"Не хотілося назавжди залишатися в Польщі, бо це означало б відмову від частини себе"

Якщо сім'я з дітьми не платить за оренду квартири, то їх не можуть вигнати на вулицю

Вперше почула про можливий повномасштабний напад 24 грудня 2021 року. Тоді зібралися родиною напередодні Різдва й зачепили цю тему. Не планувала виїжджати за кордон. Ні я, ні діти навіть не мали закордонних паспортів. Не вірилося, що буде велика війна, проте із сусідами готувалися до найгіршого сценарію – почали прибирати в недобудованому бомбосховищі.

По-справжньому стало страшно 14 лютого. Тоді йшла з роботи й на дверях підвалу побачила свіжий напис: номер телефону, за яким дзвонити, щоб відкрити бомбосховище. До того ж родичі, які живуть у США, наполягали, щоб ми виїжджали. Вони купили нам квитки на потяг і винайняли квартиру у Львові. Була інформація, що Київ бомбитимуть 16 лютого. Заспокоювали: якщо все буде добре, то подорож до Львова можна вважати відпусткою.

 

23 лютого вирішили повертатися до Києва, але все ж поїздку відклали на один день. А 24-го числа чоловік пішов у військкомат, ми ж із дітьми та свекрами автобусом поїхали до польського кордону.

До кордону під'їхали так близько, наскільки могли. Був величезний затор, і 7 кілометрів ми йшли пішки. Найменшому сину тоді було 4,5 року. Я його несла на плечах. До кордону дійшли о сьомій вечора. Черга була велика. А об 11-й звідти не можна було відійти. Це нагадувало метро в годину пік – люди стояли щільно. Рухалися на один крок раз на пів години. Малий нервував, був лише в мене на плечах і не хотів сідати на сумку, як старші діти. Так ми витримали цілу ніч. А наступного ранку почалася тиснява – частина людей рухалася в Польщу, інші хотіли потрапити в Україну. Стояти було настільки важко, що я з найменшою дитиною вийшла з черги й почала просити незнайомих людей, щоб хтось узяв нас у машину. Але всі були забиті людьми. Випадково в одній знайшлося два місця, і ми із сином сіли. Доньки залишилися з дідом і бабою. Ми з малюком опинилися в Польщі вдень 25 лютого, а дівчата перетнули кордон о другій ночі 26-го числа.

У селі Медика біля кордону облаштували пункт для біженців. Там можна було відпочити, поїсти, і вже звідти автобуси розвозили в інші місця. Нас забрали українці-волонтери, й ми перших три тижні жили в місті Лодзь, у квартирі, де перед цим мешкали земляки-заробітчани. Потім сказали шукати щось інше. Завдяки допомозі знайомих потрапили в українську сім'ю. Проте й там ми були недовго – і в мене, і в тих людей малі діти, а це створювало певні побутові незручності.

У Польщі запровадили програму 40+, що підтримувала вимушених мігрантів з України. За розміщення одного переселенця надавали виплати 40 злотих за добу. Поляки виставляли оголошення, кому вони могли б надати прихисток, проте ніхто не хотів брати жінку з трьома дітьми. На щастя, одна полька допомогла – влаштувала нас у гуртожиток для біженців у Вроцлаві.

Спершу доньки вчилися дистанційно у приватній онлайн-школі "Оптіма", що відкрила безкоштовний доступ для всіх. Потім поновилося онлайн-навчання в нашій київській школі. Пробувала влаштувати дітей у польський загальноосвітній навчальний заклад із музичним ухилом, адже в Україні вони відвідували музичну школу. Проте на вахті мене навіть до директора не пропустили. Сказали: немає місць. Згодом комендант нашого гуртожитку порекомендував іншу школу, куди дітей одразу прийняли. Вони потрапили в звичайні польські класи. На всю школу була одна українська вчителька, яка час від часу могла підійти та щось допомогти.

Помітила, що в польських школах легша програма й навантаження значно менше. Доньки ділилися, що шкільні правила не такі суворі, як у нас, але їх усі дотримуються. Мобільними телефонами на уроках і перервах користуватися забороняли. Щодо математики, то в четвертому класі діти не знають, що таке рівняння, і лише в шостому починають розв'язувати елементарні. Але цікаво те, що в третьому класі учні вчаться множити на 1,5, хоча ще не вчать десяткових дробів. Донька вчилася в шостому класі й розповідала, що ту саму задачу розв'язували цілий урок вісьмома способами.

