Четвер, 01 вересня 2011 18:29

"На роботі ходжу в шкарпетках. Коли мокріють, сушу їх феном"

  Сєва Новгородцев, 70 років, радіоведучий. Справжнє ім'я - Всеволод Левенштейн.  Народився 9 липня 1940 року в Ленінграді в родині капітана далекого плавання.  1957-го вступив до Ленінградського вищого інженерного морського училища, за два роки пішов працювати на флот. Паралельно починає кар'єру джазового музиканта - грає на тенор-саксофоні.  У джаз-оркестр Йосипа Вайнштейна потрапив 1965-го. За сім років очолив вокально-інструментальний ансамбль "Добры молодцы". За сценічний псевдонім узяв прізвище помічника командира з політичних питань теплохода "Верхоянськ" - на ньому Сєва працював штурманом.  1974-го, з його слів, "проголодував 21 день за системою йогів, і, переосмисливши життя, кинув роботу". Став вегетаріанцем. За рік  виїхав із СРСР.  Жив у Австрії, Італії. Із 1977-го мешкає в Лондоні, стільки ж працює на радіостанції Бі-Бі-Сі.  Найвідоміша передача Новгородцева - "Програма поп-музики з Лондона", із 1991-го - "Рок-Посєви". У рамк
Сєва Новгородцев, 70 років, радіоведучий. Справжнє ім'я - Всеволод Левенштейн. Народився 9 липня 1940 року в Ленінграді в родині капітана далекого плавання. 1957-го вступив до Ленінградського вищого інженерного морського училища, за два роки пішов працювати на флот. Паралельно починає кар'єру джазового музиканта - грає на тенор-саксофоні. У джаз-оркестр Йосипа Вайнштейна потрапив 1965-го. За сім років очолив вокально-інструментальний ансамбль "Добры молодцы". За сценічний псевдонім узяв прізвище помічника командира з політичних питань теплохода "Верхоянськ" - на ньому Сєва працював штурманом. 1974-го, з його слів, "проголодував 21 день за системою йогів, і, переосмисливши життя, кинув роботу". Став вегетаріанцем. За рік виїхав із СРСР. Жив у Австрії, Італії. Із 1977-го мешкає в Лондоні, стільки ж працює на радіостанції Бі-Бі-Сі. Найвідоміша передача Новгородцева - "Програма поп-музики з Лондона", із 1991-го - "Рок-Посєви". У рамк

Мій перший спогад - 9 травня 1945 року. Я з мамою повернувся з евакуації - стоїмо на Невському проспекті й дивимося, як війська повертаються з фронту додому. Не було ні оркестрів, ані фанфар. Ніхто не кричав, квіти не кидали. Люди похмуро крокували у вицвілих гімнастерках, обличчя - наче з бронзи. Суворий вигляд був у всіх наших воїнів. Вони мовчки пройшли, і все закінчилося.

До цього ми з мамою були в Сибіру, в якомусь зернорадгоспі під Курганом. Там, через голод, брак фруктів і вітамінів, я розучився ходити. Був дистрофіком. І коли ми повернулися в Ленінград, то моя матінка - висока, вродлива білявка - соромилася виходити зі мною на вулицю. Я був маленький, зелененький, худий. Усі казали: "Що ж ти, мамаша, синка не годуєш?". А вона намагалася з усіх сил. Робила мені троянди з масла, запихала в них родзинки, готувала гоголь-моголь - а я нічого не їв. До 18 років не міг оговтатися. Тільки заняття в секції штанги додали мені м'язів.

В юності я не матюкався. Бо народився в пристойній сім'ї. Ніколи не дозволяв собі лайливих слів чи хамства в присутності матері.

Коли працював штурманом на пароплаві, мусив розкурювати люльку. Це весь мій досвід куріння. Не причепилися до мене ні тютюн, ні алкоголь.

До того, як став музикантом, із дівчатами нічого не виходило. Не реагували вони на худого курсанта з трьома шевронами. І тільки як потрапив у студентський оркестр, коли ми почали стояти на сцені - у саксофоніста з'явилися шанси. А коли я став гастрольним музикантом - усе склалося просто й природно. У російській провінції дівчата жили - принаймні тоді - у жахливих умовах. Довкола мужланство, грубість, хоч з ким почала зустрічатися - це ставало всім відомо. Репутація страждала. Тому багато хто волів провести зі столичними музикантами хоча б день-два. Знали, що поведуться по-людськи - і, може, навіть листівку якось надішлють. Тож у мене була серія гастрольних романів. Надто не розкидався, але й ченцем не був.

До батьків завжди ставився рівно. Але, коли вони померли, почав більше розуміти свою втрату. Із маман мав деякі ідеологічні розбіжності. Щоб не поглиблювати нашого конфлікту, у 17 років поїхав із дому. І тому з матір'ю зберіг чудові стосунки до самої її смерті. А батько був відповідальним працівником - людина вимоглива, принципова. З ним взагалі розмовляти було важко. Управлінці того часу - це була дуже сувора каста людей. Із батьком я зблизився вже перед його смертю, коли він приїжджав до Лондона.

