На докризовий рівень економіки повернемося 2018-го або 2019 року

Ситуація могла бути гіршою

Коли у вересні 2012 року на хвилі ейфорії від футбольного Євро мені довелося спрогнозувати обмінний курс на рівні 12 гривень за долар, це могло видаватися щонайменше захопленням нумерологією. Або й політичною заангажованістю. Коли в січні 2014-го спрогнозував кризу "біблійного масштабу" в сучасній Україні, це виглядало вже не так футуристично, але однаково надміру сумно.

На черзі третя "новина" – відновлення докризового рівня ВВП і заробітної плати в нас відбудеться не раніше 2018–2019 років. Усі три прогнози об'єднує одне: закономірності перебігу кризових явищ в економіках із низьким рівнем доходу.

Не треба тішити себе недосяжними перспективами. Навіть найкраща економіка в найсприятливіших умовах не здатна на більше. Тим паче не варто очікувати дива від уряду Арсенія Яценюка. Він навіть при залученні до роботи не те що "чиказьких дівчат", але й фахівців інопланетного походження не може оперативно виправити те, що почало руйнуватися давно й системно. І навіть не з 2010 року, коли "господарі Донбасу" отримали можливості для економічного експерименту на всю Україну, а на чотири роки раніше – з 2006-го, коли запрацювала гільйотина споживчого кредитування. "Поліпшення життя вже сьогодні", запущене минулою владою, лише довершило те, що заклала політика цинічної монетарної дестабілізації зразка 2006–2008 років.

 

Фактично в Україні спостерігається найтяжче з усіх відомих макроекономічних явищ: поєднання банківської, валютної та боргової криз. І до того – плюс воєнний конфлікт на Донбасі. Приміром, США 2008-го стикнулися лише з однією кризою – банківською. Сучасна Греція долає хоча й потужну, але теж одну кризу – боргову. Аргентина в 2001–2002 роках мала "лише" валютну та боргову кризи. Ісландія в 2008–2009 роках боролася з банківською й валютною кризами.

Карколомне збільшення грошової маси з початку 2006-го й до середини 2008-го (середньо­річний темп грошової емісії перевищував 70 відсотків), якому немає жодного раціонального пояснення, вмить дестабілізувало ринок нерухомості. Він почав нагадувати колоса на глиняних ногах: ціни – як у Парижі, а зар­плати – як у Південному Ємені чи іракському ­Курдистані. Це заклало підвалини гігантської банківської кризи. В 2008–2009 роках, коли металургів і нафтохіміків придушило світовою фінансовою кризою, ­виявилося, що замість промисловості треба рятувати банкірів.

Цим сюрпризом не обійшлося: спочатку фахівці НБУ "передозували" з грошовою емісією, а коли не вдалося загнати обмінний курс до 12–14 гривень за долар – перешкодили посли західних країн, – влаштували справжній грошовий голод. ­Нагадаю, що тодішні наші валютні резерви були цілком достатні – 26 мільярдів доларів, що втричі більше, ніж нині. Тож можна було спокійно витратити на підтримку гривні мільярд-другий доларів.

Стратегія збільшення зовнішнього боргу припала до душі новій "команді" з Донецька: за три роки вона позичила майже 40 "ярдів". Про долю останніх трьох "від Путіна", у грудні 2013-го, досі немає жодних вісток. Валютні резерви за два з гаком роки зменшилися з 38 мільярдів доларів до 18. Але це нікого не бентежило – ані у владному "бункері", ані в академічному середовищі. Там більше переймалися "втратами" від євроінтеграції, які з переляку оцінили аж на 160 мільярдів євро.

Фізичні особи за 2010–2012 роки придбали близько 34 мільярдів доларів, що майже збігається з обсягом зовнішніх запозичень держави в цей період, – факт, що виглядає досить підозріло. Позаторік зовнішній борг становив 70 відсотків BBП. Хоч для країн із низьким доходом критичними вважають вже 40 відсотків: "хлопці з Донбасу" перебрали майже вдвічі. Щорічний дефіцит торговельного балансу в середньому становив 12 мільярдів доларів, що теж забагато для бідненької країни.

 

Динаміка вітчизняного ВВП почала знижуватись одразу після Євро-2012. До всього внутрішні ціни було спотворено злочинним відкладанням "нормалізації" цін на природний газ – що треба було робити ще 2005-го. Це збільшило дефіцит бюджету і сприяло деформації цін. Комерційні банки тримали ціни на нерухомість, а металургію паралізувала стагнація світового ринку металопродукції. Все просто. Так само нескладно заглянути в найближче майбутнє, хоч би яке сумне воно було.

Світовий досвід показує, що стандартна боргова криза зменшує ВВП на 10 відсотків упродовж 10 років. Кризові явища тривають щонайменше чотири роки – ні, не квартали. І навряд чи в Україні має бути інакше. Не краще виглядає банківська криза. Середні кошти, що забираються з бюджету для її рятування, – 12,2–30 відсотків ВВП. Країною-рекордсменом стала Індонезія в 2008–2009 роках. На рятування банківської системи з бюджету витратили кошти, що дорівнюють 57 відсоткам ВВП. І це країна – експортер нафти, що серйозно виграла від сировинного буму 2007–2008 років. Україна поки що не досягла такого дна. Станом на кінець 2014-го втрати ВВП в нас сягнули приблизно 10 відсотків. Але надалі може бути гірше – ­середньостатистичні втрати для країн, що опинилися в подібній ситуації, втричі більші.

У Таїланді в 1997–1998-х, а в Ірландії в 2009–2010 роках витрати на подолання кризи сягали всіх 100 відсотків ВВП. А якби обом країнам ще додати регіональний збройний конфлікт – як у нас – зі старіючою, але від того ще небезпечнішою ядерною потугою? На такому тлі уряд Яценюка заслуговує на подив – без зайвої "шоколадності". Звичайно, допомагає селянська хитринка більшості нашого населення. Та все  одно важко зберегти більш-менш контрольований перебіг подій у ситуації з таким макроекономічним спадком.

А ще ж треба постійно оглядатися на "своїх добрих людей" – за "Кобзарем" – з коаліційного товариства. Вони ж уже готові "прискорювати", "перераховувати", "переформатовувати". І так насправді починають стару забаву, від якої може бути лише гірше

×