Море, Маріуполь, "Азовсталь". Чим жило місто напередодні знищення

Жодної звістки з міста, якого вже немає

За два тижні до широкомас­штабного вторгнення я була в місті, якого більше не існує. Маріуполь зустрів 10 градусами морозу і пронизливим вітром. Ми знімали документальний фільм про Миколу Нижниковського – хлопця, який втратив обидві ноги та руку, підірвавшись на снаряді. Боєприпасів за якихось незрозумілих обставин не знищили після звільнення Маріуполя 2014-го – скриньки з ними залишили в полі. Микола їх знайшов. Потім були численні операції, реабілітація в Канаді та повернення на батьківщину. Миколі подарували квартиру в Броварах під Києвом, але без ремонту – суцільні голі стіни. Вони з матір'ю її продали та придбали приватний будинок у Маріуполі – неподалік від заводу "Азовсталь".

 

Депресивніший район із брудним повітрям важко уявити. Щодня 15 хвилин ми їхали повз довжелезний паркан, з-за якого видно верхівки труб із димом. І щодня мати Алла щиро раділа тому, що повернулася до рідного міста й тепер є власницею затишної трикімнатної оселі. Згадувала, як сама деякий час працювала на заводі – збирала якісь залізяки, керувала краном і навіть мріяла бути зварницею.

Поряд із "Азовсталлю" будували кілька сучасних багатоповерхівок із панорамою на завод та шлакову гору. Мені це здавалося вкрай дивним, але ж хтось хотів там жити. Просто жити й дивитися у вікно на дим із труб.

Микола обирав собі професію – останнім часом захопився кулінарією. Навчився дуже вправно чистити картоплю однією рукою. Він навіть розробив із матір'ю план – пекти вдома торти на замовлення. "Кондитерки в Маріуполі забагато, дуже велика конкуренція. Всі щось печуть!" – попереджала Миколу Ірина, жінка з короткою стильною зачіскою, власниця кав'ярні, де він навчався робити крафтові пряники. Мені подарували два у вигляді зірочок, на упаковці адреса: Маріуполь, проспект Миру. Немає вже ні миру, ні проспекту. А ще два місяці тому був.

Два місяці тому в хату до Миколи з матір'ю приходили хлопці та дівчата з місцевого фольклорного ансамблю. Всі танцювали, співали та жартували з актором у костюмі кози. Два місяці тому реабілітолог, який займався з Миколою у спортзалі, був вкрай незадоволений, коли його попросили розмовляти українською, бо це "насилля". Втім, побурчавши, заговорив навіть не суржиком, а літературною мовою.

Море. В неділю маріупольці гуляли на пірсі, там можна було скуштувати смачних хот-догів і погодувати чайок батоном. Якийсь чоловік ходив біля берега в гумовому костюмі з вудочкою – виявилося, що він шукав затонулі речі з дорогоцінних металів. З одного боку дерев'яного пірса був вид на яхти, з другого – на терикони. Миколі подобалося дивитися на море та годувати чайок. А ще він собі загадав, що мандруватиме світом на кораблі.

У Маріуполі не працював жоден басейн – усі були на ремонті. Микола любив плавати, до карантину навіть готувався до параолімпійських ігор. Ми знайшли розкішний басейн за містом – на базі полку "Азов". Коли там дізналися, що приїде хлопець з інвалідністю, то влаштували цілу екскурсійну програму. Показували навчених собак, возили роздивлятися БТРи. Один молодий азовець із рельєфними м'язами навчив Миколу розбирати автомат. Після історії зі снарядом Микола, ясна річ, боявся всього, що пов'язане з військовими. Після візиту до "Азова" – перестав. Дуже приємні виявилися хлопці. Пресаташе полку Орест делікатно підхоплював Миколу під лікоть, допомагаючи пересуватися сходами, миттєво збирав візок, щоб завантажити його до автівки, вчасно знаходив загублену милицю. І що важливо – спілкувався з Миколою на рівних, без зайвих сентиментів і з повагою. Так само, як із ним спілкувалися під час реабілітації в Канаді.

 

Доки в басейні прикордонники проводили Миколі майстер-клас із пірнання, Орест зізнався, що вже влітку планує полишити "Азов", бо втомився від військової служби. Він хотів займатися комп'ютерним дизайном.

Сестрі Миколи Златі – 5 років. Вона постійно тримала мене за руку й щось розповідала – про те, як жахається павуків. Про те, як мерзне її лисий кіт-сфінкс. Про те, як навчилася стояти на голові. Одного вечора вона привела мене до темної кімнати – там була статуя конячки, яку вона прикрасила гірляндою. "Давай помилуємося цією красою".

Перед Новим роком на центральній площі Маріуполя вітром знесло ялинку. Але її швидко відновили. Місто мерехтіло вогнями, ліхтарі на автошляху блимали підсвіткою у формі тризуба, неподалік від Драмтеатру облаштували велику ковзанку.

Через щільний графік ми не встигли потрапити до музею Куїнджі, відклали візит до літа. Музей розбомбили, картини росіяни вкрали. Чи залишать нам літо?

19 березня Миколі виповни­­лося 18. Хтось писав йому поздоровлення у фейсбук. Він не читав – сидів у підвалі.

"Є хоч якийсь спосіб проїхати до їхнього будинку?" – питала я місцевого капелана-волонтера Мохненка, коли Микола та Алла перестали виходити на зв'язок. Жодного повідомлення "Де ви?", "Напишіть, що живі" – не переглянули. Капелан сказав, що варіантів щось довідатися немає. Сам ледь вирвався з пекла, купа його близьких там і так само не відгукується.

За шість тижнів Нижниковські озвалися. Живі. Сидять вдома без газу, світла та електрики. Ходять за продуктами – видають хліб, ковбасу та сік. Зарядили смартфон у церкві. Міст поряд із будинком підірвали, тому дійти до місця евакуації, розбомбленого торговельного центру "Порт-сіті" – не­реально. За кілька днів прориваються ще кілька повідомлень – світлини з їхнім потрощеним будинком і текст "Не дай вам Боже пережити бомбардування. Це жахливо".

І більше жодної звістки з міста, якого вже немає. А ще два місяці тому було.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×