Батько з мене ніякий. Сина я любив, але весь час клеїв із ним дурня. Через нашу вічну балаканину в нього відсутня концентрація. Він не націлений на проект, він - не стріла. Розтікається в різні боки, наче хмара. Це моя невдача, що із сина нічого особливого не вийшло. Із другого боку, він щасливий. У нього хороший шлюб. Живуть вони небагато, але всім задоволені.

У мене троє рідних онуків, але в душу вони майже не залазять.

Коли залишив Союз, сестра на мене образилася. Вона була балетною піаністкою при театрі Якобсона в Ленінграді. Через мене стала невиїзною. Але той борг я сплатив їй, коли Наталя змогла вперше приїхати в Лондон. Перезнайомив її з усіма місцевими музикантами, яких знав. Вона знайшла в Лондоні роботу в Королівському балеті, у різних балетних класах. Багато років працювала, цілком щасливо жила. Мала будинок, собаку, чоловіка.

Із сина нічого особливого не вийшло. Це моя невдача. Але, з другого боку, він - щасливий. У нього хороший шлюб

Багато доводиться переучуватися, коли приїздиш в Англію. В англійців, навіть у нижчих класів, манери на порядок кращі за наші. Вони у громадському місці голосно не розмовлятимуть, у метро бутербродів не їстимуть, у брудному одязі не поїдуть, місцем поступляться. Тут не заведено хвалитися й багато розповідати про себе, не можна казати, скільки ти заробляєш. Треба намагатися більше слухати, ніж говорити.

Англійці говорять менше, ніж роблять. Якщо ви здали машину в сервісний центр і вам скажуть: "Ми її зробимо за чотири дні" - то на третій день вона буде точно готова.

Я функціоную в англійському житті досить повноцінно. Знаю, кому дзвонити, що говорити, як досягти бажаного, як уникнути неприємностей. Хоча відсотків на 15 живу й розумію, що я не в цій країні народився й іноземцем помру.

Акцент мають усі англійці. Бернард Шоу сказав: "Щойно англієць відкриває рота, інший одразу починає його зневажати". Це пов'язано з тим, що ти або не з того графства, або не з того рангу. Тут кілька десятків регіональних акцентів, і перше, що англійці роблять - намагаються за вимовою зрозуміти, звідки ти родом і до якої школи ходив. Часто їм це вдається визначити досить точно.

Коли почав працювати на радіо Бі-Бі-Сі, навіть не знав, скільки народу мене слухає. Та й мені було байдуже, бо я робив це з незрозумілого імпульсу. Формула успіху така: усе вдасться, коли незрозуміло, що тебе спонукає, і ти хочеш зробити це якомога краще, навіть якщо нікого поруч немає. Я й гадки не мав, що з того вийде. Мав єдиного слухача - колегу, який приходив на нічні зміни. Читав йому свої жарти, і якщо він одразу сміявся, то цього було достатньо. Якщо ж ні - я сідав і переробляв їх. Успіх почався у 1990-х, із першої поїздки до фанів у Росію.

Наприкінці 1970-х народ почав намагатися мені писати. Але роки були жорсткі, у КДБ на спеціальних парових установках розкривали всю пошту, що надходила з Радянського Союзу. Дописатися було безнадійно. Люди хитрували, відсилали через треті країни, через військових курсантів, кубинських студентів, албанських сільськогосподарських працівників. Один із листів скинули в пляшці з радянського корабля. Його прибило до англійського берега Ла-Маншу. Хтось цю пляшку виловив, дістав листа, і там було написано російською: "Сєвє Новгородцеву, Бі-Бі-Сі". Треба віддати належне англійській пошті: вона не полінувалася й розшукала мене.

У листах, що мені надсилали, - щасливий кінець. Найкращі з них відібрано для програм, і колись їх можна буде видати. А решта листів, приблизно тисяч із 12, зберігалися на шафах. Минулої осені Гуверівський архів (при Стенфордському університеті у США. - "Країна") забирав у Бі-Бі-Сі записи найпомітніших програм. Забрали в мене шість великих ящиків листів. Як усім американцям, їм була потрібна коротка формула: що за листування, у чому там сенс? Я сказав: "Це пробудження молодіжної свідомості в радянський період". Бо ж у нас молодіжна культура народжувалася з-під брил. Молодих людей гнобили вчителі, батьки - з усіх боків їх пиляли. А вони слухали мої передачі й розмовляли з людиною, якій довіряли. У цьому ключі все листування і треба розглядати. Потім мені прислали з архіву підтвердження, що я на полицях займаю 10,5 метра.

