– За час декомунізації в Україні перейменували близько 52 тисяч об'єктів топономіки – назв населених пунктів та вулиць. Демонтували пам'ятники та пам'ятні знаки із символікою комуністично-тоталітарного режиму. Розпочалася робота щодо зміни назви Кіровоградської області – її мають перейменувати на Кропивницьку. Пропозицію перейменувати Дніпропетровську область на Січеславську депутати не підтримали. Є проект закону про перейменування її на Дніпровську, – говорить 40-річний Богдан Короленко з Українського інституту національної пам'яті.
Як варто рухатися далі?
– Є багато об'єктів, які не підпадають під дію закону. Наприклад, пам'ятники Мічуріну (російський біолог Іван Мічурін заздрив популярності українського селекціонера Володимира Симиренка. Писав доноси, через які українця звинуватили у "контрреволюційній діяльності" та кілька разів арештовували, 1938 року – розстріляли. – Країна). Є багато назв типу "1 травня", "8 березня". Цим радянська влада намагалася нагадати про "диктатуру пролетаріату". Тому наступним етапом має бути дерадянізація. Але цей процес повинен ініціюватися знизу. Громада може звернутися до місцевої ради з пропозицією змінити радянську назву вулиці.
Які сфери зараз потребують найбільшої уваги?
– Змін потребує Національна академія наук України. Наукова громада виходить на страйки з вимогами реформ.
У культурі маємо безліч народних і заслужених артистів. За перегляд цих статусів виступають багато митців.
За приклад можна взяти армію. Там відбуваються значні зміни. Вона має однострій, що відповідає національним мілітарним традиціям. Радянське гасло "Бажаємо здоров'я" змінили на "Слава Україні". Є випадки присвоєння військовим частинам українських назв. Є бригади "Броди", "короля Данила", 72-га бригада Чорних Запорожців. Триває пошук своєї ідентичності та бажання відродити українські військові традиції.
Що можна відповісти тим, хто вважає, що декомунізація не на часі?
– Погоджуюся з ними. Її мали провести понад 25 років тому. Зверніть увагу, що найбільше перейменованих населених пунктів – у Донецькій області. Там і зараз чимало назв, які увінчують тоталітарний режим.
Особливого спротиву декомунізації не було. Про що це свідчить?
– Суспільство було готове до змін. Ми вшановували пам'ять жертв Голодомору, а поряд лишалися монументи його організатору Григорію Петровському. Запит на очищення був відчутний.
Декомунізація стала відповіддю й на агресію Росії. Для українського суспільства символічне очищення простору перетворилося на фактор національної безпеки.
Зараз продовжуємо відстежувати ситуацію. Реагуємо на звернення громадян. Від органів місцевого самоврядування вимагаємо виконувати закон. Якщо ігнорують, залучаємо правоохоронні органи. Наприклад, у Новгороді-Сіверському на Чернігівщині на водонапірній вежі в центрі міста досі є зображення Сталіна та Леніна. У Харкові на школі відновили пам'ятну дошку маршалу Жукову.
Що в нас попереду?
– Основна хвиля декомунізації завершена. Однак є пропущені, не очевидні назви, як вулиця Іванова – на честь більшовика. Недавно Інститут національної пам'яті встановив ще дев'ять населених пунктів, які потрібно перейменувати.
Громада Переяслава-Хмельницького вирішила повернути місту назву Переяслав. 1943 року її присвоїли, щоб показати роль Богдана Хмельницького в "об'єднанні українського і російського народів". А Переяслав відомий із 907 року. Під закон цей топонім не підпадає, але люди хочуть повернути самобутню назву. Це також перемога декомунізації.
Далі перейдемо до дерусифікації та деімперіалізації. У нас є близько 300 вулиць Суворова, який брав участь у депортації з Криму християн, придушував Коліївщину та польське визвольне повстання на чолі з Костюшком, винищував народ ногайців. Є музей Полтавської битви, який прославляє Петра І. Він підтримує ідеологему "мы братья".
4 
1
Коментарі