Балдію від багатобарвності. А в більшості наших бутиків вважають, що чоловічі колекції повинні нагадувати ритуальний одяг. Суцільні чорні піджачки й чорні штанці. Знаю, це додає стрункості. Але також знаю, що в ньому доречно бути на похороні. А я не хочу йти по життю з відчуттям, що у мене вчора знову хтось помер.
Найскладніше вибудувати стосунки із самим собою.
Завжди, у всіх колективах я був неугодний. Грав багато, причому все більше ролі головні. Це викликало цілком зрозуміле обурення колег. На мене строчили таку кількість кляуз, що дирекції простіше було вигнати, ніж тримати далі.
Ненавиджу телефонні дзвінки. Навіть від сестер і брата: "Ну, як ти?" Ех, б...дь, та так само, як і позавчора! Приятель із Сум періодично подзвонює, щоб допоміг йому щось розрулити. Є ще в Ужгороді товариш. Приїжджав на похорон дружини. Ада Роговцева теж була. Наші стосунки дружбою не назвеш. Але у нас – духовна близькість, любимо одне одного.
Дружба? Немає ніякої дружби і друзів. Видумки це все.
Коли переїхав до Києва і почав стрімко підніматися вгору професійними сходами, одна з далеких родичок доповіла моїй сестрі: "Та воно ж голубе. А срєді цих артістiв, таких, як наш Льоша, їх скiлькі завгодно. Воно ж там буде у рiднiй стихiї". Сестра довго випитувала: "Льоша, це правда, що ти трохи блакитний?"
Я правду дозую. Не вивертаюся навиворіт. Справжня відвертість межує з психіатрією.
Перший раз із роботи вигнали за аморалку. А була ж тільки п'янка, під яку вдало додали – "розпуста". У поїзді на гастролі до Білорусі гудів цілий вагон, і всі без винятку п'яні в дупель артисти підписалися, що я на очах у колективу трахав на столику в купе нашу приму. Та ще й – в антисанітарних умовах! Але я не так сильно сексуально стурбований.
Іноді так нестерпно, що хочеться застрелитися. Але одна моя знайома каже: якщо накладу на себе руки, то в наступному житті доведеться "допрацювати" належне. Тому маю випити цю чашу до дна.
Чесність буває дуже жорстокою, але я ціную будь-яку чесність.
З дитинства боюся темряви. У нашому сталінському красивому будинку в Сумах лампочок у під'їзді ніхто не вкручував. Потрібно було в абсолютній пітьмі проскочити повз підвал. Паніка! Досі у квартирі скрізь вмикаю нічники.
У сім'ї нас було четверо – дві сестри, брат і я – найменший. Доношував за Анею, Надею і Колею все, що вцілівало. Коли дружбан Вітька зібрався йти в ПТУ закрійником, то мав набивати руку. Зі шматка рожевого оксамиту пошив штани за викрійкою джинсів. Сам носити не зважився, мені віддав. Я щеголяв в оксамитових джинсах у 1974 році, в СРСР! Розумів, що ексклюзив, охайно носив.
Я – із тонкошкірих. Про все дуже переживаю. Іноді так теліпає, що ночами не сплю. Змушений заспокійливе жменями жерти.
Жити треба просто. Жодних прикметників і прислівників. Тільки іменники і дієслова.
Батько говорив російською, хоча в його крові було намішано і латвійське, і білоруське. Мама – українка. Спільна мова в сім'ї – російська. Батько читав українські книжки, дуже багато читав, але так і не зміг навчитися мови. Він так кострубато балакав, що я просив: "Будь ласка, краще помовч". У житті завжди з'їжджаю на суржик. У наших краях – на Сумщині – більшість говорять, як Вєрка Сердючка. Її всі лають, що "паплюжить Україну". А вона балакає, як наша Слобожанщина, Харківщина, Полтавщина. Там ще й крутіше можна знайти.
Слова мало що означають. Завжди треба дивитися
на вчинки.
Ну, не може підводний човен злетіти! Він потрібен, щоб плавати по дну. Злітати треба на літаках. Ну, посадимо
ми у цей підводний човен найкращого штурмана – все одно не злетимо.
Слово "еліта" в нашій дійсності – знущання. Краще вже "верхівка". Але в нас її теж нема. Ті розгодовані люди, що позаймали найвищі крісла в державі, – врємєнщики.
Люди не люблять незалежних. Їм чомусь здається, що незалежність – це гріх.
В молодості нагадував погано відремонтовану розкладачку – довгий, худий, ніс у прищах. І шикарне в локонах волосся. При цьому я тоді свято вірив у свою схожість з Аленом Делоном.