Майя Плісецька коштувала мені крові. Вона - жінка владна, знає собі ціну. Поводиться як королева. Передачу з нею готували три дні. Треба було їздити в готель, щоб вона до мене звикала.

Усі на роботі знають, що поверхом я ходжу в шкарпетках. Моїм ногам тісно у взутті. А шкарпетки в мене гарні. Сьогодні - сині, а п'ятка блакитна в фіолетову смужку. Як можна ховати таку красу? Коли шкарпетки мокріють, сушу їх феном. Завжди маю його на роботі.

Нагородження орденом Британської імперії - це для мене найвища точка в житті. Приїзд до палацу, одяг, який треба було спеціально брати напрокат, уся урочистість довкола цього. Таке за соціалізму нам і не снилося. І нагороджує не просто обраний президент, який сьогодні один, завтра інший, - а королева. Представниця народу, яка за 50 років царювання побачила прем'єр-міністрів та президентів усіх країн. Якщо така людина вручає тобі нагороду - розумієш, що до якоїсь планки доповз.

Знімався в одній із серій про Джеймса Бонда, грав радянського прикордонника. Він намагався дістати Бонда, а той збивав його ракетою. Мій герой від неї й загинув. А я цілий день сидів у фанерному вертольоті, піді мною підривали димову шашку рожевого кольору. Легені наповнилися цією фарбою, кашляв потім три дні. Весь одяг, навіть труси, був рожевий. І все це за жалюгідні 300 фунтів на день. Зате в малу історію ввійшов. Джеймс Бонд - світова класика, де я присутній дрібним шрифтом.

Потреба в усамітненні виникає регулярно. Всю суботу й неділю намагаюся ні з ким не спілкуватися. Тому що після людей, з якими зустрічаюся по роботі, будь-яке спілкування здебільшого до рівня не дотягує. Радіо постійно висмоктує з тебе електрику. А підзаряджатися ж треба. Тому я сиджу вдома, граю на флейті або щипаю гітарну струну.

Після хрещення три дні пурхав над землею, як наче ніг не мав.

Із Всевишнім розмовляю щоранку й щовечора. Він знає, що я скажу йому при зустрічі.

Усю суботу й неділю намагаюся ні з ким не спілкуватися. Сиджу вдома, граю на флейті або щипаю гітарну струну

Спілкування з Богом дає внутрішній спокій, гармонію, баланс. І ви вписуєтеся в довколишню світобудову органічніше. Це все, що можна від Бога чекати. Цілком органічні люди - вони світяться, їх видно. Тому я всіх вірян бачу - вони "включені", над ними наче лампочка горить.

Просити в молитві ніколи нічого не можна. Із цього нічого не вийде, тільки себе опустиш.

Люди діляться на дві категорії: ті, хто хочуть знати скільки вони проживуть, і ті, хто це знати не хочуть. Я приблизно уявляю, скільки можу протягнути, зважаючи на довгожительство батька й матері.

Один із рецептів довголіття - жити, як молода людина.

З однолітками спілкуватися не можу. Хіба по роботі. А так - що мені з ними робити? Я все ще їжджу на велосипеді, бігаю вгору по ескалатору, не задихаючись. Наступного року хочу покататися на лижах. Якби живіт не болів, узагалі ніякої різниці не було б із тим, коли мені було 40.

На мотоциклі я їздив із 2000-го по 2005-й. У мене ноги зашито в трьох місцях через нього. Після третьої аварії дружина сказала: "Досить!"

Я в Ольги - третій чоловік, вона в мене - третя дружина. Ми знаємо, чого треба остерігатися, і на далеких підступах до всіляких можливих скандалів ми все це зупиняємо.

Ольга ніколи мені не суперечить. Інакше помилок я зробив би значно більше. Тобі кажуть: "Ні, ти цього не роби". І ти надуваєш щоки, розумієш, що робити цього не треба, але все одно робиш. А коли з тобою одразу погоджуються, ти замислюєшся. І таким чином приймаєш рішення більш збалансовано.

У Льоліка (Ольги. - "Країна") недоліків немає. Був один: вона інколи говорила "волосся" в однині, що я, чесно кажучи, не люблю. М'яко намагався натякати - але марно. І тоді я написав про це стьобний вірш. Вона натяк зрозуміла, і тепер говорить "волосся" тільки у множині.

Дякуємо за сприяння редакції Української служби Бі-Бі-Сі/bbc.ua в підготовці матеріалу

Зараз ви читаєте новину «"На роботі ходжу в шкарпетках. Коли мокріють, сушу їх феном"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 707
Голосування Справа Медведчука - це:
  • Спроба Зеленського наростити рейтинг. Медведчука не посадять
  • Початок боротьби з олігархами
  • Піар з одночасним ударом по Порошенку
  • Перерозподіл ринку і потоків
  • Вплив американців
  • Мені байдуже
Переглянути