Я – Голота. Це тавро і це – герб. Не можу бути багатою, але не плачу за тим. Гроші витрачаю всі й одразу. На книжки, на таксі, на подорож, на виставу, на хороші цукерки, доньці на наряди. Як показує досвід вкладників українських банків, складати не варто. Бог дасть день і дасть хліб.
Гроші – це енергія, вона приходить і витікає. Чоловік ощадливіший, я – ні.
Батько працював на руднику й одночасно вчився. Мама теж там – у три зміни. Мене віддали до баби в село Красне Софіївського району на Дніпропетровщині. Як будь-яку сільську дитину, залишали саму. Збиралася гроза. Стало темно в хаті. Я вийшла в сіни. Взялася за двері й дивилася на хмару. Вона пливла так низько, ніби от-от знесе солом'яну стріху. Страшенно гриміло. Грім вибухнув у дворі, наче вдарив одразу за дверима. Переді мною з'явився палаючий м'ячик. Поплив, зупинився навпроти. Ніби дивився на мене, а я – на нього. Раптом його потягло вбік, і він врізався в яблуню. Половина дерева зразу відпала, на ній тут же зів'яло листя. Пересохло в роті, носі й навіть очах. Мені було 5. Це – найсильніше враження дитинства. Потім прочитала все про кульові блискавки.
Сни – це мої розмови з собою. Про те, на що не вистачає вдень.
Якщо приходить мелодія для вірша, а ти її відкладаєш, вона піде. Мине час, і обов'язково прочитаєш у когось той вірш, який не написала.
Маю вірш "Плач-закляття про мир". Гей ти, куле метка, лита куле – пекуча, переймиста, гей ти, люта, підступна розлучнице… І далі: та не розкущайся, та не розкущайся, та не розкущайся… 1984-го приятелька попросила поїхати з нею на Чернігівщину. Там жила баба, яка замовляння робила. Подруга казала: "Я вже в неї була, тепер сама боюся". Був туман, бруд. Знаходимо ту бабу. Павутина над дровами у сінцях, піч стара. Щось відьмацьке. Поклала приятельку на ліжко і міряє її ножем. Говорить замовляння: одне, друге, третє. Впадає в транс, позіхає. Раптом читає: хай вийдуть навроки, та підуть на мороки, та влізуть у сучок терновий, та не розкущаються, та не розкущаються, та не розкущаються. Варто було їхати світ за очі, щоб почути це слово.
Довго не почувалася дорослою жінкою. Жило в мені щось дитяче, підліткове. Пізно зрозуміла, що тебе можуть не любити, бо не сприймають біологічно. Доти було відчуття, що всі всіх люблять. Це щасливий дар діток, які виросли в невеличких селах. З двома вулицями і школою, де сидить в одній кімнаті перший, другий і третій клас. Ще й родичів – півсела. До того колядувати ходиш, до того щедрувати, тому вечерю поніс.
Підло, коли люди свої примітивні судження навішують на іншого. Найяскравіший приклад – Надя Савченко. Один каже, що вона неадекватна, другий – що має стати президентом. Якась дама кинулася до неї і сказала, що згноїла б у тюрмі. Ще – що вона наше все, наша зоря. Надмірний позитив і негатив вішають на її душу і здоров'я. Кожному треба давати волю бути собою.
Не маю ворогів, крім тих, що на Донбасі і в Криму.
У мого діда Мефодія Голоти були два старші брати – Іван і Яків. У громадянську війну безслідно зникли. Потім виснувалося з розмов, що один пішов із бандою Григор'єва (полковник армії УНР Никифор Григор'єв. – Країна), другий – із Махном. Дід був у Червоній армії. А прадід Гаврило, їхній батько, служив у царському Семенівському полку. Хотіла б створити історію України з історій родів.
У кожному з нас живе утробний генетичний страх голоду, війни, виселення і винищення. Тому так довго тримається "совок". Людям треба казати правду про те, які вони є. Уявіть: зігнати на сходку, як це робили червоні комісари, і сказати: "Ваше містечко тепер – Горішні Плавні. Хто не погоджується, за тиждень вишлють у Сибір". Усі би швидко погодилися.
