"Неоднозначності шкідливі. Є добро, а є зло. Все просто"

Я хотів відкрити свій заклад. Розумів, що ресторану не потягну. Після пошуку й аналізу мені випадково підвернулося місце під кав'ярню. Повноцінне двоповерхове кафе відкрив 2020-го, за місяць до вторгнення – ще одне. Подобається те, що в мене вийшло.

Росія неможлива без України у своєму складі. Вони вкрали нашу історію, ідентичність і культуру. Уся їхня національна ідея – довкола Києва, Київської Русі та слов'янства, до яких вони не мають жодного стосунку. А ще Україна – це контроль над морем, близькість до Європи, можливість залякувати й тиснути на західних сусідів.

Виклик до військкомату отримав у липні 2014-го. Наступного дня пройшов медкомісію. Через те що не проходив строкової служби, мене призвали аж у березні наступного року. Весь цей час жив у режимі очікування, чітко розуміючи, що буду на фронті.

 

До повномасштабного вторгнення готувався з дня, коли демобілізувався, і до 24 лютого. Налаштовував себе і свій бізнес – щоб міг функціонувати в умовах війни.

Тоді дивували місцеві на лінії розмежування. Вони цілком серйозно розповідали, що на Майдані роздавали наркотики, що за нас воюють чорношкірі, що в нас спеціальні "Гради", які спершу стріляють по Донецьку, а потім розвертаються та влучають в їхні домівки. Вони в це все вірили.

Різниця між 2014-м та 2022 роком – велетенська. Тоді було важко епізодами: ДАП, Дебальцеве, Іловайськ. Тепер щодня на фронті є свої Донецький аеропорт, Дебальцеве, Іловайськ. Говорять лише про Бахмут, а про безіменну посадку, яка переходить із рук у руки кілька разів на тиждень, а інтенсивність бойових дій там може бути вища, ніж у місті, пересічні українці й не знають.

Росіяни не є homo sapiens. Це інший, ворожий до всього розумного світу вид людини. Штучне утворення, штучний народ, який свідомо селекціонували, культивуючи небачену жорстокість упродовж багатьох століть. Вони – варвари. Усі до одного.

Те, що росіяни нікуди не подінуться і нам треба буде навчитися з ними жити разом, – хибний та небезпечний наратив. Нам не доведеться з ними жити, налагоджувати контакти. Ми лише мусимо вибудувати таку оборону, щоб вони не могли навіть поткнутися, – бетонна стіна, кулемети, рів із крокодилами. Якщо раптом вони зможуть довести, що стали кращі, – можна прибрати крокодилів із рову. Але кулемети та бетонну стіну залишити.

Доки триває війна, ми живемо в чорно-білому світі. Неоднозначності шкідливі. Є добро, а є зло. Усе просто.

Не вірю у трибунал і справедливе покарання для росіян. Має прийти українець із пістолетом з глушником і сам на місці винести вирок кожному злочинцю.

Нам допомагають не тому, що раптом прозріли та все переосмислили. Світ стає на бік тих, хто може за себе постояти.

Ми відновимо кордони 1991 року, вибудуємо сильну оборону, стягнемо репарації в повному обсязі. У принципі більше ніякої помсти й не треба. Щойно це відбудеться, Росія стане хиткою і розпадеться. І потопить усіх своїх людей у ріках крові. Інакше там не буває. Я фізично знищував би лише тих, хто віддавав накази й натискав кнопки. Вони мають боятися нас так, щоб ходити під себе й умирати.

Бажати зла ворогу не є аморальним. Це відновлення балансу у Всесвіті, встановлення справедливості.

Наша доброта, терплячість, милосердність, всепростимість – притягнуті за вуха ззовні. Це зручно, коли у складі імперії є такий народ – не дуже розумний, не дуже войовничий. Вони хотіли нас такими бачити, вони такий образ нам і накидали.

Ми не встояли б у разі повномасштабного вторгнення 2014-го. І два-три роки після. Я бачив ту армію, ту техніку. Мали фору 8 років і, на щастя, її використали.

Війну я проспав. Мав нараду допізна в компанії, роздавав інструкції, бо розумів, що, можливо, вже завтра поїду. Прокинувся близько дев'ятої ранку, глянув у телефон – 50 пропущених, сотні повідомлень. Не брехатиму – я був приголомшений.

Я заскочив у військкомат, узяв усі необхідні документи й одразу подався в Житомир. На виїзді був суцільний затор, мусив їхати зустрічною смугою. Десь о 18:00 стояв на плацу частини й доповідав, що готовий до виконання.

Кожен день на цій війні потрохи змінює. Усіх нас.

Немає людей, які не бояться смерті. Питання в тому, чи можеш ти опанувати цей страх, чи ні. Був один вихід, де я майже зламався психологічно. Щоб знову зібратися докупи, знадобилося кілька місяців.

Війна – це пантеон страху. Страшно за себе, за побратимів, за рідних. Страшно, бо в полон можеш потрапити. Страшно, що все, що відбувається нині, може бути дарма.

Вдало виконане завдання, розбомблена техніка або ліквідована жива сила ворога – це завжди піднесення. І відчуття полегшення водночас. Можна видихнути, нам вдалося.

