Навіщо Україні Угода про асоціацію з Європейським Союзом
За останні років 20 із багатьох уст чув фразу: "Як каже китайське прислів'я, не дай Боже жити в добу змін". До нас вона, як це часто бува, прийшла від росіян. Тамтешні комуністи лякали нею людей ще під час Горбачовської перебудови. Мовляв, от зараз підуть зміни, усі залишаться голі, босі й підперезані.
Перед тим її добре перекрутили. Американський сенатор Роберт Кеннеді 1966 року готувався до президентської кампанії після смерті брата. Але президентом не став – його теж убили. Промова Кеннеді в Південній Африці перед студентами й запустила "китайське прислів'я" по світу. Хоча сенатор вжив його в дуже чіткому контексті: "Для успішних небезпека полягає в комфорті, у спокусі йти легким і звичним шляхом особистих амбіцій та фінансового успіху, які так простягаються перед тими, хто має привілей освіти. Але це не та дорога, яку історія накреслила для нас. Є таке китайське прислів'я: "Нехай він живе в дотепні часи". Ми живемо в дотепні часи. Це часи небезпеки й непевності, але вони – і найбільш творчі за всю історію людства. І кожного тут опісля судитимуть – він сам себе судитиме – за тими зусиллями, які доклав, щоб збудувати суспільство нового світу, і за ступенем, яким його ідеали і цілі сприяли цим зусиллям".
А китайці справді мають прислів'я, подібне до розрекламованого. Звучить воно трошки інакше: "Краще вже бути псом у мирний час, аніж людиною в добу хаосу". Може, від того й повелися "пси государеві" у наших східних сусідів.
Отут є принципова розбіжність між Заходом і Сходом. Західний світ не вміє будувати цивілізацію камінець за камінцем, як це роблять ті самі китайці чи індуси. В Азії навіть комунізм – це та сама традиція, виряджена в інакшу тогу. Мао Цзедун під час громадянської війни в Китаї написав вірша: "За хмарами вихор – холодні сніги,/ Гуси на південь летять – / В милий батьківський край,/ Якщо ми не дійдемо до Стіни,/ Значить, не досить ми любим Китай!" Конфуціанство в устах комуніста – зразок того, що теперішні китайські імператори просто інакше вдягнені. Йосип Сталін відновлює після початку Другої світової російську імперську форму для своєї армії і наставляє патріарха для православної церкви. Гра в нову ідею закінчилась, імперія знов тріумфує. Цю логіку століттями намагаються запхати в голови українцям.
Для тих, хто успішний, небезпека полягає в комфорті
Але ми плюємо на стабільність і вирішуємо змінити власне життя. Їдемо "човниками" в Туреччину, щоб продавати тамтешнє барахло на київських базарах. Працюємо будівельниками чи вантажниками у країнах ЄС. Доглядаємо італійських бабусь. Не хочемо стабільності. Бо європеєць міркує інакше. Він прагне всього й одразу. Йому не хочеться чекати – він бажає самореалізовуватись. Що понесло Колумба до Америки? Туга за величним глибоко сидить у нашій підкірці. Хтось утнув революцію, потім другу, третю – і Європа змінилася до невпізнанності.
Україна мусить докластися до єдиної Європи. ЄС так мало залишилося до кінця свого возз'єднання. Західні Балкани, Південний Кавказ – і ми з турками. І процес територіальної інтеграції завершиться. Всю енергію можна буде покласти на розвиток самої Європи. Думати про те, яка вона має бути, що в ній потрібно змінити. Для мене – говорити про інтеграцію до ЄС як про економіку чи якусь вигоду для України – річ другорядна. Тому це й лунає так фальшиво з уст багатьох українців перед росіянами. Путін утямити не може, чому Київ затявся. Не так Янукович, як суспільство. Адже економічні вигоди від вступу до Митного союзу незрівнянно більші – ми вам газ задурно даємо! А українці хочуть на Захід. І не можуть пояснити – чому. Стандарти – так, гідне життя – так. Але де це бачено, щоб від грошей відмовлятися заради ідей?
Коли нову країну приймають до ЄС, глава Єврокомісії на урочистостях каже: "Ласкаво просимо додому!" Говорить мовою відповідної країни. У цьому є свій символізм. Не заради грошей, не заради стандартів. Бо й грошей різні країни ЄС мають по-різному, та й стандарти відрізняються. Не в цьому річ. Ми просто хочемо додому.
Є один чудовий європейський архетип. Це вроджений образ, особливість нашого мислення, нашої психології. Його прегарно описав румунський філософ Мірча Еліаде. Він жив у Франції, бо розумних людей століттями гнали зі Східної Європи. Це – "міф про вічне повернення". Бажання повернутись до первісного ідеалу, який нам створила свідомість. Українська нація віками вибудовувала образ першого раю, звідки нас викинули. Наша історія будується на поверненні до Європи як ідеального світу. Ми не можемо припинити повертатись до нього, бо заперечимо самих себе. Адже, коли кажемо "я – українець", то маємо на увазі "європеєць". І це чудово розуміють ті, хто стверджує, що "украинцев нет, не было и быть не может". Водночас, розумом варто усвідомити, що це – міф. Казка. Бо ніколи не було часу, щоб ми там були. Але воно може статись.
