Ми не маємо і не матимемо футбольної збірної зірок

Люксембург зробив українцям величезну послугу

Національна команда України з футболу обіграла у Львові Сербію 7 червня. Цим практично забезпечила собі вихід до фінального турніру Євро-2020. Як це стало можливо і чи могло бути інакше?

Я ріс у часи, коли відбірковий турнір світової чи європейської першості вважався для збірної нашої тодішньої країни лише першим етапом на шляху до остаточного успіху – титулу чемпіона. Хоча тоді європейський відбір проходили сім-вісім команд, а не 24, як тепер. Тому, хоч що би хто казав про неможливість порівняння старих часів із нинішніми, залишаюсь на позиції: Україні із самого початку набагато легше було потрапити на Євро-2020, ніж навпаки. Думаю, що й керівники команди теж чудово це розуміють.

 

Тож головне, про що мали засвідчити третій і четвертий матчі відбору у Львові, – чи вважає наше футбольне керівництво прохід до фінального турніру остаточною перемогою, після якої можна святкувати весь наступний рік, чи перемога у відборі – лише перший крок до вищої мети?

Відповіді на це запитання поєдинки із Сербією та Люксембургом не дали. Правди нам ніхто не скаже. Тож залишається аналізувати гру команди під керівництвом Андрія Шевченка.

Почну з приємного – команда у Львові зіграла обидва по­єдинки одним складом. Практично тим самим, що в Лісабоні. Конфузу в Люксембурзі, коли нелогічно забили переможний м'яч на останніх секундах, вистачило, аби Шевченко з помічниками остаточно визначився з основою.

Можна сперечатися з рішенням грати саме з цими футболістами, але факт наявності команди, в якій кожен знає своє місце, тішить. Було видно, що наші футболісти розуміють один одного на полі, налагодили зв'язки, отже можуть зіграти надійно в захисті та імпровізувати в нападі. Футболісту національної команди важливо знати, що він точно вийде на поле в наступному матчі, навіть якщо припуститься помилки. І саме це допомогло виграти в Сербії, чия команда якраз мала вигляд чистої імпровізації.

Для багатьох стала одкровенням гра наших футболістів. Виникає запитання: якщо в нас є такі молоді гравці, навіщо нам підстаркуваті бразильці? Хто сказав, що ми не маємо футбольних талантів? Втішили Малиновський і Зінченко. За інших обставин обидва могли би тепер виступати за "Маріуполь", але вирвалися із "системи" донецького "Шахтаря" й за кілька років виросли в лідерів збірної. А скільки ще таких спортсменів втратив футбол через те, що українці за "Шахтар" грають лише в захисті?

Та радіти зарано. Марлоса планували випустити на заміну в поєдинку з Люксембургом, недарма ж паспорт давали, але ризикувати результатом заради "рознарядки від шефа" Шевченко не забажав. І виконав її наполовину – випустив Коваленка.

Команда карликової країни, створена з посередніх гравців, зробила нам усім величезну послугу. Щораз, як наші преса й уболівальники починали захлинатися від захвату після успішних ігор з Португалією чи Сербією, дисципліновані люксембурж­ці повертали всіх на грішну землю. Натужні виграші в "карлика" довели, що частина заслуги в наших успіхах належить самим португальцям і сербам. Ті не вважали Україну гідним суперником і поплатилися за це. Подібно до того, як українці ледь не поплатилися за те ж саме в іграх проти Люксембургу 10 червня.

Висновків два. Перший: ми не маємо і навряд чи матимемо команду зірок. Українці можуть досягати успіху тільки за рахунок повної віддачі сил на полі, залізної дисципліни і правильної тактики. Ну й удачі. Без неї не можна.

 

Другий висновок: із такою грою ми цілком здатні перемогти будь-яку команду й посісти найвище місце. Подібно до Греції 2004 року, яка стала чемпіоном Європи, граючи гірше, ніж теперішня Україна.

Між матчами України з Сер­бією та Люксембургом пройшов фінал Ліги націй, де Португалія обіграла Нідерланди. А ми щойно з тією Португалією змагалися й нічого фантастичного суперники проти нас не показали. Та чи все в нас так добре? Звісно, що ні.

Лев Толстой писав, що всі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещаслива по-своєму. Щось подібне можна сказати про збірну України під керівництвом Шевченка. Всі успішні матчі трапляються, коли ми забиваємо перші, всі проблемні – коли першим забиває суперник. Ознака команди високого класу – вміння змінити гру відповідно до обставин на полі. Наша збірна цього поки що не вміє.

Тому було б не зле, щоб у нашої національної команди був "набір тактик", про який казав Валерій Лобановський кілька десятиліть тому. Якби його мала нинішня збірна України, вона не билася б, як об стіну, у захист Люксембургу, який, на відміну від сербів, позакривав усі "коридори" для проходу через центр. Команда "розтягувала" б оборону опонента довгими діагоналями, відкриваючи вільні зони в атаці. Але ми цього не побачили. Або команда не вміє так грати, або їй сказали діяти так само, як у попередньому матчі.

Було видно, що наші тренери у другій половині гри розгубилися і це передалося футболістам. Ті замість розірвати захист суперника швидкими атаками, перелякано тягнули час, утомившись від того більше за слабших суперників. І добре, що нам знову пощастило.

Тож Шевченку з його штабом слід терміново почати працювати над планами "Б" і "В", щоб команда знала, що робити, коли гра піде не так, як передбачалось у роздягальні. Працювати є з ким. Це показали матчі проти Сербії та Люксембургу. І це вселяє надію. Звісно, якщо ми хочемо чогось більшого, ніж просто зіграти на Євро-2020

×