У початковій школі в Польщі, як і в Україні, оцінюють словесно, проте це абсолютно різні речі. У нас рівень знань прописують словами: початковий, середній, достатній, високий. Адже це все-таки оцінка. У Польщі такого немає. Вони описують уміння й нахили дитини – старанна, любить природу. Про меншу доньку написали: "Добре читає польською, але нічого не розуміє". Проте хвалили, що вона знає табличку множення, хоча, за критеріями української школи, це не зовсім так. У середній школі починається бальне оцінювання, найвища оцінка – 6.

Оскільки ми оселилися в гуртожитку серед перших, то я встигла оформити сина в садок. Пізніше для інших дітей вже не було місць. За харчування в садку платили 9 злотих на день, а перебування дитини не більш як 5 годин було безкоштовне. Якщо залишати дитину довше, треба платити за кожну годину. За день виходило 15 злотих, приблизно 110 гривень на той період. Діти не сплять, і немає чергових груп, де малюк може залишитися після 17:00.

Вважається, що в польських садках триразове харчування. Проте, за українськими мірками, діти повноцінно їдять один раз, решта – перекуси у вигляді печива чи яблука. Взагалі, в Польщі інший підхід до харчування. Нас годували в гуртожитку, але вранці та ввечері це була булка з кількома шматками ковбаси, й тільки обід був нормальний. Потім ми намагалися пояснити, що нам замість булок краще давати звичайний хліб, тому згодом на сніданок і вечерю подавали нарізані ковбасу, сир та овочі. Страви, які пропонували на обід, були трохи незвичні – солоні, перчені й жирні. Для поляків це нормально, а ми не звикли таке їсти. Проте вони запитували про наші вподобання і намагалися підлаштовуватися.

У гуртожитку були хороші умови. Ми з дітьми жили в окремій кімнаті з меблями та рукомийником. На поверсі були дві душові кабіни, туалети, кухня з невеликою плитою на два пальники й одна мікрохвильовка. Проте найбільшою складністю було те, що працівники гуртожитку суворо ставилися до дотримання правил, хоча чітко сформулювати їх не могли. Наприклад, щодо прання. У нас було три пральних машинки на весь гуртожиток. Коли жило менше людей, то з пранням проблем не мали. Потім поставили обмеження на тривалі програми, а згодом сказали, що прання не повинно перевищувати одну годину. Зазвичай це швидкий режим, який особливо не випере одягу. Коли донька приїхала з пластового табору, для прання її речей обрала програму тривалістю 59 хвилин. Довелося сперечатися з працівниками, що я не порушую правил.

У Вроцлаві влаштувалася на роботу в історичний музей. Проводила майстеркласи для українських дітей і екскурсії українською. Отримувала мінімальну зарплату. Це приблизно 2000 злотих на руки, на той час 14 тисяч гривень. Ціни в Польщі нижчі практично на все. До прикладу, на кінець лютого 2022 року літр молока коштував 14–15 гривень, тоді як у нас – 22 гривні. М'ясо в них теж недороге. Кажуть, у Польщі важче вегетаріанцям, бо овочі дорожчі. Дешеві одяг і взуття. Але винаймати житло моєї зарплати не вистачило б. За оренду двокімнатної квартири треба було віддати 3,5–4 тисячі злотих. Дешевше можна було знайти так звану кавалерку – зовсім невелике житло з душовою кабіною і умивальником. Але таку квартиру ніхто не здає для родин із дітьми. У Польщі стежать за захистом прав дітей. Якщо сім'я з дітьми не платить за оренду квартири, то їх не можуть вигнати на вулицю. А ще, доки діти не прилаштовані, жінка не може вийти на роботу. Інакше можуть викликати соціальні служби чи поліцію.

Проїзд у громадському транспорті в Польщі недешевий. Одна поїздка у трамваї обходилась у 35 гривень, проте деякий час для біженців проїзд був безкоштовний. Можна купувати квиток на певний час і за потреби безкоштовно пересідати на інший вид транспорту. Також є можливість купувати проїзний на місяць чи квиток на день. Сподобалося, що громадський транспорт їздить за графіком і є нічний. На зупинках висять роздруковані на звичайних аркушах графіки, а щовечора розвішують нові зі змінами.

У Польщі жили сім місяців. Розуміла, що треба щось вирішувати – або робити карту побиту (посвідка на постійне проживання. – Країна) й інші документи, або повертатися в Україну. Не хотілося назавжди залишатися в Польщі, бо це означало б відмову від частини себе. Діти також хотіли повернутися додому. До Києва приїхали 7 жовтня 2022 року, якраз тоді завдали удару по Кримському мосту. А наступного дня повітряна тривога тривала 5 чи 6 годин поспіль. Нам це було незвично. Тому переїхали до батьків у Рівне й лише напередодні цього навчального року повернулися до Києва.

×