Кілька років тому я познайомився з унікальним чоловіком. Його винятковість полягає не в якихось особливих людських чеснотах, духовній або тілесній красі чи інтелектуальних якостях. Аж ніяк. Просто Марек постійно курить траву. Починає день не зі сніданку, а з кількох затяжок. І потім щогодини набиває спеціальну люльку й "доганяється". Якби пересічна людина бодай на день взяла такий темп, то наступного дня вона не мала б що розповісти судмедекспертам.

Людей, які перетворили марихуану на справу життя, в Португалії кличуть "маконейро", бо марихуана по-їхньому - "маконья", а стан після куріння, коли "пробиває на хавчик", вони називають поетичним словом "ля ріка". Ще крок - і "лірика". Про це мені розповів Марек, хоч ніякий він не португалець і не бразилець, а польський єврей родом ііз-під Любліна.

Мені стало цікаво: це ж яка картина світу утворилася в голові цього чоловіка? І які йому сняться сни? От якби якийсь оператор зумів зняти на кіноплівку його сни! Курити марихуану - це його щоденне заняття, солодкий борг перед власною нейрорецепторною системою. І в його випадку це вже навіть не наркоманія, а щось значно серйозніше. Людина ніби зростається з чимось великим, починає розуміти якусь дуже важливу істину. Ну, це як звичайній людині дихати повітрям чи пити воду. Не певен, чи можна це назвати звиканням. Ні, це не звикання, а зростання.

Марек не визнає прямих кутів. На його думку, безвихідь свідомості західної людини - в тяжінні до симетрії, до зрозуміло облаштованого й раз і назавжди визначеного порядку речей та прямих ліній

Марек курить так багато і часто тому, що це напряму пов"язано з його професійною діяльністю - нелегальною і протизаконною. Він траву продає: в охайних поліетиленових пакетиках, із доставкою в зручне для клієнта місце й у чітко призначений час.

У Марека не буває збоїв. Добра половина варшавських "маконейро" дістає товар саме від нього. Він діє, як налагоджений механізм, і завжди акуратний у своїх розрахунках. Хоча, попри професійну чіткість, його спілкування з клієнтом перетворюється на виставу одного актора.

- Я привіз тобі твою кохану, - промовляє Марек, елеґантним жестом виймаючи пакунок із травою й неприродно наголошуючи на приголосному "х", що здається, ще півсекунди і з його рота вилізе кобра. - Понюхай, яка запашна, яка кайфова.

Його заняття люди зазвичай окреслюють словом "наркодилер", що часто асоціюється з "важкими наркотиками", а суто фонетично співзвучне з не менш понурими й убивчими професіями "кілера" й "шулера". Однак особисто в мене назвати його наркодилером якось язик не повертається. Бо справжні дилери, як правило, ніколи не вживають наркотиків. Справжні дилери здебільшого роблять усе можливе, аби присадити якомога більше народу.

Марек забезпечує травою всю варшавську богему, включно з редакторами глянцевих часописів і доброю половиною фракції "Громадянська платформа" з польського сейму. Я бачу, з якою любов"ю він виконує свою високу місію, як зривається на перший поклик і летить через усе місто, аби задовольнити спраглого. Ні, його професія - не дилерство, бо навіть незважаючи на цілком пристойну грошову винагороду, мільйонером Марек не став.

Якби ви бодай краєчком ока його побачили, то одразу зрозуміли б увесь ідіотизм соціальних стереотипів. Ви нервово перепитали б: "І це наркодилер!? Та бути цього не може!" Це артист своєї справи, це ніжний чоловік і дбайливий тато, це людина, якій одразу ж, із перших слів, починаєш довіряти.

Марек має струнку життєву філософію: він не визнає прямих кутів. На його думку, безвихідь свідомості західної людини - в тяжінні до симетрії, до зрозуміло облаштованого й раз і назавжди визначеного порядку речей та прямих ліній.

- Прямий кут - агресивний, він незатишний і насправді не пасує людині, - каже Марек. - Це піфагорове прокляття людства.

Якби всі західні люди були такими, як Марек, то Америка ніколи не наважилася би бомбити Ірак. Вона взагалі забула б, де той Ірак знаходиться і що це взагалі таке.

Він не просто носить цю філософію в собі, а знаходить їй матеріальне втілення: його земельна ділянка в самому серці соснового бору - просто приклад гармонійного співіснування людини з природою. Що насамперед робить нормальна людина з грішми, викупивши місце під дачу, віллу чи особняк? Нормальна людина одразу риє фундамент, звозить каміння й цеглу, наймає дизайнера та будівельників, узгоджує проект і приїжджає під кінець перевірити роботу. Ні, перед усім вище переліченим нормальна людина спочатку будує туалет, бо яка ж вона тоді нормальна людина без туалету?

Наркодилер почав із того, що побудував ставок для купання. Мало того, він брав у цьому безпосередню участь як співавтор проекту й підсобний робітник

Але це не про Марека. Марек почав із того, що побудував ставок для купання, і зробив це таким чином, щоб усе це вписалося в природне середовище і стало його частиною. Мало того, він брав у цьому безпосередню участь як співавтор проекту й підсобний робітник.