Бізнес – це постійна економія на собі. Усі зароблені гроші вкладаєш у справу. Це було й моєю помилкою. На перші завдання йшов із металевими касками, іржавими автоматами. Усе інше було теж погане. Докуповував екіпірування вже по ходу війни.

 

Наше суспільство – наче 14-річний підліток. Безумовно хоробрий, рішучий, здатний на подвиги. Чергами у військ­комати, підтримкою армії, намаганням голими руками спинити російські танки та бажанням рвати окупантів зубами ми довели це. Але коли загроза трохи минула – розслабилися, втратили фокус уваги, поринули в бунти та сварки.

Я вірю в цю націю. Інакше не воював би за неї.

Зневажаю чоловіків, які правдами й неправдами втек­ли за кордон. І тих, хто вже втомився від війни. У мене ставлення до таких, як до хробаків. Мені не цікаво, що з ними й не буде цікаво.

Я агностик, яскраво виражений. Хоч у своїх віршах часто звертаюся до Бога, не сприймаю жодної з релігій. Історична освіта посприяла цьому. Але вірю, що у Всесвіті є сили, яких ми ще не осягнули й не можемо описати з наукової точки зору. Це не якесь потойбіччя, а цілком реальні закони природи.

Сміху на війні надто багато. Якби ми так багато не сміялися, ми плакали б. Як є можливість – дуркуємо, приколюємось. Але над тілом загиб­лого побратима ніхто ніколи жартувати не буде.

Війна змусила мене плакати. Це не були істерики, та скупа чоловіча сльоза котилася щокою. Не потрібно себе представляти беземоційною скелею, це хибний шлях.

У війську немає статі. На жінок-військовослужбовиць не потрібно накладати обмеження. Але ставлення до них може бути особливе. Будь-який нормальний чоловік більше перейматиметься жінкою поруч, ніж чоловіком.

Країна буде такою, якою ми її будуватимемо. Якщо до війська записуватимуться добровольці, вправно тренуватимуться, навчатимуться – матимемо найкращу армію світу. Якщо не даватимемо хабарів – поборемо корупцію.

Я ще не бачу дорослішання нації. У нас досі є Арестович із мільйонною аудиторією, є політики-популісти, хабарники. У нас усе ще може з'явитися новий Янукович. Ми все ще шукаємо простих рішень, чарівних пігулок, які вирішать наші проблеми. Для успіху треба багато працювати, насамперед над собою самими.

До 24 лютого в нас не було обличчя на світовій арені. А тепер усі знають, що таке Україна. Це, безумовно, досягнення.

2015-го мені запропонували отримати офіцерське звання, але я не мав вищої освіти. Командир здивувався, мене це зачепило. Це було вперше в житті, коли відсутність диплома про освіту стала на заваді для руху вперед. А якщо іти вчитись у такому віці, як я, то чому не на історика?

Учитися потрібно протягом усього життя. Що більше я вчуся, то більше мені потрібно вчитися. Навіть в армії.

Я сплав. Батько – врівноважений, інтелектуальний, цікавий. Невисокий, невеликий, брав словами, не силою. Мати прищепила любов до читання. А ще мене формували вулиця та спосіб життя. Через роботу батька ми часто переїжджали, я змінив п'ять шкіл. Хардовий досвід. У кожному новому колективі треба було довести, що я нормальний пацан.

Жили в місті Заполярний Мурманської області. Я був зовсім дитиною, але враження досі є. Там непроглядна пітьма, а не життя. Сірі люди, сірі місця.

Кращого, ніж Київ, для мене нема. Нікуди звідси не поїду.

Із дружиною познайомився ще у школі. Вона сильна, вольова, безстрашна. Розлука з нею – нестерпна. Бути дружиною військового – жити у страху, очікуючи того дзвінка. Факт, що в нашому оточенні багато вдів, не додає їй спокою.

У нас були важкі моменти, ми сварилися. Хотіли вбити одне одного, але не розлучитися. Не певен, що наш шлюб успішний, бо це поняття дивне. Не знаю, чи є такі.

Любов – це все, що потрібно дітям. Жодні гроші її не замінять.

Донька вже цілком самостійна, вольова та самодостатня дівчина. А дитинство сина закінчилося торік у лютому. Це відчувається. Він іще не чоловік, але вже не дитина. Розуміє, яка на ньому відповідальність, бо другий після мене в родині.

Не хотів би, щоби син був у війську, як я. Сподіваюся, поки він виросте, війна закінчиться. Та пишатимусь, якщо він прийме таке рішення.

Любити можна багато кого, а кохати – одну людину. Кохання – це коли життя без неї не уявляєш.

Поезію почав писати, коли потрапив на війну 2015-го. Писав про те, що пережив, що вразило мене. Продовжив і після повернення додому.

Останній рік пишу дуже багато віршів. Так багато на­тхнення в мене ще ніколи не було. Планував збірку до повномасштабки, але війна все перекреслила. Можливо, й добре. Теперішні мої вірші – набагато кращі.

Після війни хочу відпочити. Місяць-два, за кордоном. Після того зможу повернутися до справ.

×