Люблю речі, що наближають до досконалості.
Пив по-чорному. Ні умовляння, ні погрози не діяли. Був на дні. А якось після п'янки прокинувся й бачу, як дружина гладить по щоці маленьку доньку і просить її: "Це треба з'їсти". І тут я подумав: як же так вийшло, що ніхто в житті, навіть рідна мама, мене так не погладив. Кажу: "Таню, а ти можеш мене, як зараз Ксюшу, супом нагодувати?" І вона погодувала мене з ложечки. Ось тоді зрозумів, що більше пити не буду.
Я – стовідсотковий совок, тому офіційно реєстрував в загсі стосунки з усіма, з ким жив спільно.
Щастя – це коли тобі просто спокійно і нічого не хочеться, крім того, що маєш у ту мить. Але ось яка фігня – щастя ніколи не затримується надовго. Його або забирають інші люди, або саме по собі зникає, розчиняється.
Коли мені добре – плачу, якщо погано – теж.
Почуття гумору для жінки важливіше за вміння добре готувати.
Прикраси не роблять тебе красивішим, але допомагають почуватися симпатичнішим.
Ненависть, помста і страх – це онкологія. Любов, доброта, співчуття – ліки.
Людина здійснює подвиги не наодинці. Є ті, заради кого це робиться, і є ті, хто створює необхідні для такого вчинку умови.
Найулюбленіший запах – полину.
Я в дупу непрагматичний. Коли починаю щось вираховувати, отримую повний крах. Успіх завжди несподіваний.
Здається, навіщо вже шарпати того Шекспіра? А, виявляється, є варіанти. Є люди, які бачать ці історії під своїм кутом.
І це вражає! Хочеться схопити того Шекспіра, перегорнути і переконатися, що він не переписаний. Чому він сприймається так свіжо?
Найкращих немає. Я не люблю найкращих. Не вірю в найкращих.
Служив у ракетних військах. Спочатку радистом, потім – у секретній частині. І якось загубив валізу із кресленнями ракет і складом палива. Скандал! Тиждень полк стояв на вухах! Знайшлися у мене в сейфі. Чого я їх туди поклав? Біс його знає. Після цієї історії мене випхали на дембель.
Щоб наповнити життя яскравістю, потрібні відповідні головні убори. До форми мого черепа пасує крислатий капелюх. Банальні плетені шапки перетворюють людей на сіру масу.
Старіння ніхто не скасовував, але не треба свої діагнози виставляти напоказ.
Із дівчатами в нас біда. Надивляться модних журналів і перетворюються на ляльок з обкладинок. Так важко потім їх розрізняти. Губки підкачали, вилиці надули, складки заповнили, в результаті дивишся – Путін.
Найбільше зло сьогодні – телевізор.
Ніколи не хотів стати частиною табуна, або колгоспу, або китайського народу – ходити в однакових кімоно чи мундирах. Мені все життя хочеться вирізнятися.
Як стати другом своїй дитині? Елементарно. Потрібно з самого початку вимкнути поняття своєї значущості. Дуже багато матусь, навіть у пісочниці, особливо в присутності сторонніх, люблять грати. Не з дитиною гратися, а грати роль. Говорячи з малюком, вони демонструють не любов і турботу, а своє материнство оточуючим.
Люди впевнені: якщо працюєш у театрі, значить, кончений.
Мене, як не маразм, то склероз одолєває.
Вплинути на глядача можна тільки через свою нервову систему. А це – саморуйнування.
Якось про себе дуже добре думав, а так робити не можна.
Краще грати за маленьку зарплату, ніж не грати й отримувати великі гроші.
Якось після чергового чепе в театрі – хоч я нічого крамольного не зробив – попередили: "Запам'ятай, Льоша, ти на черзі на виліт". Після цього їхав у метро і раптом відчув – серце навіть не болить, у мене його просто немає. Не стукає, не колотиться! Це було величезне потрясіння і цілковитий відчай.
Люблю у сльоту в білому одязі йти по багнюці.
Якось весь такий при параді – у красивенній небесно-блакитній дублянці на зеленому хутрі й чоботях мандаринового кольору – йду на вечірній спектакль, а назустріч – двоє двірників лупають лід. Побачили мене і залізяки покидали: "Йо, глянь на цього придурка!" Я шаленів від такої безпосередності.
Мрію подорожувати. Хочу нарешті побачити світ і за все платити зі своєї пенсії.
Бути лисому – це так зручно!
Ми з Танею так любили одне одного, що нам не треба було виправдовуватися.
Мій дім – закритий, я туди нікого не пускаю.
2 
1
Коментарі