Україною керує людина, яка не розуміє масштабів завдань
Визнаймо: три десятиліття живемо, не маючи амбітної мети. Українська незалежність усе ще в зоні ризику. Жодна влада не зуміла по-справжньому, недекларативно повернути українців у європейське лоно. Ми найперші за падінням ВВП у світі. За рівнем бідності в Європі випереджаємо хіба Молдову. Наша економіка співмірна з економіками Монголії, Єгипту, Болівії. Навіть Еквадор літ на 10 нас випередив. Європейські цінності – на маргінесі.
Отримавши незалежність і свободу, українці не змогли належно ними розпорядитися. Багато чого можна пояснити, але годі зрозуміти.
У політикумі відкрито діє російська агентура. Найпарадоксальніше, що діло до них передусім мають американські спецслужби. Денис Казанський, учасник Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання на Донбасі, зауважив: "Америка запровадила санкції проти Віктора Медведчука з формулюванням, що він несе загрозу українському суверенітету. А в Україні кум Путіна купує телеканали й заводить свою партію в парламент". На початку лютого нарешті влада ухвалила рішення про закриття телеканалів Медведчука.
Українській державі бракує реальної геополітичної доктрини, в її громадян немає усвідомлення, ким хочуть бути. Бракує розуміння світу та його бачення в майбутньому.
10 років тому доктор хімічних наук Октавіан Ксенжек зробив песимістичний висновок: "Український народ проґавив шанс створити державу. "Українська нація" – йдеться про державний, а не етнічний сенс – всуху програла "совєтській". Якщо вона й другу фазу проведе з таким результатом, це стане термінальним актом історії Української держави. Назва "Україна" ще якийсь час збережеться, але вже не за незалежною державою, а за резервацією спадкоємців "совєтської нації" на території, яка колись належала українцям".
У державному будівництві є засадничі речі. Маємо зрозуміти, де хочемо бути і як туди дістатися. Треба мати оптимальний план досягнення мети. Головні ресурси доброго планування – інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні.
Найстрашніше – коли влада ухвалює безглузді рішення, казала соціологиня Ірина Бекешкіна. І це ми бачимо й відчуваємо. Уряд – непрогнозований. Його дії розпачливі. У критичних ситуаціях неспроможний приймати правильні рішення. Провалили боротьбу із Covid-19. Не можуть дати ради з тарифами. Скандали в офісах президента, генпрокурора, в Конституційному суді, в СБУ.
"Слуги народу", яких Зеленський привів у парламент, не мають ідеології. Як і президент. Він досі не усвідомив, що в країні без чітко окресленої мети-ідеї економіка не розвиватиметься. Бо не економіка керує ідеями, а якраз навпаки.
"Я не дуже люблю розмірковувати про глобальні речі", – казав Зеленський. Через гіпертрофований егоцентризм він сприймає процеси в державі на рівні своєї особистості. Його політика віртуальна. "Кількість хворих не зростає від коронавірусу геометрично, як колись кількість кіосків "Рошен", говорить у відео. Державою керує випадкова людина, яка не розуміє масштабів завдань.
Поява Зеленського у владі – закономірний наслідок хронічних хвороб української демократії, браку енергії розвитку. Про це пише французький історик Ален Безансон: "Є дві перешкоди для остаточного формування української нації – давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат усередині народу".
100 років тому на цю обставину звернув увагу генерал-хорунжий Юрко Тютюнник: "Ми не мали провідників. Люди, що вважали себе провідниками, не були ними. І в тому наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід. Ще більше – не вважали росіян за ворогів".
Націоналізм – це імунна система, що підвищує опірність у боротьбі проти поневолювачів. Ефективний засіб захисту нації від духовного нищення.
Із початком російсько-української війни дедалі більших розмірів набирає боротьба з нашою ідентичністю. Росія замість нас продовжує вирішувати, хто в Україні герой, а хто – злочинець. Невипадково. Бо ідентичність – це модель світосприйняття, яка містить ставлення до дійсності, до бідних і багатих, до влади, до чоловіків і жінок, до своїх і чужих. Тому нас уперто закликають відмовитися від власного погляду на історію, культивують безпам'ятство.
А українці досі не спромоглися вирватися з культурного простору імперії. Не вдалося сповна здійснити "духовну втечу українства з московської тюрми", казав історик Валентин Мороз.
300 років тому Московія привласнила історію Київської Русі. На основі фальшувань 22 жовтня 1721-го Петро I оголосив Російською імперією країну Моксель, а московитів – росіянами. У законних спадкоємців Київської Русі – українців – украли історичну назву.
Ким був московський цар? "С Петра I начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории, – писав Лев Толстой. – Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий – ящиков с водкой, коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему".
Новонаверненим у російство угро-фінам "не були потрібні європейська культура й писемність, їм чужі мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам'ять тощо", казав історик Ярослав Дашкевич.
Московський цар Іван III добре розумівся на принципах інформаційної війни: "Руйнуйте все, що є доброго у ворогів, втягуйте їхніх вельмож і впливових людей у погані вчинки, а потім, за нагоди, викривайте їх. Сійте всюди розбрат. Обманюйте, коли це потрібно. Майте всюди шпигунів". Так чинили большевики. Так чинить і Путін.
Досі над Україною тяжіє тінь спадкоємиці Золотої Орди держави Чинґізидів. Мусимо вирватися з-під неї. Бодай на 30-му році незалежності. Й одним із державницьких кроків має стати використання в офіційних документах історичної назви "Московія" замість "Російська Федерація". І це не геополітичні забаганки. Свого часу Путін визнав: "Що таке Совєтський Союз? Це та сама Росія, тільки назва інша". Берімо приклад з Ізраїлю, Південної Кореї, Японії, Литви, які змінили в себе назву Грузії на Сакартвело – Sakartvelas – і використовують в офіційних документах.
Маємо наполегливо нагадувати Заходу і Сходу, що Ukraina, not the Ukraine, підтверджуючи цю вимогу досягненнями в економіці, політиці, науці й культурі. Не випадково ж на поштових марках Української держави зафіксована саме Ukraina.
Передусім слід виходити з державницьких амбіцій. Українці мають поставити і перед собою, і перед владою завдання підвищити статус і роль своєї батьківщини у світі. Це може стати осяжною колективною мрією.
"Європейське майбутнє для України" – це банальний ідеологічний штамп, а не дороговказ. Маємо знайти відповідь на запитання: для чого живемо, навіщо нам держава? Усвідомити свою місію, щоб не розчинитися в глобалізованому світі. Економічний добробут не може бути ідеалом. Треба шукати власний шлях розвитку, а це неабияка інтелектуальна праця. Копіювати чуже – безглуздя. Про інновації треба думати, модернізацію економіки. Необхідні національна мрія, спільне бачення майбутнього і консолідована еліта.
Національна ідея – це не економічний прагматизм, не бажання жити заможніше, а непростий шлях до самоствердження держави. Українці мають навчитися поважати себе і власну історію. Треба знаходити в собі найкращі якості, культивувати їх. Із населення має постати народ.
Аби перемогти, треба діяти так, щоб українська ідея опанувала масами. Tertium non datur – третього не дано.
1 
1
Коментарі