Хотів бути журналістом. Пропонували вступати в інститут фізкультури. Вчився на слюсаря. А став актором. У театр випадково потрапив. Після училища треба було йти в армію, а я не хотів. Довідався, що йде набір у театральну студію при театрі Заньковецької. Заспівав їм, станцював – мав досвід із самодіяльності. Дали відтермінування від армії, забрали в театр.
Професія актора дає мені радість і задоволення. Це доля, що з мене не вийшов ані журналіст, ні спортсмен, ні слюсар.
Якщо струни нервів натягнуті, ти гарно зіграєш.
Ніколи не вживаю алкоголю під час гри або репетиції. Алкоголь, здебільшого коньяк, можу випити поза театром на сімейних святах. Не схвалюю, коли перед виставою хтось із акторів випиває 50 грамів. Бачив алкоголіків, які могли мати велике майбутнє.
Учу тексти дорогою.
Ми разом із народним артистом Василем Яременком у п'єсі "Гріх і покаяння" вели діалог на сцені. У залі були школярі. Це – складна аудиторія, вони шуміли. Раптом Яременко посеред своєї мови робить паузу. Я не розумію, що робиться, бачу – текст він не забув. І відповідати йому свої слова не наважуюся. Відчуваю, як у залі запановує тиша. Він продовжує говорити. Це був для мене один із перших уроків акторської майстерності.
Ніколи не питайте актора про улюблені ролі. Це те саме, що запитати маму, яку дитину вона любить більше.
Ми не вибираємо ролі. Нас призначають. Відмовлявся тільки через вік. Коли мені в 30 років пропонували зіграти Лукаша. Також відмовляюся з етичних міркувань. Як хтось уже був призначений на цю роль, а потім і мені пропонують спробувати.
На сцені я — відомий. А потім іду та, як усі, купую хліб у магазині.
Я знаю, що без моєї роботи люди можуть обійтися
Дуже поважаю людей, які готують мене до виходу на сцену. Вони прасують мої сорочки, чистять мешти, гримують.
На сцені пара не цілується. Пригортаються, затуляються. Є маса прийомів.
Я знаю, що без моєї роботи люди можуть обійтися.
Людина володіє двома видами енергії. Одна – та, яку можна поповнити, виспавшись і поївши. Інша – духовна, що практично не відновлюється. Актор набирає її на сцені, коли глядач віддає йому свою.
Актор повинен мати манливість, привабливість. Щоб вийшов – і половина залу очей не відведе. Можна вивчити текст, акторську гру, але треба мати енергію, харизму, бути всередині ролі.
Грати різні ролі можна тільки в театрі – трагічні, іронічні, комічні. У житті тільки одна роль, з якою ти ним ідеш.
Ми подібні до Господа тим, що можемо творити.
Коли починав — давали ролі стерильних людей, яких душила радянська система. А хотілося грати молодих, сильних духом чоловіків.
Мої вчителі ніколи не робили зауваження одразу. Минає два дні, ти забуваєш про помилку. А тут викликають у гримерку і кажуть: "Пам'ятаєте, ви там і там-то так зіграли. Можливо, змініть інтонацію, манеру гри". Не образливо і професійно.
Не думав, що отримаю Шевченківську премію, хоча подавався три роки. Багато достойних акторів читають твори Шевченка. Перший мені повідомив про премію Богдан Ступка. Зателефонував серед ночі, каже: "Тобі дали премію, вітаю".
Гроші з премії поділив на три частини: дочці, сину та дружині. Зробили ремонт у квартирі.
Зарядку заміняю басейном. Лінуюся. А в басейні мусиш махати руками і ногами.
В Англії по тому, як ви розмовляєте, вас відносять до певної верстви населення. І в іншу не приймуть.
Доки живуть ваші батьки, ви не задумуєтеся про смерть. Коли вони відходять, на чергу стаєте ви.
Старші люди дуже люблять говорити про смерть, бо вони себе вже готують до цього. А молодим це далеко. Тому молоді так не люблять спілкуватися зі старими.
Люблю дивитися, як онуки ростуть. Як вони намагаються висловити себе. Дякуючи їм, я починаю згадувати своє дитинство. Наймолодший ще не розмовляє. Але коли він хитро усміхається, в його очах ніби вселенський розум. Я закоханий у своїх онуків. Закоханість може стосуватися будь-кого чи будь-чого. Головне, щоб вона була.
Коли хтось когось зраджує, то має право на власний вибір. Але якщо у вас із дружиною є спільні традиції, духовний зв'язок, ви її не зрадите ніколи.
Я довго жив із мамою. Для мене вона була ідеалом.
Пам'ятаю ночі 40-х років, коли людей забирали і вивозили. Мама стояла біля вікна й молилася. Тоді я вперше відчув, що Бог є
Не забуду зустрічі з матір'ю Василя Симоненка. Вона каже: "Я пригощу вас сумницями". Ми кажемо: "Ні, суницями". А вона пояснює: вони ростуть у лісі, де темно і сумно, тому сумниці. А на могилі сина сказала одне: "Скільки тут закопано літератури".
Не люблю дурних жінок. Ну про що я з нею розмовлятиму?
Жити в місті й не відвідати театр — це трохи дивно.
Люблю американськЕ кіно за високий професіоналізм і динаміку. Люблю французьке – за глибокий психологізм.
Пам'ятаю ночі 1940-х, коли людей забирали і вивозили. Мама стояла біля вікна й молилася. Тоді я вперше відчув, що Бог є.
Мені пощастило, бо на шляху траплялися люди, які направляли на правильну путь.
Дітей — сина Назара і доньку Марту — бачив тільки по вихідних. Може, й ображаються на мене, але не дорікали ніколи. Гастролі по два місяці, репетиції – до ночі. Дітей виховувала дружина, я матеріально забезпечував родину.
Я — не марнотрат. Остання дорога покупка – книжки по філософії й тлумачний словник за тисячу гривень.
Срібний перстень, який багато років не знімаю, замовив сам. На ньому дві руки переплелися – це символ взаємодопомоги.
Жодної хатньої роботи не виконую, хоч і вчився на слюсаря. Мені це не подобається, і робити не буду. У вітальні стоять попід стіною п'ять років картини, які досі треба повісити. Мені шкода длубати стіну, та і добре це не зроблю. Краще колись майстрів найму.
2 
1
Коментарі