"Найбiльша пастка сучасного соцiуму – що дурнi навчилися говорити розумнi речi"

Я – хрестоматійний зануда.

Читання – мій спосіб сприйняття інформації та вивчення світу. Книжки змінили моє мислення й життя. Світ у книжках подобається не менше, ніж реальний.

Кухня – улюблена кімната в моїй квартирі. Зв'язує мене із сільським трибом життя, коли сам собі маєш давати раду. На кухні твориш певну магію.

Схожий на матір – зовні, характером, поведінкою. Іноді бентежуся від цього. Але це закономірно, адже вона максимально брала участь у моєму становленні.

 

Я домоорієнтований. Мандрую в голові та в бесідах. Так розмивається локація і стає байдуже, де ти – в Будапешті чи Тернополі.

Не подорожую, бо боюся втратити наївність. Після мандрівки людина повертається спустошеною і по-іншому дивиться на рідне місто. Можливо, перестає його любити.

Місце, в якому живе людина, визначає її спосіб мислення. В селі він рустикальний, задекорований традиціями та звичаями. Але щирий. Мислення міське – глобальне, космополітичне, включає активну громадську діяльність, пасіонарність. Справжніх сільських жителів у нас багато, міських – мало. А має бути порівно.

У середньовіччі бідні їли овочі, багаті – білий хліб і м'ясо. Тепер – навпаки.

Ми легко приймаємо чиїсь правила гри, але не вміємо їх встановлювати самі. Чекаємо, що це зробить влада чи якісь міфічні істоти. От виписати б 10 тисяч шведів, щоб вони нам виробили правила – ми їх прийняли б і, безумовно, дотримувалися б.

Молоді мають жити в містах. Тільки там можуть реалізуватися. Дитинство краще провести в селі, де спокій, сезонність, близькість із природою. І старість також.

Союз багатих із бідними завжди йде на користь другим. Тому нам необхідно усіма правдами й неправдами прагнути в Євросоюз.

Ми нарешті почали давати раду зі своїм приватним простором і розширили зону комфорту з квартир до будинків. Треба йти далі: вважати своїм ціле місто. Парки, майданчики, дороги, тротуари – це все наша власність, хоч і комунальна.

Ті, хто жив за совітів, опромінені. Як жителі Прип'яті після трагедії на ЧАЕС. Вони не можуть дати суспільству нічого, крім радіації. Ці люди – жертви геополітичної катастрофи. Вони потребують відповідного прийняття та реабілітації.

Ніхто не зробив так багато для об'єднання України й нашого руху в Європу, як Путін. Що російськомовні українці воюють із росіянами – унікальне позитивне явище. Це ознака того, що ми різні. "Русский мир" – це не лише про мову, а й про спосіб сприйняття світу.

Дружба народів – архаїзм, нав'язаний старим устроєм світу. Дружити можна сім'ями – їздити разом на природу, смажити шашлики. В міжнародних стосунках припустиме тільки партнерство.

У ХХI столітті війни йдуть не за ресурси, а за сфери впливу.

З точки зору геополітики в нас прекрасна квартира. Але не пощастило з сусідами – алкоголіки й дебошири.

Україна – це підліток, який захотів на підборах пробігти стометрівку. Країна з розбитим носом. Треба подорослішати. Всі успішні держави проходили цей шлях.

Спілкування з людьми, які нас не люблять, нагадує смерть від тисячі порізів. Кожна рана не смертельна, але сумарно вони знесилюють і знекровлюють.

Мовне середовище визначає кордони держави. Недаремно ж росіяни так стоять за "русский мир". Це як радіо – доки сягають хвилі, доти й площа його трансляції. Нам потрібно мовити на всю країну.

Церква донедавна жила за догмами, встановленими в Середньовіччі. Але світ пішов далеко вперед. Тепер цей інститут розуміє, що треба мінятися – інакше зникне.

Смерть виконує функцію спостерігача. Знаючи про свою кінечність, розуміємо цінність своєї праці й існування. Бо нащо старатися, якщо не буде фіналу?

Тепер це ціле бойове мистецтво – знищувати себе. Розмаїті больові прийоми, уколи й докори совісті, муки сумління, отруєні думки, протермінований токсичний настрій, снайперські постріли само­зневаги та велика артилерія заниженої самооцінки. Декотрі з нас дослужилися до чорного пояса та сьомого дана.

Не намагайтеся виправити людей. Краще знайдіть тих, хто ще не зіпсований.

Найбільша пастка сучасного соціуму – те, що дурні навчилися говорити розумні речі.

Учора вже немає. Це лише запис у нейронах, спогад. Завтра – невідомо, чи настане. Все, що є, – цей момент. Відчуття моменту і є життя.

Не мислю себе в часі. Часто навіть забуваю, скільки мені років. Мої дні народження – це час усамітнення й відсторонення.

Навіть якщо ви один на мільйон – то таких, як ви, на Землі понад сім тисяч.

Страшенно подобається, як останнім часом молотками й долотом роздовбують гранітні скульптури українських класиків і дістають із них людей, а вони ще теплі.

Партнерські пологи потрібні, щоб вирівняти баланс батьківства у вихованні дитини. У нас традиційно багато цих функцій покладено на матір. Якщо сім'я руйнується, батько стає дитині непотрібним. Бо його й до того не було.

Діти зчитують інформацію з оточення, в якому виростають. Цінності, певні патерни поведінки не потрібно передавати, їх треба демонструвати. Виховуйте себе, а діти й так будуть на вас подібні. Очікувати від них того, чого не робили ви, – марнославство й певне лицемірство.

Батьківство – наче гра в боулінг. Народження малюка та його дитинство – розгін. Шкільні роки – замах кулею. Важливо потім не боятися відпустити кулю на доріжку, щоб вона сама попрямувала до кеглів власного життя.

Революційним стане момент, коли суспільство дозволить чоловікам плакати.

Стосунки – це двоє. Сім'я – це всі, хто є. Навіть хом'як і собака.

Розлучитися – це наче ампутувати ногу, уражену гангреною. Так, відмовитися від ноги – непросто. Але тільки так зможеш жити далі.

Пандемія зробила те, чого не міг жоден державний устрій, – зробила всіх рівними.

Ми живемо в найоптимальніший і найблагополучніший час, коли найвища цінність – людське життя. Повертатися в минуле й щось змінювати немає потреби. Надто велика відповідальність. Я змінив би тільки одне – покращив би свою освіту.

Іноді хочеться остаточно розчаруватися в людях. Але щоразу знайдеться хтось чарівний і все зіпсує.

×