На перший погляд, тістечко мадленка і міністр внутрішніх справ Могильов А. В. не надто подібні між собою. Мадленки за формою віддалено нагадують мушельки, тоді як Могильов - генерал-майора. Крім того, мадленки роблять у Франції й до чаю, а Могильова зробили в Петропавловську-Камчатському й не дуже відомо до чого. Про які, здавалося б, спільні риси тут можна мріяти? Не кажучи про функціональні аналогії.
Тим часом виявилося (бо добрий сюжет зазвичай так і рухається - від "здавалося" до "виявилося"), що власне з погляду художньої функції генерал-майор Могильов майже нічим не поступається мушельці-мадленці і так само спроможний відіграти роль каталізатора оповіді. Тільки мадленка цю роль відіграла в Марселя Пруста, а Могильов - у мене.
Пригадуєте початок Прустової "суб'єктивної епопеї": дорослий Марсель зайшов у гості до матері, розмочив шматочок мадленки в ложці чаю, підніс до вуст - і, впізнавши смак дитинства, раптом побачив перед собою ціле вакаційне містечко з усіма його будинками, мешканцями і заплутаними історіями. А вже як побачив, то не заспокоївся, доки не виписав сім томів "У пошуках утраченого часу". Так і з Могильовим. Тобто з чаєм я його, звісно, не куштував, але натрапив у пресі на міністерську обіцянку відривати голови всім, хто буде не ком іль фо - і тієї ж миті з глибин моєї пам'яті спливла на поверхню студентська юність, а разом із нею і приятель-одногрупник, якого напередодні захисту дипломної роботи посадили за рекет.
Мадленки роблять у Франції і до чаю, а Могильова зробили в Петропавловську-Камчатському й не дуже відомо до чого
Не знаю, можливо, мій приятель справді вимагав гроші в потерпілого. А можливо, потерпілий - це версія мого приятеля - був ті гроші винен і ніяк не хотів віддавати. Так чи інакше, події розгорталися на початку 1990-х. Усі види злочинності, від хаотично-побутової до якнайвище організованої, виходили на рівень світових рекордів, і новопостала держава вирішила нагадати громадянам, що вона вже є. Почала (і закінчила) держава, ясна річ, із низів. Зокрема - із мого приятеля.
Звечора він зателефонував до боржника (чи то пак потерпілого) і попередив, що зайде вранці по борг. Потерпілий-боржник на той момент уже тісно співпрацював із міліцією, яка записала розмову й наступного дня затримала "небезпечного злочинця" в момент передавання краплених грошей. Ще раз: не знаю, на чиєму боці тут правда. Але підозрюю, що мій приятель не планував у своїх діях "складу злочину". Якось я не чув, щоб рекетири, йдучи "на дєлоЙ, брали з собою 3-річних дітей. А мій приятель узяв, і збирався потім завести сина в садок. Так малий і просидів із ним до темної ночі в СІЗО, доки решта не поставленої до відома родини мліла від страху під дверима лікарень і моргів.
Апофеозом абсурду став, зрозуміло, суд. Прокурор таврував суспільні виразки. Адвокат переважно змагався з приголосними звуками, причому - безуспішно. Нарешті один із суддів звернувся до підсудного: "Чи правда, що ви обіцяли відірвати потерпілому голову?" Мій приятель почав щось плести про образне мовлення, але філологічні проблеми суд не зацікавили. Кваліфікувавши фразу про відірвану голову як пряму загрозу життю, суд оголосив вирок: п'ять років позбавлення волі. На півтора більше, ніж просив прокурор.
"Відкинувшись дзвінком", приятель емігрував, і відтоді ми з ним не бачилися. Але тепер, здається, є шанс. Принаймні я спробую. Завтра ж напишу мейла: "Повертайся, - напишу йому, - повертайся й нічого не бійся. Це лише в бандитські дев'яності людей саджали за обіцянки повідривати комусь голови. А нині, в часи стабільності й реформ, таким людям пряма дорога до міністерських портфелів".
2 
1
Коментарі