- Я хочу, - каже він, - вкласти в це частину себе і щоб усе це існувало й після мене.

- А де тут можна сходити в туалет?

- - "А всюди, де хочеш!" - відповідає усміхнений Марек.

Нещодавно він зробив годівничку для здоровезного лося. Лося звати Ґарибальді. Мабуть, цей лось партизанить у Марековій пущі. Я починаю думати, що він просто святий. Тільки святих абсолютно безпричинно люблять божевільні і тварини. Мабуть, Марек - одна з реінкарнацій Святого Франциска. Бо часто можна побачити його, оточеного зграєю бездомних псів, які збігаються до нього з усієї околиці.

А нещодавно Марека спіткала манія переслідування. Йому здалося, що на хвіст сіла поліція, яка в тій країні поки що не відрізняє поганих наркодилерів від добрих. Як було порятуватися Марекові від цієї параної? Різко поміняти стиль життя, роботу і зайнятися, наприклад, розведенням тюльпанів? Кинути всіх спраглих, надовго і з кінцями залігши на дно й не залишивши своїй численній пастві жодного промінчика надії? Вийти з піднятими руками і здатися владі? Ні, він учинив так, як роблять справжні естети. Він ліг на кілька місяців до психлікарні.

Там Марек ані на день не припиняв виконувати своїх прямих обов"язків. Надійні кур"єри й далі поширювали зілля, яке лежало у великій коробці з-під кави під його лікарняним ліжком, акуратно розфасоване в пакетики однакової форми і вмісту. А Марек собі тихенько пересиджував свою екзистенційну тривогу: комплекс заспокійливих чаїв, уважні молоді санітарки, легка музика в навушниках, щоденні візити дбайливої родини.

Йому здалося, що на хвіст сіла поліція. І він ліг на кілька місяців до психлікарні

Але найбільше пацієнтам лікарні подобалися щоденні "Вечори з Мареком" - так це в них називалося. Після відбою, коли годилося засинати, Марек і група його симпатиків збиралися у віддаленій кімнаті. Наш герой крутив "косяки" й пускав по колу, потім брав у руки гітару та співав пацієнтам пісні їхньої і своєї молодості. Зачаровані пацієнти засинали під Мареків спів про гарцерські ватри й романтику соціалістичних буднів, про любов гарцера до гарцерки, а якщо перекласти це нашою мовою, - комсомольця до комсомолки. І саме це виявилося найкращими у світі ліками. Марек зробив прорив у психотерапії: довга війна за втрачені душі засобами хімічного впливу поволі западала в небуття - в душах запановував мир і злагода. Хворим було добре: вони пускали густу слину задоволення й несподіваної свободи.

Марека просто носили на руках. Це був добрий і справедливий пастир з усіма необхідними євангельськими атрибутами. Ні, він не підбивав їх на війну проти системи, як це робив герой відомого фільму з Джеком Ніколсоном у головній ролі ("Політ над зозулиним гніздом". - "Країна"). Він просто давав людям те, що їм було потрібно для щастя. Буйні переставали бути буйними і ставали чуйними, спокійними й зосереджено-уважними, тихо помішані пожвавлювалися й виявляли досі небачений потяг до спілкування, білогарячечникам переставали ввижатися демони і приходили на допомогу ангели, шизофреніки давали собі раду з власним alter ego, параноїки забували про своїх переслідувачів.

А Марек крутив косяки і співав їм про їхню соціалістичну молодість, повертаючи сенс життя цим нещасним людям, клієнтам найбільшої божевільні - найкращого зі світів. До нього зверталися за порадою. Його просили розв"язати суперечку чи пограти в шахи. Він вів" із ними філософські дискусії і по-братському ділився сигаретами.

Кожна рослина росте для чогось. Кожна мрія має право на людину. Чи навпаки. Кому як подобається

На жаль, вічно це тривати не могло, й одного сонячного дня кумира божевільних виписали із лікарні. Хворі плакали, проводжаючи його. Гадаю, що всі вони того дня мали відчуття солодкої втрати: знайшлася на цілий світ одна-єдина людина, яка їх приймала такими, якими вони були, яка їх просто любила й розуміла, нічого не вимагаючи взамін. І ось тепер ця людина від них іде, і невідомо, чи колись вони побачаться. І навіть якщо побачаться, чи впізнають вони один одного? І навіть якщо впізнають, чи буде їм що одне одному сказати?

Я не знаю, чим закінчить Марек. І чи закінчить добре. Адже він живе в країні, що так само, як і моя, леґалізації марихуани, мабуть, не дочекається. А якщо й дочекається, то вже не за нашого життя. Але одне я знаю точно: там, на тому світі, коли Суддя із суворим поглядом зважуватиме на терезах його добрі та злі діла, він обов"язково згадає цю історію в психіатричній лікарні. І кожен Мареків клієнт, який потрапить на той світ раніше за нього, засвідчить на Вищому Суді, поклавши руку на серце, що Марек не робив нічого лихого, приносячи їм у маленьких поліетиленових пакетиках те, що хоч трохи розбавляло їхнє безрадісне варшавське існування. Причастя? Так, саме причастя. Адже кожна рослина росте для чогось. Кожна мрія має право на людину. Чи навпаки. Кому як подобається.

×