретиків, що знають свою справу – і не є надто амбітні. Адже за Союзу працювали не заради слави на всю країну, а просто з інтересу. Про того ж Сергія Корольова дізналися лише по його смерті.

До молодого покоління ставлення інакше. Карт-бланш не дають. Але є повага за сміливість. Усе-таки це серйозний психологічний бар'єр – змінити країну, залишити близьких.

Яка ймовірність того, що Нобелівську премію одержить українець? Не нульова, адже у фізиці нульової ймовірності немає. ­Теоретично є два варіанти: або премію отримає хтось в Україні, або виходець з України, який знайшов себе за кордоном і там реалізувався. Зрештою, у Сержа Хароша бабусі й дідусі родом з Одеси. Перша мова, якою він навчився писати, – російська. Тож Україна там десь була.

Ігор ДОЦЕНКО

Народився 10 травня 1979 року в Черкасах.

1996-го закінчив місцевий ­фізико-математичний ліцей. 2001-го отримує ступінь бакалавра на кафедрі ­оптики фізичного факультету Київ­ського університету імені Тараса Шевченка. Магістром стає в Боннському університеті, там же 2007 року отримує ступінь кандидата наук.

По закінченню навчання французький науковець Серж Харош запрошує Ігоря на роботу до своєї паризької лабораторії. Там він працює й досі. Цьогоріч за поставлені в ній досліди Харош отримав Нобелівську премію.

У шлюбі, дружина – українка. Має трьох дітей – Альону, Марту й Мирославу.

Захоплюється подорожами – ­бував у Швейцарії, Південній ­Африці, США, Єгипті, Бельгії та Великій Британії

 

Зараз ви читаєте новину «Нобелівську Премію отримає хтось в Україні або виходець звідти». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 358
Голосування Хто має представити Україну на Євробаченні 2020 у Роттердамі?
  • Krutь
  • Jerry Heil
  • Go A
  • Девід Аксельрод
  • Khayat
  • Tvorchi
  • Хтось із півфіналістів Нацвідбору
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода