– Це тобі від Організації українських націоналістів – за муки і смерть наших братів і сестер, за голод в Україні, за всі знущання, – каже член ОУН, 18-річний Микола Лемик, витягає пістолет німецької марки "Оргіс" і стріляє у представника консульства Радянського Союзу у Львові 21 жовтня 1932-го.
Вранці Лемик молиться та сповідається. Об 11:30 приходить до дипломатичного представництва. Шукає консула. Охорона питає, чого він хоче. Каже, що поговорити з консулом. Лемика ведуть до чоловіка, який представляється консулом, але насправді є начальником канцелярії та чекістом-високопосадовцем Олексієм Майловим. – Чого ви хочете? – цікавиться секретар. – Виїхати в радянську Україну для навчання, – відповідає Лемик. Майлов питає, чи Микола має родичів в Україні й чи може показати листування з ними. Микола тягнеться у внутрішню кишеню піджака, але дістає револьвер і робить кілька пострілів у Майлова.
Після убивства Майлова Лемик не може втекти з консульства, позаяк двері мають кодовий замок. Працівники в паніці. Справжній консул Голубов залазить від страху під ліжко. Лемик кричить: "Усім на підлогу!" й цілиться у двох молодиків. Микола Лемик чекає на польську поліцію та здається. Стражі порядку дістаються кімнати через дах сусідньої вілли. На запитання поліціянтів, чому він у них не стріляв, відповідає: "Я не мав такого завдання".
Операцію готує бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН. У ній Лемик перебуває під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта ОУН – і його заступника Богдана Підгайного. Оунівець Роман Мигаль разом з іншими членами організації орендують квартиру напроти консульства й відстежують його робочий графік.
Претендентів на атентат зголошується біля двох десятків. 18-річного Миколу Лемика вибирають як неповнолітнього. За тодішніми польськими законами, повноліття наставало в 21. Дорослі за вбивство отримували смертну кару, а неповнолітні – довічне ув'язнення.
Інструктують Миколу Лемика і планують атентат (політичне убивство. – Країна) Степан Бандера й Роман Шухевич. Микола має ліквідувати консула СРСР у Львові Голубова. Після успішного виконання оунівець має залишитися на місці та здатися поліції, щоб на судовому процесі засудити дії радянської влади проти українського народу. Бандера інструктує юнака, як поводитися на суді, як детально викладати мотиви свого вчинку.
Готують Миколу до того, що він може не вижити після втілення задуму. Лемик живе бідно й має єдиний костюм і стоптані черевики. Просить Бандеру й Шухевича роздобути йому нові, бо як загине у старих, буде сором для організації. Прохання Миколи задовольняють.
На суді Лемик заявляє, що вчинив убивство Майлова на знак протесту проти знищення українців голодом. Це спрацьовує: наступного дня західна преса рясніє заголовками про совєцький злочин проти людяності.
Підсудного захищають троє адвокатів. Одним із захисників на процесі був Степан Шухевич – дядько Романа. У перерві між засіданнями судового процесу Степан Шухевич віч-на-віч тихо каже Миколі Лемику, що той убив не консула, як планувалося, а ще важливішого ворога – чекіста-секретаря.
Адвокати намагаються зробити процес максимально політичним. Запитують підсудного, які факти Голодомору йому відомі й чи вважає він радянський режим злочинним. Прокурори всіляко намагаються відводити такі запитання, втім, адвокати ведуть свою лінію й досягають бажаного. Західні журналісти, присутні на процесі, вловлюють їхні послання.
Миколу Лемика засуджують до довічного ув'язнення у варшавській політичній в'язниці "Святий Хрест", але всього терміну він не відбуває. Скидає кайданки під час переміщення ув'язнених і втікає.
У жовтні 1941-го Микола Лемик очолює Центральну групу ОУН для пропагування ідеї української незалежності. Втім, у Миргороді на Полтавщині Лемика заарештовує та розстрілює гестапо.
1928 року керівництво Радянського Союзу оголосило курс на колективізацію – об'єднання індивідуальних приватних селянських господарств у колективні державної власності. Селянам нараховували певну кількість трудоднів, за відробіток яких платили натуральним продуктом. Проте це був мізер, що позбавляв можливості нормально харчуватися. Накидання колгоспної системи в Україні викликало спротив. Історики зафіксували майже 4 тисячі масових виступів селян проти колективізації на початку 1930-х.
7 серпня 1932 року радянська влада прийняла постанову про хлібозаготівлю, що в народі отримала назву "закон про 5 колосків". Постанова забороняла збір збіжжя на полі й фактично не дозволяла заготовляти їжу. Згідно з цією постановою, за збирання в полі залишків урожаю держава карала голодних селян ув'язненням на 10 років із конфіскацією майна чи розстрілом. Було організовано спеціальні групи людей, які обшукували населення, щоб силоміць вилучати зерно.
18 листопада 1932 року ухвалено постанову, що запроваджувала специфічний репресивний режим – "чорні дошки". Занесення на "чорні дошки" означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів – тотальне вилучення їжі, заборону торгівлі й підвезення товарів, заборону виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами. У 1932–1933 роках режим "чорних дощок" діяв у 180 районах УСРР. Режим було застосовано лише в Україні й на Кубані – місцях компактного проживання українців.
2003-го історик Джеймс Мейс запровадив щорічну традицію вшановувати роковини Голодомору акцією "Запали свічку пам'яті", коли українці запалювали свічки на знак пошанування невинно убієнних. "Україна мала більше населення, ніж усі інші неросійські республіки загалом. Щоб перетворити Радянський Союз на сталінську імперію, потрібно було зламати Україну– це зробили Голодомором", – писав дослідник української трагедії Джеймс Мейс.
Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь чув плач: "У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду". Більшість офіційних осіб заперечує існування будь-якого голоду в Україні. За кілька хвилин після одного такого заперечення в потягу я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Наче куля, селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилося зі шкіркою апельсина", —
Ґарет ДЖОНС, 28 років, валлійський журналіст, сказав під час пресконференції в Берліні 29 березня 1933-го. Він перший під власним іменем заявив у західній пресі про Голодомор в Україні. Під час третьої та останньої подорожі до Радянського Союзу Ґарет знехтував попередженням посольства й забороною Об'єднаного державного політичного управління в'їзду для іноземних журналістів і 7 березня 1933-го нелегально потрапив в Українську Соціалістичну Радянську Республіку, де побачив жахіття штучного голодомору. Він написав про це майже 20 статей у британських та американських газетах
Одну рибну консерву раз на два дні їв письменник Василь Барка (справжнє ім'я Василь Очерет) при написанні роману про Голодомор "Жовтий князь" у Нью-Йорку, Сполучені Штати Америки. Таким чином хотів мати стан, наближений до героїв, яких описував
882 510 імен налічує книга пам'яті загиблих від Голодомору 1932–1933 років українців
2 
1
Коментарі