Українці – чемпіони з виживання. Наші навички залишатися живими формувалися поколіннями. Зараз підійшли до історичного моменту, коли маємо перетворити їх на правила і використати для розвитку, – говорить консультантка зі стратегій Олександра Бакланова
Стратегічний документ Несторівської групи "Україна 2025" починається так: "Україна хоче змін і боїться їх". Як перебороти страх?
– Причина страху нашого суспільства – у двох травмах, постколоніальній і посттоталітарній. У світі є народи, які долали одну з них. Але немає жодного, крім України, де вони мали таке тривале і глибоке поєднання.
Подолати історичну травму можна через виховання та освіту, переосмислення. Українці – чемпіони з виживання. Наші навички залишатися живими формувалися поколіннями. Зараз підійшли до історичного моменту, коли маємо перетворити їх на правила, а отриману безпеку використати для розвитку.
Важливо, щоб розуміння травми було не про безкінечне страждання, а про силу.
Цей документ є баченням, як осучаснити країну. Модернізація базується на таких поняттях, як сталий розвиток, відкритий доступ й нова ціннісна основа. Чи наближаємося ми до тієї моделі країни, яку хотіли би бачити 2025-го?
– Маємо великий прогрес. Проте завжди очікуємо від себе більшого. Незадоволені тим, що досягли. Концентруємося на швидкості, а не на глибині змін. Вони відбуваються всюди, є фундаментальними. Тому не можуть бути швидкі.
Документ Несторівської групи декларує вектор руху. 2025 рік – умовність. Всім хочеться швидких і безболісних змін, але світ складний. Доводиться долати багато перешкод. Навіть невеликі кроки у правильному напрямку кращі за безперервне стрибання довкола.
Які зміни потрібні Україні зараз?
– Найважливіша – суб'єктність (здатність ухвалювати відповідальні рішення з урахуванням сукупності обставин. – Країна). Спроможність користуватися свободою і брати відповідальність. Це найсуттєвіша зміна, яка зараз відбувається в суспільстві. Проявляється навіть на побутовому рівні. Наприклад, реформа децентралізації. Прийняття рішень стає ближчим до людей. Не люблю, коли говорять, що влада спускається вниз. Це неправильне визначення природи процесу. Важливо, що люди можуть впливати на рішення. Громади беруть відповідальність і бачать наслідки своїх дій. Самі вирішують проблеми. Це вчить людей домовлятися, щоб їхнє життя стало кращим. Так суспільство дорослішає. Користуючись свободою, вчиться справлятися з відповідальністю.
Але вона породжує дискомфорт. Доводиться не розраховувати на зниження комунальних платежів, а самому давати раду, у крайньому разі оформлювати субсидію. Треба обирати сімейного лікаря, підписувати з ним декларацію. Для частини людей ця постмайданна відповідальність стала важкою ношею. Тому отримали політичний маятник 2019 року. Частина суспільства бажає, щоб змінилося все, крім них. Це наївне і нереалістичне сподівання. Але маємо пройти і цей етап. Зрозуміти, що світ так не працює.
Влада Володимира Зеленського є рушієм змін чи навпаки?
– Це, скоріше, проєкція очікувань людей на когось, хто прийде на допомогу. Не до кінця усвідомлюють, скільки влади вони мають. Нам часто здається, що реформи й рішення йдуть згори. Але Україна – той тип суспільства, де зміни йдуть знизу. Їх генерують люди своєю готовністю щось сприймати, підтримувати чи навпаки.
Революція гідності допомогла українцям усвідомити свободу. Зараз суспільство починає розуміти свої владу і вплив.
Більш як рік триває епідемія коронавірусу. Зараз час думати про розвиток? Чи краще сконцентруватися на виживанні?
– Не люблю радісних криків, що будь-яка криза – це можливість. Коронавірус боляче вдарив по людях. Закривати на це очі – нечесно. Для громадянського суспільства, бізнесу, освітнього сектора порядок денний змінився. Довелося відкласти на якийсь час питання розвитку, відкотитись у виживання. Коли це пройдемо, постане питання стабільності життєвих показників. І вже тоді – повернення до розвитку. Він не буде сталий, якщо спочатку такою не стає безпека та все з нею пов'язане.
Що може об'єднати українців? За що ми справді готові боротися?
– З усього розмаїття чинників, зважаючи на масштаб травми, нас найбільше об'єднує емпатія. Готовність відчувати біль іншого й обережність у ставленні до тих, хто поряд. Це неусвідомлене, але явне відчуття болю довкола – те, що відрізняє нас і від росіян, і від сусідів з Європейського Союзу.
Травма проявляється через страх, який не дає довіряти іншому. Це ускладнює об'єднання, але до певного рівня. Остання хвиля Всесвітнього дослідження цінностей показує, що понад чверть українців переступили це й ідуть в іншу якість життя. Ця частина суспільства стає прикладом: життя не мусить бути безкінечним стражданням.
Як нас змінила війна?
