"Неможливо сформувати українця чужою мовою в чужій культурі й чужому духові"

У Донецькій та Луганській областях понад 80 відсотків виборців проголосувало за незалежність України, у Криму – 54 відсотки

Я дитина нової генерації. Мої старші брати й сестри не пережили Голодомору. Про це всі знали, хоч і не говорили десь на вулиці. У сусідньому селі жила жінка, яка з'їла свою дитину. Мій батько, щоб урятувати родину, зібрав усе золото, яке в нас було, й поїхав до кордону з Росією. Туди намагалися нікого не пускати, все оточили міліцією. Батько не встиг обміняти золото на хліб – його зловили та почали бити, та так, що він навіть втратив слух. Одну із сестер батьки відвезли до Києва з надією, що її хтось підбере. Але не судилося.

 

У 1932–1933 роках померли більш як 10 мільйонів українців. Що таке голод, знаю з власного досвіду. Пережив його 1947-го. Про цей період радянська влада старалася також мовчати. Якось із сусідськими хлопцями знайшли в колгоспі картоплю, яку колись приховали. Вона була геть струхла, але там був крохмаль. Хлопці брали цей крохмаль, розмішували з водою і пекли млинці. Потім я прийшов додому і почав скаржитися на сильний біль у животі.

1958-го, одразу після школи, вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка. Проте з дитинства мені завжди подобалася література, тому за рік поїхав до Москви і вступив у Літературний інститут. Після закінчення вузу повернувся до Києва. Пішов працювати слюсарем на завод через те, що робітникам давали гуртожиток, а мені жити не було де. За декілька років вступив на вищі сценарно-режисерські курси при кіностудії Олександра Довженка. Після навчання почав працювати на кіностудії.

Багато моїх сценаріїв не пропускали, адже вони не відповідали тодішній ідеології. А я всі ідеї брав із життя. Мій сценарій "Сумління". У нашому селі жила жінка, яка під час війни, коли її чоловік був на фронті, народила від німецького солдата. Перед поверненням чоловіка додому, коли закінчилася війна, жінка повісилася. Сиротами залишилися троє дітей від законного чоловіка й одне дитя від німця. Потім цього хлопчика віддали до сиротинця. Він ріс із думкою, що його мати ні в чому не винна. Коли повернувся в село, то замовив у коваля хрест для матері, яка була похована за межами кладовища. Син волочив хреста через усе село, щоб поставити на могилу. Ця історія нагадує новелу Василя Стефаника "Камінний хрест", тільки в мене вона реальна. А якось у нашому селі випадково виорали слоїк із медом. Його закопали на початку 1930-х, а знайшли за 30 років. Я куштував цей мед. А також ті люди, які повернулися із заслання. Це було символічно – вони немовби причащалися. Тому зрозуміло, що такі сценарії не проходили цензури.

Також був досвід роботи моряком. Зустрічався з представниками української діаспори. Попри все українці намагалися зберегти своє в назвах речей і навіть населених пунктів.

17 грудня 1988 року в Києві створили організаційний комітет для скликання установчої конференції Товариства української мови. А в лютому 1989-го в Республіканському будинку кіно відбулася установча конференція Товариства української мови "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Це був перший легальний форум незалежної громадської організації в Києві. Головою обрали Дмитра Павличка. Згодом Павличко висунув мою кандидатуру – і я став головою Товариства.

У Верховну Раду балотувався від "Народної Ради". Тоді ми активно просували мовне питання: знали, що мова – це найголовніше. 1 серпня 1991-го в Україну з візитом приїхав президент Сполучених Штатів Америки Джордж Буш-старший. Тоді він намагався переконати нас, що понад усе потрібно зберегти Радянський Союз, Україна має бути разом із Росією. На ці заяви ми сміялись і розуміли, що так не буде – розпад неминучий. Водночас Америка боялася, що розпад Радянського Союзу призведе до виходу з-під контролю ядерної зброї.

1990 року ми багато їздили Україною. У Верховній Раді порушували питання проведення Всеукраїнського референдуму. Інтелектуали об'єдналися з дисидентами, щоб переконати українців у важливості вибору незалежної держави. Тоді нам це вдалося. На референдумі в Донецькій та Луганській областях понад 80 відсотків виборців проголосувало за незалежність України, у Криму – 54 відсотки. Здавалося, що кожен українець зрозумів свою ідентичність.

Думали про зміни в державі та її наповнення національним змістом, створювали коло однодумців. Адже неможливо сформувати українця чужою мовою в чужій культурі й чужому духові. На жаль, нам не дали можливості втілити наші плани. Якби на старті ухвалили закон про мову, то розвиток держави був би зовсім інший. Це саме стосується московської церкви, яка всі роки незалежності окуповувала наші храми, а проросійські політики, зокрема Медведчук, цьому сприяли.

Ми мали великий потенціал не тільки економічний, а й науковий. У нас було все – від машинобудування до створення військових ракет. Але нас намагалися ослабити. Всі перспективи знищувала бездержавність. 1994-го тодішній президент США Білл Клінтон переконував нас відмовитися від ядерної зброї. Про це в нього була домовленість із президентом РФ Борисом Єльциним. Ми, звісно, були проти – розуміли, що є загроза від східного сусіда. Але сталося те, що сталося. 16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В обмін на це Росія, Велика Британія та США підписали Будапештський меморандум і мали гарантувати Україні безпеку. А насправді це виявилася фільчина грамота.

Нині найважливіше перемогти у війні. Інакше не лише Україну, але й увесь світ чекає катастрофа. Путін – це той самий Гітлер. Що було б зі світом, якби війну виграла фашистська Німеччина? Усім зрозуміло. Тому й тепер усі повинні об'єднатися навколо України.

×