Прадід по батькові Явтух Руденко загинув у голод 1947‑го разом із дружиною. Наїлися з бабою зеленого жита. Якось забрали в нього жеребця хлопці Махна. Залишили кобилку, яку дід назвав Махновкою. Махно коням обстригав хвости, бо їздили на тачанках. Приходять червоні: "Явтуше, звідки в тебе кобила-махновка? Так, експропріація, забираємо!" Дід від горя зібрав ікони і заніс на горище: раз нічого не бачите, ідіть туди. Потім зніс, повісив на покуті, закрив ряднами вікна й довго плакав і молився.
У Кривому Розі не жила, але часто їздила як журналістка. Особливо коли будували дев'яту домну. Було гасло: "Домну строит вся страна". І це був кошмар. Місто брудне, навіть горобці руді стрибали від руди. Люди говорять жахливим суржиком. Мабуть, щось відтоді змінилося.
Якось прокинулася вночі й не можу заснути. Ніби хтось дав під бік. Сниться, що в батьківському домі дірка з горища. Батько заходить і крізь неї висипається півмішка борошна, тобто муки – страждання. Удень кілька разів подзвонила йому, щоб пішов у лікарню. Сказав: "Любочко, коли мені погано, я тобі кажу. А зараз добре". Помер о третій ночі. Закричав кіт, мама побігла подивитися. Батько вже лежав непритомний. Мама померла наступного року на моїх руках.
Підлі для мене ті, хто не вірить в Україну.
Боюся пережити молодших за себе. Зі смертю вже змирилася. Коли померли батьки, багато підплакувала, ховаючись від маленької доньки. Павлині наснився дід Вася, мій батько: "Передай мамі, хай не плаче. Житиме довго. Коли прийду за нею, дам знак. Відкрию штору у вікні".
Замолоду весь час була закохана. Перша любов у четвертому класі – воротар "Динамо" Євген Рудаков. Вирізала картинки з журналів і вішала над ліжком. Там були ще Гагарін і Че Гевара.
Закохалася серйозно на першому курсі. Вчилася на філологічному. Всі красені ходили на мехматі й фізтесі (механіко-математичний і фізико-технічний факультети. – Країна). Мій друг-фізтеховець сказав: "Ех ти, проміняла ракету на трактор". Бо полюбила студента сільськогосподарського інституту. Але у нас не склалося. Мав інші інтереси: робити кар'єру, облаштувати дім – жінка, город, гуси. Я не була готова бути дружиною голови колгоспу, секретаря райкому. Все вирішила одна фраза. У колгоспі я застудилася. У квітні прооперували шию. Приходить мій лицар, дивиться співчутливо: "Тепер усе життя зі шрамом на шиї ходитимеш або косиночку будеш носить". Прогнала його: "Кінець фільму".
З Павлом Мовчаном познайомилися у листопаді 1983-го. Прочитала його книжку "День молодого сонця", дуже мені суголосну. Виходжу з книгарні "Сяйво": назустріч іде щось дивне, у туркменській патлатій шапці – і сині очі з-під неї. Ми розговорилися. Двічі пили каву. І тут із переходу вискакує поет Дмитро Павличко: "А що це ви вдвох ходите? У вас роман?" Ще з Павличком випили кави. Приїхала додому й відчула, що закохалася. Дивилася на Павла і здавалося, що в нього над головою – сяйво.
Мовчан – дбайливий щодо родини, а я – терпляча. Якісь речі не помічаєш і терпиш. Це – двосторонній рух. Тому ми разом.
Я – не феміністка. В Україні цілі покоління чоловіків виховані вдовами. Жінки рухали долі своїх синів. Допомогли вивчитись, вижити, вирости. Хіба феміністка ставить головними волю і реалізацію своїх дітей? А українка завжди ставила.
Жінки мого покоління весь час казали: "Сама не виживу". А зараз кожна може жити сама.
Спочатку була жінка. І вона народила людей. Не без участі чоловіка, звісно.
Стать – як талант, від Бога. Чоловік ніколи не дізнається, що це за відчуття, коли дитина торкає твою грудь губами і робить ковток молока, яке з тебе вийшло. І жінка ніколи не дізнається, що відчуває і думає чоловік, коли входить у неї, щоб зробити цю дитину.
Мені завжди було цікаво жити. Зараз – цікавіше, ніж у молодості. Тоді соромилася, ніби всі чоловіки світу тільки й думали, яка я. Зараз мені все одно. Спокійно споглядаю людей, я про них дещо знаю. Мені їх шкода, я ними пишаюся.
2 
1
Коментарі