"Ми не обираємо епохи. Можемо тільки вирішувати, як жити в ту, що обрала нас"

Історії мають властивість виходити з-під контролю. Ось і моя стала непередбачувана.

Я був бідним багатодітним викладачем. Якось, переглядаючи екзаменаційні роботи студентів, втомлений, надряпав на чистому аркуші: "У земляній норі жив собі гобіт". Чому написав це, не знаю досі.

Обмеженість моєї "слави" не турбує й не дивує. Навіть в Оксфорді повно людей, які про мене ніколи не чули. Про мої книжки – й поготів. Багатьом із них можу відплатити таким же незнанням. Це не злий умисел і не зневага, а чистої води випадковість.

Я вийшов з єгипетського краю і благаю Господа, щоб ніхто з мого сімені туди вже не повертався.

 

Мене назвали Джоном, бо в родині було заведено давати це ім'я старшому синові старшого сина. Батько звався Артуром і був старшим сином мого діда Джона Бенджаміна від другого шлюбу. Однак його старший зведений брат Джон помер, залишивши трьох доньок. Тож Джоном судилося стати мені. Мати була впевнена, що народиться дівчинка. Оскільки їй подобалися романтичні імена, хотіла назвати її Розалінда. Коли ж на світ з'явився я, Розалінду замінили на Рональда. А Руел – прізвисько якогось друга мого діда. Батьки вважали, що воно французьке. Але дивним чином воно двічі згадується у Старому Заповіті.

Я завжди ставився до свого імені з повагою. Від раннього дитинства не дозволяв скорочувати його та спотворювати.

Ми не обираємо епохи. Ми можемо тільки вирішувати, як жити в ту епоху, яка обрала нас.

Ніколи не блукаю у своїх фантазіях наосліп. Якщо хочете створити велику історію, спершу намалюйте карту.

Найперше, що пам'ятаю, – як купався в Індійському океані. Хоча мені було 2 роки, та спогади ці чіткі.

В нашому домі не було дитячої кімнати. Цю роль виконував кабінет батька.

Військо – це завжди холод. Прокидаєшся морозного ранку і змерзаєш до кісток. Ідеш на пробіжку, щоб зігрітися, а потім знову змерзнути. Під завісу дня тренуєшся в метанні гранат. А далі ланч – і знову холодний вечір.

Однієї війни на життя більш ніж достатньо будь-кому.

Мудреці ніколи не стають тиранами. Тирани ж прикидаються мудрецями.

Не має значення, якими ми хочемо стати та що збираємося зробити. Важливо те, які ми є зараз і що робимо в цей момент.

Світ падає дедалі нижче. Сьогодні дружба – стан, що має пов'язувати всіх представників людського роду, – між чоловіком і жінкою фактично неможлива. Хіба що серед святих.

Диявол, безперечно, винахідливий. Він досконало вміє ловити нас і через великодушні романтичні чи чутливі мотиви, і через ниці й тваринні потреби. Секс – його улюблений трюк.

Вперше спробував скласти історію 7-річним. Пам'ятаю, мати сказала, що слід писати не "зелений величезний дракон", а "величезний зелений дракон". Я ще дивувався чому. Дивуюся й досі.

Практично всі шлюби – це помилка. Навіть щасливі. Ніхто ж самостійно не обирає партнера, життя та обставини роблять це за нас.

Закохався в Едіт у 18. Вона була старша за мене на три роки, до католицької церкви не належала. Я вчився в коледжі, з ­великими труднощами добивався стипендії. Мій опікун казав про це: сумна ситуація. Не міг не послухатися його. Припинив наш роман, доки мені не виповниться 21. Не шкодую про це рішення, хоча коханій довелося важко. Три роки ми не бачилися й навіть не листувалися. А потім побралися.

Зв'язок між батьком і сином укладений не тільки у тлінній плоті. Напевно, в ньому є щось і від вічності.

Головна вада англійців – лінь. Саме їй ми зобов'язані тим, що уникли кричущої жорстокості інших країн. У сучасному світі лінь і справді стає чеснотою.

Не ускладнюйте собі життя невчасним каяттям.

Іноді мене жахає думка про те, скільки ж зараз людського горя у світі. Мільйони людей відірвані одне від одного, докучають і зляться, витрачають дні даремно. Якби страждання були зримою субстанцією, цю занурену в ніч планету майже повністю огорнуло б густе темне марево, приховавши її від здивованих небес.

Майбутнє осягнути неможливо. Навіть мудрецям. Те, що насправді важливе, від них приховане. Лише насіння майбутнього тихо проростає в темряві.

Історію слід розповідати, інакше нічого не буде. Проте найбільше хвилюють історії нерозказані.

Найбільше за життя мене шокували граматичні помилки професора англійської мови та літератури.

Часом на мене сходить щось подібне до письменницької люті. Тоді слова обирає перо, а не голова й серце.

Багато дітей вигадують мови або ж намагаються їх вигадувати. Я цим розважаюся, відколи навчився писати. Як виріс – не перестав.

Писав казки, щоб створити світ для своїх вигаданих мов. А не навпаки.

Переможці ніколи не можуть скористатися своєю перемогою. Що довше борешся за щось, то менш потрібним воно видається потім.

Діти – це скупчення незрілих особистостей. Щойно обмежуєте їхні знання відповідно до своїх уявлень, позбавляєте їх шансу ці знання розширити.

Боюся, я – найнеобов'язковіша людина на світі.

Більшість життя я був худорлявий. Після 50 завів животик. Так часто стається з тими, хто грав у спортивні ігри й займався плаванням, а потім втратив такі можливості.

В літературі завжди шукав щось, чого досі ніяк не можу відшукати.

Церква, яка колись була надійним притулком, тепер найчастіше виявляється пасткою. А більше податися й нема куди.

Лише на пенсії дізнався, що мав успіх серед студентів. Гадки не мав, що мої лекції справляли таке враження. Інакше, мабуть, вони були б іще кращі.

Марно запитувати: "В чому сенс життя?", якщо не вірите в Бога. Бо тоді відповіді на нього немає.

Є таке місце – небеса. Там усе те добре, що не вдалося закінчити тут, набуває завершення. Там знаходять продовження ненаписані історії та нездійснені надії. Можливо, ми ще посміємося там усі разом.

За матеріалами листів, інтерв'ю радіо BBC Now Read On, виданням London Daily Telegraph Magazine, The Telegraph

×