– Скоріше, як не змінила. Українці не скористалися війною, щоб скотитися в авторитаризм. Не спокусилися на те, аби вирішувати проблеми сильною рукою. Суспільству вдалося відстоювати свою безпеку, незалежність і зберегти цінність свободи. З погляду здатності будувати майбутнє, це фундаментальний здобуток. Щоразу, коли виникає загроза свободі, суспільство реагує жорстко. А загроз багато, не всі зовнішні. Наприклад, непідзвітність поліції, нереалізована судова реформа.
"Логін – свобода, пароль – відповідальність" – таке гасло ви придумали для інтернет-сторінки Музею Свободи. Це головні цінності українців? Чи це те, чого нам бракує?
– Щоб свобода була посилена відповідальністю, маємо погодитися на спільні правила. Це складно, бо історичний досвід привчав обходити, а не створювати їх. Точково ми маємо добрі приклади проривів: спрощена система оподаткування чи інтернет-банкінг, які кращі за аналоги в ЄС. Але поруч зі справжніми підприємцями ховаються податкові оптимізатори, що ставить під загрозу всю систему. А найбільш інноваційний був банк, який розкрадали самі власники і який довелося дорого націоналізувати.
Щоб наші прориви створювали блага, ключовим із яких є свобода, мусимо стати відповідальнішими.
Як країна змінилася після Революції гідності?
– Перші десятиліття незалежності пройшли у примірянні для України чужих рішень. Останні роки – це спроби самостійних. Часом невдалі, але переважно кращі за скопійовані з 1990-х чи 2000 років.
Громадянське суспільство помітно виросло. Вчимося не кидати себе об стіну, а визначати, куди саме варто докласти зусиль. У цьому стали сильнішими. Почався розподіл обов'язків, підростає власна експертиза. Наступний рівень – перехід від ідеї спроможного громадянського суспільства як дублера держави до того, щоб відремонтувати саму державу й підпорядкувати її інтересам суспільства.
Наскільки зараз активна частина суспільства впливає на розвиток держави, контролює владу?
– Влади не контролює, але впливає на неї. Держава в очах громадян не має достатньої довіри, щоб бути спроможною. Вона вимушена звертатися до суспільства. Досі це спрацьовувало як запобіжник від автократії. Але замість відштовхування від глибшого розуміння потреб людей влада орієнтується на популярність. Зараз, шпортаючись, виробляємо спільну мову між громадянським суспільством і політичними елітами. Це дасть змогу не доводити кризи до майданів, сигналізувати владі, де найбільше болить, де потрібні негайні зміни. Окреслювати межі, за які не можна виходити. Це здоровий процес, але без гарантованого успіху.
Головна цінність, якої нам бракує, – безпека, казали ви. Це пов'язано з війною на Донбасі чи не тільки?
– Є два види безпеки: національна і людська. Перша – про здатність країни відстояти суверенітет. Друга – про безпеку особи. У досягненні національної ми просунулися більше. У людській робимо перші кроки. Найближчим часом будемо вимушені нарощувати темп. Безпека конкретної людини включає багато чинників. Наприклад, свобода від поліцейської, чиновницької, суддівської сваволі, безпека на дорогах, можливість отримати медичну допомогу. Людська безпека є обов'язковою умовою для якісного розвитку.
Які наслідки має те, що українці почуваються незахищеними?
– Основний – патерналізм. Це система відносин, де лояльність обмінюється на відносну безпеку. Та це оманливе відчуття безпеки. Бачимо це з Криму, Донбасу і з неокупованих територій. Там, де є ініціатива й готовність брати відповідальність, відбуваються зміни. Їх сталість важливіша за швидкість.
Чого нам бракує, щоб наблизитися до європейських країн, їхнього рівня життя, культури?
– Ми – Європа, просто інша. Але вона вся складається з розмаїтостей. Крім того, наша – бідна. Добробут з'явиться, коли з такою ж затятістю, як ми намагаємося перерозподіляти, будемо створювати.
У міжнародних рейтингах Україна займає приблизно 150-те місце, коли оцінюють наші інститути, тобто системи правил. Ми десь під номером 100 за рівнем розвитку інфраструктури. І орієнтовно 50-ті за рівнем розвитку людського капіталу. Нам треба завдяки ініціативам людей навчитися створювати ефективніші правила та звикнути дотримуватися їх. Далі – краще господарювати. У різних сферах – від припустимої ваги вантажівок на літньому асфальті, ощадного використання води до, перепрошую, чистих громадських туалетів.
У чому наша перевага порівняно з розвиненими країнами Заходу?
– Це саме те, про що писала Несторівська група. Ми точно знаємо: незадоволені тим, що є. І на відміну від багатьох народів, прагнемо кращого. Маємо енергію на зміни. Нам страшно, але все одно прагнемо. Перевага України – в бажанні прорватися. Наше відновлення має стати динамічнішим за їхній розвиток.
Яке місце України у світі?
– Це країна, яка каже, що після найчорнішої ночі настає день. Зараз це найцікавіше місце на планеті з погляду суспільного розвитку.
1 
1
Коментарі