Приятель кілька днів тому раптом спитав: "Гадаєш, асоціацію таки підпишуть?" Він майже не цікавиться політикою, тож таке запитання від нього спантеличило. Надто коли він почав говорити про Януковича. Я відповів, що не знаю. Бо можна себе вважати хоч аналітиком, хоч експертом, хоч чортом лисим, але залізти в голову Януковича неможливо. Може статися, що Асоціацію підпишуть попри те, що Тимошенко й далі сидітиме. Натомість, може й таке бути: Юлю випустять на лікування, а Угоди не підпишуть. Заарканиться Франція чи Нідерланди – та й усе. Тобто до кінця листопада ніхто нічого не знатиме напевно.
Коли кажемо "я - українець", то маємо на увазі "європеєць"
Хочеться, щоб підписали цього року. Навіть з Януковичем. Це буде великий історичний крок. Крапка у 350-річній історії наших стосунків із загадковим Сходом. Відходить в історію ціла доба. Велич цієї події мало хто усвідомлює. Росіяни розуміють це краще. "Ми втратимо Україну назавжди", – гарячкують на кожному своєму телеканалі. А ми, звісно, не проти, – але й без особливого ентузіазму. Бо відчуваємо, що доведеться працювати. Крутитися. І так крутитися, що дев'яності манною небесною здадуться. Сотні тисяч, а то й мільйони українців опиняться на околиці будь-яких процесів. Це буде втрачене покоління. І немає гарантії, що туди не втраплю я або будь-хто, хто зараз це читає. Але для тих, хто хоче реалізувати себе і свої проекти, здійснити свої мрії, – це початок принципово нового життя. Сповненого енергії та успіху. Очевидно, це будуть уже зовсім нові українці.
Якщо підпишемо зараз, Янукович намагатиметься це використати до останнього. Витискатиме з події все, що можна. Бо з чого ще витискати? Млисто підозрюю, що без підписання Асоціації виграти вибори 2015 року він не зможе. Провал у Вільнюсі буде відчутний навіть для пересічних українців.
Але ворушиться ще одна несмілива думка. Навіть якщо Угоду підпишуть, за нього навряд чи проголосують. Але т-с-с-с! Він цього не знає. Або вдає, що не знає. Бо нащо мені за нього голосувати? Асоціація є – це чудово. Тепер можна подбати і про нормальну владу. А якійсь Лєксєєвні, тітоньці з Донецька, теж не хочеться підтримувати людину, яка закрила шлях до Росії. Однак теперішнє перемир'я дає йому шанс, що не все так погано закінчиться – і для нього, і для "сім'ї".
Якщо ж документ не підпишуть, можливо все. Очевидно, такий провал європейці закриють парафуванням Угоди з Молдовою та, можливо, з Грузією. Тут теж є позитив, бо тоді ми зможемо її підписати разом із молдаванами та грузинами, за рік чи два. Вже без Януковича. Це зробить новий президент. Іти в парі завжди краще. Європейці це називають "кошиками". Колись один чиновник із ЄС, ірландець, розповідав мені, що Європа ще у 1990-ті сформувала його у форматі Україна – Білорусь – Молдова. І 15 років комизилась, бо не хотіла розривати його через Білорусь. Тепер конфігурація змінилася. Білорусів поміняли з грузинами. Тож бажання деяких наших політиків просунути формулу Ukraine first – "Спочатку Україна", – досить наївне. Ми йтимемо до Європи разом із молдаванами та грузинами.
Ми йтимемо до Європи разом із молдаванами та грузинами
Боятися проросійських сил та їхньої активізації не варто. Ми бачили "російські марші" в Україні. Цю тему можна закрити. Та і як Януковичу поткнутися до Митного союзу, якщо спалив усі мости з Путіним? До того ж в Україні сформувалась атмосфера недовіри і ворожості до МС. До Росії ставляться, як до шантажиста – навіть ті, хто завжди підтримував інтеграцію на Схід. Розвернутися до росіян, які тебе зненавиділи, – це визнати власну поразку та безпорадність. І це спричинило б таку бурю в Україні, що навіть із "Беркутом" утриматись при владі "регіоналам" не вдалося б.
І останнє. Те, що підписання може відбутись у Вільнюсі – ще й символічно. Для литовців утерти носа полякам – справа честі. Адже офіційно парафувати Угоду мали в Польщі позаторік. Тоді саме наші західні сусіди головували в ЄС. Не відбулося. Тепер асоціацію мають підписати в Литві, яка має з Україною старі й добрі зв'язки. І подібну історію.
Наступними східноєвропейськими країнами, що головуватимуть у ЄС, будуть Латвія та Словаччина. Тож, якщо не підпишемо у Вільнюсі, то чекаємо на Ризький саміт 2015-го або Братиславський 2016 року. Теж не так уже й погано
3 
1
Коментарі