Французький науковець українського походження Ігор Доценко своїм прикладом ілюструє шанси досягти рівня нобелівського лауреата
Я родом із Черкас. У школі математика давалася легко, тож перед восьмим класом мене запросили до фізматліцею, що тоді якраз створювався. У 10-му класі, коли довелося обирати між республіканськими олімпіадами з математики й фізики, пішов на фізику. За рік потрапив у відбір на міжнародну олімпіаду. Хоча надлюбові до фізики не відчував. Вона легко давалася, була цікава – але без фанатизму.
Коли настав час вступати до вузу, думав про кілька спеціальностей. Наприклад, про економіку в КНЕУ. Із дипломами й золотою медаллю тоді можна було пройти за співбесідою, без іспитів. Так склалося, що найперше подав документи на фізфак Київського університету імені Шевченка. Тоді якраз декан був на факультеті. Побачивши мене, його викликали – завдяки олімпіадам моє прізвище знали, і Леонід Булавін на моїй заявці написав, що мене прийняли. За місяць до іспитів.
Ми з батьками були трохи спантеличені. Але вирішили: раз вступив – може, доля.
Навчався на кафедрі оптики. На четвертому курсі потрапив до лабораторії в німецькому Аахені. Там за допомогою оптики досліджували тверді тіла, мали багато лазерів, оптичний стіл, рідкий азот. Усе сяяло й виблискувало і було таке наочне, що я одразу зрозумів суть експерименту.
Тоді я підходив до етапу в навчанні, коли більше вирішувала якість обладнання в лабораторних роботах, аніж уміння професора розповісти про це. Адже хочеться не просто знати про лазер – а мати його, крутити в руках, ламати й лагодити. Після цього "сп'яніння" в німецькій лабораторії вступив на магістерку до Боннського університету. Це була найзагальніша програма – фізика.
За пострадянської системи освіти єдиний вибір, який робить студент, – це кафедра, куди піти. Решту вирішили за тебе: п'ять-шість днів на тиждень, щодня по три–чотири пари. Проходиш якісь гуманітарні предмети, філософію, соціологію – не дуже цікаві, бо викладають нецікаво.
У Німеччині ж ми мали в середньому півтори пари на день. І велика свобода вибору предметів. Ми, студенти з колишнього СРСР, у перший семестр набрали вдвічі більше предметів, ніж потрібно, – і навіть цього нам було мало. Адже звикли працювати в іншому ритмі. А німці брали вдвічі менше, зате вивчали все акуратно, "розжовуючи". Послухає один предмет – і наступного дня сидить удома й перетравлює його. Це захоплювало.
Як і викладання предметів. Не суха начитка в аудиторії на дві сотні осіб, а буквально десятеро людей сидять біля професора, й ми з ним спілкуємося.
Починаючи з магістеріуму, вже не просто ставиш досліди в лабораторії, а перебуваєш у середовищі наукової спільноти. Читаєш статті інших дослідницьких груп за твоєю темою, слухаєш доповіді гостей-науковців, їздиш на конференції. Так я дізнався про роботу групи Сержа Хароша. А потім потрапив на конференцію в Південній Африці. Там був і Серж із дружиною. Йому сподобалася моя доповідь, й одразу після неї я отримав запрошення відвідати Париж. Дуже тактовно: мовляв, просто приїдьте, погуляйте містом із дружиною – і розкажіть те саме, що й тут, моїм студентам.
Я відповів: чому б ні? Водночас мав кілька пропозицій з інших міст. Тож поїздив Францією. Я не думав робити досліди цього рівня так рано. Хотів спочатку захистити магістерську роботу, написати дисертацію. А вийшло так, що за мене все більш-менш вирішили. У Парижі я зрозумів, що експеримент – вражаючий. І ми з дружиною виїхали до Франції.
З американським лауреатом Нобелівської премії Дейвом Вайнлендом я познайомився 2004 року. Тоді кілька місяців пропрацював у місті Боулдер, штат Колорадо.
Одна тамтешня фірма робила дзеркала для моєї аспірантури в Німеччині. Проект дорогий, і виробники пішли на ризик. У них був скоріше науковий інтерес, ніж економічний – вони нічого не заробили, зате відпрацювали технологію.
У Боулдері діють кілька великих інститутів, зокрема Національний інститут стандартів та технологій, де працює Дейв. Через свого професора я попросив у нього дозволу відвідати експеримент.
У радянський час не популяризували науку. Хіба що "ми перші полетіли в космос, у нас найбільші ракети і найшвидші танки". А на побутовому рівні автомобілі були калькою з італійських, меблі – з румунських. Своя наука – лише у "воєнці". У США й Західній Європі активно пропагують наукові винаходи. Починається з коміксів: діти, відкриваючи їх, бачать лазери, бластери, подорожі в часі й багато іншого. Потім чимало з цих речей стають реальністю.
Фізика у пострадянській школі закінчилася ХІХ століттям. Нашому ліцею пощастило – у нас був лазер. Але загалом обладнання нема, і про квантову чи ядерну фізику в школах не говорять. Може, зараз щось змінилось, але 20 років тому було так. І через це у більшості учнів фізика – найменш улюблений предмет. І справді, "якийсь Ньютон, усе пилом припало. А в мене смартфон у кишені, й чого я слухатиму цю древність?"
На Заході є традиція проводити свята науки. Тоді навіть найскладніші лабораторії відчиняють двері для відвідувачів, намагаються просто пояснити, що роблять. У нас після присудження Нобеля також був День науки, ми пояснювали продавцям із пекарні про наш експеримент. Вони краєм вуха чули про премію – і їм стало цікаво. Ось цієї культури науки в Україні бракує.
Є стереотип щодо радянських учених, що ті здатні порахувати все. Французи навіть жартують: "Хай би що ти зміг порахувати – росіяни порахували це 30 років тому". І часто так і є. Тому радянських науковців поважного віку на Заході сприймають як добрих теоретиків, що знають свою справу – і не є надто амбітні. Адже за Союзу працювали не заради слави на всю країну, а просто з інтересу. Про того ж Сергія Корольова дізналися лише по його смерті.
До молодого покоління ставлення інакше. Карт-бланш не дають. Але є повага за сміливість. Усе-таки це серйозний психологічний бар'єр – змінити країну, залишити близьких.
Яка ймовірність того, що Нобелівську премію одержить українець? Не нульова, адже у фізиці нульової ймовірності немає. Теоретично є два варіанти: або премію отримає хтось в Україні, або виходець з України, який знайшов себе за кордоном і там реалізувався. Зрештою, у Сержа Хароша бабусі й дідусі родом з Одеси. Перша мова, якою він навчився писати, – російська. Тож Україна там десь була.
Ігор ДОЦЕНКО
Народився 10 травня 1979 року в Черкасах.
1996-го закінчив місцевий фізико-математичний ліцей. 2001-го отримує ступінь бакалавра на кафедрі оптики фізичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Магістром стає в Боннському університеті, там же 2007 року отримує ступінь кандидата наук.
По закінченню навчання французький науковець Серж Харош запрошує Ігоря на роботу до своєї паризької лабораторії. Там він працює й досі. Цьогоріч за поставлені в ній досліди Харош отримав Нобелівську премію.
У шлюбі, дружина – українка. Має трьох дітей – Альону, Марту й Мирославу.
Захоплюється подорожами – бував у Швейцарії, Південній Африці, США, Єгипті, Бельгії та Великій Британії
Коментарі